Суть міжнародного менеджменту та основні національні школи менеджерів

1 Суть міжнародного менеджменту та основні національні школи менеджерів

        Міжнародний менеджмент (ММ) — особливий вид менеджменту, головними цілями якого є формування, розвиток і використання конкурентних переваг фірми за рахунок можливостей ведення бізнесу в різних країнах і відповідного використання економічних, соціальних, демографічних, культурних та інших особливостей цих країн і міждержавної взаємодії.

ММ — особливий вид менеджменту, головними цілями якого є формування, розвиток і використання конкурентних переваг фірми за рахунок можливостей ведення бізнесу в різних країнах і відповідного використання економічних, соціальних, демографічних, культурних та інших особливостей цих країн і міждержавної взаємодії.

 Природа міжнародного менеджменту має дві основні складові:

·  функції і концепції загального менеджменту — базова складова;

·  національні моделі менеджменту материнських країн, в яких були засновані ті чи інші міжнародні корпорації — культурологічна складова.

Дослідження національних моделей менеджменту сформували нову галузь наукових досліджень — порівняльний менеджмент.

    Порівняльний менеджмент — це галузь знань, яка виявляє і вивчає особливості національних моделей менеджменту, пов'язаних із соціально-культурними і поведінковими стереотипами націй, а отже, і систем управління міжнародних корпорацій, що мають країни походження цих націй.

Таким чином, методологічною основою міжнародного менеджменту є, по-перше, загальний менеджмент, а по-друге, порівняльний менеджмент.

Треба зауважити, що успішна діяльність менеджерів у міжнародних корпораціях потребує їх високої кваліфікації. Вона забезпечується не лише набутим досвідом, а й професійною управлінською освітою, «а надається в провідних школах бізнесу, а також постійним навчанням у міжнародних корпораціях. У наш час загальновизнаною є теза про неможливість бути кваліфікованим менеджером без належного професійного навчання.

Узагальнення досвіду навчання маркетингу і менеджменту у провідних школах бізнесу світу дає змогу виокремити такі альтернативні підходи до навчання маркетингу, менеджменту, фінансів та ін.:

·  кейс-метод Гарвардської школи бізнесу;

·  метод досліджень Чиказької школи бізнесу;

·  навчання за допомогою практикуючих менеджерів у Кейптаунському університеті (Південно-Африканська Республіка);

·  японський підхід до навчання.

Інші навчальні заклади або віддають перевагу одному із запропонованих методів, або ж комбінують зазначені підходи у різному співвідношенні для різних дисциплін і програм.

Кейс-метод дає можливість через колективну творчу дискусію на прикладі конкретної абсолютно правдивої ситуації, що містить оригінальний практичний досвід, виробити у слухачів цілком конкретні практичні навички.

   Метод досліджень Чиказької школи бізнесу, заснованої в 1898 р., ґрунтується на самостійних дослідженнях слухачами публікацій і діяльності корпорацій з певних питань, подальшому обговоренні отриманих висновків і результатів і внесенні пропозицій щодо прийняття відповідних рішень у компаніях.

  Підхід Кейптаунського університету полягає в тому, щоб залучати до викладання не окремих тем, а цілих курсів менеджерів-практиків, які мають певний хист до педагогічної роботи і досвід викладацької діяльності.

  Японський підхід до навчання менеджменту і маркетингу ґрунтується переважно на підготовці фахівців у навчальних центрах усередині компаній, орієнтуючись насамперед на власний досвід фірми.

Кожна із національних шкіл менеджменту робить свій внесок у соціально-культурну складову міжнародного менеджменту. Однак внесок різних націй у менеджмент не може бути однаковим. Тому розглянемо особливості провідних національних шкіл менеджменту з урахуванням відомої світової тріади фінансово-економічних центрів, що утворюють три кластери національних шкіл менеджменту.

Кластер означає групу країн переважно одного географічного регіону, яким притаманні загальні форми економічних відносин і однотипна соціально-культурна складова менеджменту міжнародних корпорацій, що мають походження з країн цього кластера.

На рис. 1.1 показаний склад трьох основних кластерів відповідно до таких критеріїв, як прямі іноземні інвестиції і міжнародна торгівля.

