Презентация к уроку украинская литература А. Малышко "Прометей""

Андрій Самійлович Малишко ( 1912 - 1970 )

Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 року в місті Обухові на Київщині. Сім'я, в якій ріс майбутній поет, була великою - одинадцятеро дітей, батько з матір'ю, старенька бабуся. Щоб прогодувати сім'ю, батько займався чоботарським ремеслом, а в засушливі роки ішов на заробітки в Таврію, в беріславські і каховські степи. 

У 1927 році, закінчивши Обухівську семирічку, Малишко вступає до Київської медичної профшколи, потім — на літературний факультет Київського інституту народної освіти.  Однак вже тоді його приваблювала поезія. Перший друкований вірш Малишка з'явився 1930 року в журналі "Молодий більшовик" (№ 9-10). Ряд його поезій увійшов до колективної збірки "Дружба", що вийшла в харківському видавництві "Український робітник" 1935 року. У них Малишко оспівує "труди і дні" комсомольської юні, героїзм молоді в роки громадянської війни, радість праці на вільній радянській землі. 

Микита Микитович Малишко, дядько поета зі своїми дітьми, "чорнокнижник", який привив Андрієві любов до книжок. 1920-і роки.

З 1934 року Малишко - у лавах Червоної Армії. Враження від служби, розповідей про героїчного полководця Миколу Щорса вилилися в поезіях пісенного характеру. В армії було написано і більшість віршів, які увійшли до першої збірки поета "Батьківщина" (1936). Невелика обсягом збірка одразу ж засвідчила появу талановитого лірика.
Одна за одною виходять збірки віршів: "Лірика" (1938),
"З книги життя" (1938),
"Народження синів" (1939).
За заслуги у розвитку української радянської літератури уряд у 1939 році нагородив поета орденом "Знак пошани". 

Плідним був для поета і 1940 рік. Крім книги "Листи Червоноармійця Опанаса Байди", вийшли друком збірки "Березень", "Зореві дні", "Жайворонки".
Влітку 1941 року поет закінчував готувати збірку балад і пісень "Запорожці", яка того року так і не була опублікована: почалася Велика Вітчизняна війна.
Поезії цього часу позначені безпосередньою близкістю до фольклору.
Проте є тут образи і свої, суто малишківські. Це оригінальні поетичні метафори: "День устав на люту муку", "не вітри грудьми в розгоні прилягли до шпоришів", "квітне вечір синім цвітом, припадає до лиця" і ін.

У збірці "Віщий голос" (1961 р.) Малишко створює монументальний образ Тараса Шевченка, причому чує в вічному Кобзаревому голосі не тільки заклик "добре вигострить сокиру", а й насамперед велику людську любов, яка й веде його в житті.
З роками голос Андрія Малишка міцнів, наливався силою. Поет починає пильніше придивлятися до життя, глибше сягати в сутність складних вічних проблем, бачить загальнолюдське, йдучи "Дорогою під яворами", як назвав він збірку (1964 р.), що її певною мірою можна вважати етапною на творчому шляху, як і внутрішньо пов'язану з нею "Руту" (1966 р.).

Поглиблений філософський підхід Малишка до всього, що лягло йому на душу і перо, характерний для останніх збірок - "Синій літопис" (1968 р.), "Серпень душі моєї" (1970 р.), яка вийшла вже після смерті поета. Пристрасний лірик дещо поступається поетові-мислителеві, поетові-філософу, хоч лірична амплітуда віршів не спадає. Частіше трапляються характерні назви віршів: "Роздум", "Медитація", "Дума", "Пам'ять".
Не диво, що багато Малишкових пісень стали воістину народними в найповнішому розумінні цього слова. І насамперед це - "Пісня про рушник", яку народ усе-таки називає по-своєму, любовно "Рідна мати моя..."

І здається не випадковим, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до кончини 17 лютого 1970 року, була славнозвісна "Стежина" ("Чому, сказати, й сам не знаю..."), в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту, людина смертна, а народ живе вічно

Прометей — це вічний символ незламності духу.




На фронтах Великої Вітчизняної війни поет побачив багато таких нескорених людей.





Словникова робота

В образі простого юнака зі Смоленщини поет зображує тих людей, які героїчно захищали рідну землю й свій народ від загарбників. Трагічна ситуація, в якій опинився головний герой, дала можливість побачити високу моральність воїна, а також людей, які його врятували. Вражаючою в поемі є сцена, коли фашисти зігнали всіх мешканців села і поставили перед ними бійця, запитуючи: «Це ваш?» Не знайшлося жодного, хто б не відповів: «Це наш!» Та коли фашисти погрожували спалити все село, хоробрий юнак пішов на смерть, щоб через нього люди не зазнали горя. Цей солдат любив життя, але найбільше — людей, свій рідний край.