До складу кластерів входять не всі країни світу, а лише ті, які зазнають найбільшого впливу кластерних центрів. Тому якщо говорити про місце прибалтійських країн чи України у зазначеній схемі, то їх слід було б віднести до європейського кластера.

Відповідно до трьох зазначених світових центрів як основні виокремлюються американська, європейська та японська національні школи менеджменту.



Рисунок 1.1 – Основні кластери прямих іноземних інвестицій та міжнародної торгівлі

2 Середовище міжнародного менеджменту

Головна особливість поняття «середовище» пов'язана з об'єктивністю зазначених відносин та інтересів, які складаються у країнах незалежно від міжнародної корпорації. До міжнародного середовища корпорація має пристосуватись, витрачаючи на це відповідні ресурси. Урахування вимог місцевого законодавства до організації бізнесу, сплата податків до приймаючої країни, обмеження щодо тривалості робочого дня тощо вимагають певних витрат.

     Середовище міжнародного менеджменту (середовище діяльності міжнародних корпорацій) — це сукупність різноманітних відносин і інтересів різних груп і організацій, які складаються у всіх країнах, де корпорація здійснює свої ділові операції.

    Важливо зазначити, що особливість міжнародного середовища пов'язана зі складністю його географічного й галузевого аспектів.

     Географічна складність середовища діяльності міжнародних корпорацій полягає у тому, що воно містить три елементи:

1.                      середовище материнської країни (країни походження корпорації);

2.                      середовища приймаючих країн (країн-господарів);

3.                      нейтральне середовище (нейтральні водні і повітряні простори, території міжнародних організацій, нейтральний материк Антарктида та ін.).

 Галузевий аспект міжнародного середовища може бути подано у вигляді відомої формули PEST (politic, economic, social, technological), яка визначає суттєві особливості в міжнародному контексті.

Середовище, у якому функціонує фірма, що здійснює міжнародні операції, зазнає значного впливу з боку цієї фірми і сама справляє на неї величезний вплив.

У зв'язку з цим комплексний аналіз і оцінка середовища розвитку міжнародного бізнесу фірми є найважливішим моментом підготовки всіх стратегічних і багатьох тактичних рішень міжнародного менеджменту.

Схема середовища міжнародного менеджменту наведена на рис. 2.1.



Рисунок 2.1 – Схема середовища міжнародного менеджменту

Базовим елементом середовища є політико-правове середовище міжнародних корпорацій.

  Політико-правове середовище являє собою систему органів законодавчої, виконавчої і судової влади та законодавчих актів, що регулює ділові операції міжнародних корпорацій, у країні-господарі.

   Політична складова політико-правового середовища містить три фактори впливу на діяльність міжнародних корпорацій.

1. Урядові позиції щодо міжнародних операцій:

·  стимули для започаткування бізнесу в країні-господарі (низькі процентні ставки за кредит, податкові пільги, прискорена амортизація, дотації і субсидії);

·  установлення різних вимог до міжнародних компаній, виходячи зі свого суверенітету (обмеження частки іноземного капіталу у статутному фонді підприємств, вимоги продавати товари і технології на місцевих ринках, створення робочих місць для місцевого населення і т. д.).

2. Ефективність державного управління:

·  наявність бюрократичних структур, що заважають діяльності БНК (МНК);

·  вплив бюрократичних структур на законодавство у власних інтересах;

·  хабарництво.

3. Політична стабільність:

·  експропріація і націоналізація;

·  політичні ризики;

·  тероризм.

   Структура основних даних політичного аналізу зовнішнього середовища містить такі елементи:

1.                      Політичний режим у країні-господарі (країні перебування)та його відносини з країною базування.

2.                      Міждержавні угоди між країною перебування і країною базування.

3.                      Участь країни в політичних блоках і міжнародних економічних союзах.

4.                      Політичні партії і громадські організації в країні базування.

5.                      Найвидатніші політичні лідери (короткі біографічні дані).

6.                      Основні політичні партії і найвпливовіші громадські організації в країні перебування.

7.                      Загальна оцінка політичної стабільності у країні.

   З урахуванням різноманітного історичного досвіду існує чотири правових системи: звичайне, цивільне, теократичне та соціалістичне право, які використовуються в усіх країнах з певними особливостями.

  Національні системи права мають безпосередній вплив на процес управління зарубіжними відділеннями міжнародних корпорацій.

    Міжнародне право являє собою систему міжнародних правових актів, а також неписаних домовленостей, що регламентують міжнародний рух активів і захист прав та інтересів юридичних і фізичних осіб.

Прикладами міжнародного права є: Женевська конвенція з прав людини, Віденська конвенція дипломатичної безпеки, Загальна угода з торгівлі і тарифів (САТТ), двосторонні і багатосторонні міждержавні угоди про торгівлю, співробітництво і т. ін.

     Економічне середовище міжнародного менеджменту являє собою сукупність економічних відносин і ресурсів країн-господарів, що визначають можливості започаткування і розвитку відділень транснаціональних корпорацій у цій країні.

Ключові характеристики національних економік як елемента середовища міжнародного бізнесу і менеджменту передбачають таке:

• стабільність і рівень розвитку;
• рівень інфляції;
• стабільність національної валюти.

Для порівняння економічного середовища різних країн використовують різноманітні інструменти. Найбільш поширеними є такі:

• індекс конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму;
• індикатор структурних реформ Європейського банку реконструкції і розвитку;
• індекс лібералізації де Мело-Денізера-Гельба;
• індекс інституційної якості Кауфмана-Крейда-Зойдо-Лобатона-Ведера.

Індекс конкурентоспроможності визначається за такими факторами:

1.     стан внутрішньої економіки (Е);

2.     глобалізація: участь у міжнародній торгівлі та інвестиціях (Г);

3.     уряд: якість державної виконавчої політики (У);

4.     фінанси: стан ринків капіталів, якість фінансових послуг (Ф)|

5.     інфраструктура: обслуговування бізнесу (І);

6.     менеджмент: якість управління (М);

7.     наука і технології: потенціал і використання науково-дослідних і дослідницько-конструкторських робіт (Н);

8.     людський фактор: наявність і кваліфікація (Л).

   За цим індексом Україна посідає 59-те місце у світі.

   Індикатор структурних реформ ЄБРР базується на середньому значенні 8 показників: приватизація і реструктуризація підприємств, лібералізація і конкуренція, реформа фінансового сектору та ін. Шкала оцінок від 1 (централізована планова економіка) до 4 (розвинута економіка). Для України цей індикатор становить 2,4. Для порівняння відзначимо, що зазначений індикатор становить для Угорщини 3,7, Естонії та Польщі — 3,5, Чехії — 3,4.

    Індекс лібералізації де Мело-Денізера-Гельна ґрунтується на визначенні кумулятивного показника зменшення впливу держави на економічні процеси. Україна має цей показник 2,55, у той час як Угорщина — 6,84, Польща — 6,81, Словенія — 6,77, Хорватія — 6,53, Чехія — 6,4, Росія — 4,32.

Індекс інституційної якості Кауфмана-Крейда-Зойдо-Лобато-на-Ведера визначається за 300 показниками економічного розвитку, що зведені в 6 груп і змінюються у межах від (-25) до (+25). Для розвинутих країн цей показник становить (+12,6). Україна має від'ємний показник (-6), Угорщина (+8,7), Словенія (+8,5), Польща (+7,0), Чехія (+6,8), Естонія (+6,1).

3Суть міжнародного стратегічного планування

    Слід усвідомити суть категорії «стратегія», яку було запозичено з військового лексикону спочатку стосовно загального, а згодом і міжнародного менеджменту. Класиками військового визначення стратегії вважаються китайський полководець Сунь-Цзи та австрійський військовий дослідник К. Клаузевіц, котрі пов'язували стратегію як використання бойових дій для досягнення цілей війни.

Стратегія — це процес створення стійких конкурентних переваг компанії та їх зниження у суперників.

Необхідність стратегії в міжнародному менеджменті полягає у такому:

1.                      Визначення і утримання основного напрямку розвитку компанії в умовах диверсифікації міжнародних операцій.

2.                      Потреба координації та інтеграції різноманітних операцій в масштабах корпорації.

3.                      Посилення позицій в конкурентній боротьбі.

    Міжнародна стратегія фірми – це узагальнений опис скоординованих дій щодо визначення основного напрямку діяльності міжнародної організації, її місця в МПП та шляхів реалізації всього комплексу її міжнародних цілей.

Переваги стратегічного планування:

1.                      Координація і моніторинг довготривалих міжнародних операцій.

2.                      Детальне комплексне опрацювання проблем, пов’язаних з політичними ризиками, конкурентами, стабільністю валютних курсів і т. д.

Принципова особливість стратегічного планування в міжнародних корпораціях полягає в тому, що міжнародним компаніям доводиться при розробленні стратегій робити складний вибір між глобалізацією та національною відданістю. Цей вибір ілюструє наведена матриця (рис. 3.1).

Автори цієї матриці К. Барлетт та С. Гошал у процесі дослідження практики міжнародного менеджменту виявили конфлікт між прагненням корпорацій зробити свій бізнес однорідним по всьому світу і відповідним світовим стандартам, а отже, і прибутковішим, з одного боку, та зважувати на різницю національних смаків своїх споживачів — з іншого.



Рисунок 3.1 – Матриця „глобалізація - національна відданість”

Виходячи з цих двох протилежних підходів, корпорація може скористатись перевагами глобалізації (квадрат 1) за рахунок переваг масштабів і цінової конкуренції або ж перевагами диференціації (квадрат 4), яка дає можливість запропонувати місцевим споживачам унікальні товари (послуги). Зазначені квадрати є сферами прийняття простих, але ризикованих стратегічних рішень.

Проте важливо зазначити, що найбільш успішні корпорації, такі як, «Дженерал Електрик», «Моторола», «Філіпс», «Нокіа» та ін., намагаються діяти в квадраті 1.

Слід наголосити на тому, що стратегічне планування — це процес визначення основної лінії організації, довгострокових цілей і виконання планів діяльності щодо досягнення зазначених цілей.

Необхідність і значення стратегічного планування в міжнародному менеджменті зумовлені:

·  утриманням напряму розвитку компанії в умовах диверсифікації міжнародних операцій;

·  потребою в координації та інтеграції різноманітних операцій у масштабах усієї корпорації;

·  належною підготовкою до нових міжнародних викликів і проривів, що виникають.

Переваги стратегічного планування полягають у:

·  координації і моніторингу тривалих міжнародних операцій;

·  детальному опрацюванні проблем, зв'язаних з політичними ризиками, конкурентами, стабільністю валютних курсів та ін.

Основні підходи до формулювання і реалізації міжнародних стратегій:

·  економічний імператив;

·  політичний імператив;

·  якісний імператив;

·  адміністративний імператив.

     Економічний імператив стратегічного планування ґрунтується на виборі міжнародними корпораціями належних продуктів для просування в інші країни шляхом використання брендів цінової конкуренції, обслуговування і т. ін. (автомобілі, побутова електроніка і хімія, сталь тощо).

     Політичний імператив означає насамперед відбір міжнародними корпораціями певних країн для ведення бізнесу, забезпечення захисту своїх позицій на зарубіжних ринках за допомогою Урядів своїх країн (АвтоЗАЗ-Деу).

    Якісний імператив означає використання нових систем управління якістю для докорінного поліпшення позицій міжнародної компанії як на внутрішніх, так і зарубіжних ринках.

    Адміністративний імператив базується на врахуванні особливостей кожної ситуації та обґрунтуванні рішень в умовах високого рівня невизначеності, використанні гнучких систем координації.

       Зазначені імперативи застосовуються у комбінації.

      Важливо звернути увагу на стратегію глобального розміщення, що дозволяє міжнародним корпораціям привести в дію такі фактори збільшення прибутковості, які недоступні для національних підприємств:

1.                      Передача зарубіжним відділенням базових знань і навичок, які не піддаються швидкому відтворенню чи імітації конкурентами.

2.                      Економія на розташуванні компанії та її підрозділів шляхом розміщення виробництва в тих місцевостях, в яких конкретні операції зі створення цінностей можуть здійснюватись ефективніше і формування на цій основі глобальної мережі.

3.                      Використання кривої досвіду, що являє собою систематичне скорочення виробничих витрат протягом усього життєвого циклу продукції шляхом набуття досвіду виробництва й реалізації продукції та економії за рахунок розширення масштабів бізнесу.

Складові глобального розміщення виробництва наведені на рис. 3.2.



Рисунок 3.2 – Складові глобального розміщення виробництва

Лекція № 9  Міжнародний менеджмент

1 Суть міжнародного менеджменту та основні національні школи менеджерів

2 Середовище міжнародного менеджменту

3 Суть міжнародного стратегічного планування