Т. Г. Шевченко КАТЕРИНА Жiноча драма в одну дiю

Т. Г. Шевченко

КАТЕРИНА

Жиноча драма в одну дю

І

Батько. Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люди,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине...

Якби сама, ще б нічого,

А то й стара мати,

Що привела на світ Божий,

Мусить погибати.

Серце в’яне співаючи,

Мати. Коли знає, за що;

Люди серця не побачать,

А скажуть — ледащо!

Батько. Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люди,

Знущаються вами.

Мати. Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Катерина. Полюбила молодого,

Батько. В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

Кличе мати вечеряти,

А донька не чує;

Де жартує з москаликом,

Там і заночує.

Не дві ночі карі очі

Любо цілувала?

Мати. Поки слава на все село

Недобрая стала.

Катерина. Нехай собі тії люди,

Що хотять, говорять:

Мати. Вона любить, то й не чує,

Що вкралося горе.

Батько. Прийшли вісті недобрії —

В поход затрубили.

Пішов москаль в Туреччину;

Катрусю накрили.

Обряд накривання

Незчулася, та й байдуже,

Що коса покрита:

Катерина. За милого, як співати,

Любо й потужити.

Обіцявся чорнобривий,

Коли не загине,

Обіцявся вернутися.

Тоді Катерина

Буде собі московкою,

Забудеться горе;

А поки що, нехай люди,

Що хотять, говорять.

Мати. Не журиться Катерина —

Слізоньки втирає,

Катерина. Бо дівчата на улиці

Без мене співають.

Не журиться Катерина —

Вмиється сльозою,

Візьму відра, опівночі

Піду за водою,

Щоб вороги не бачили;

Прийду до криниці,

Стане собі під калину,

Заспіває Гриця.

Співає

Мати. Виспівує, вимовляє,

Аж калина плаче.

Батько. Вернулася — і раденька,

Що ніхто не бачив.

Катерина. Не журиться Катерина

І гадки не має —

У новенькій хустиночці

В вікно виглядаю.

Виглядає Катерина...

Минуло півроку;

Занудило коло серця,

Закололо в боку.

Мати. Нездужає Катерина,

Ледве-ледве дише...

Вичуняла, та в запечку

Дитину колише.

А жіночки лихо дзвонять,

Матері глузують,

Жінка. Що москалі вертаються

Та в неї ночують:

Жінка. В тебе дочка чорнобрива,

Та ще й не єдина,

Жінка. А муштрує у запічку

Московського сина.

Жінка. Чорнобривого придбала...

Мабуть, сама вчила...»

Мати. Бодай же вас, цокотухи,

Та злидні побили,

Як ту матір, що вам на сміх

Сина породила.

Катерина плаче

Батько (Обнімаючи).

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Хто спитає, привітає

Без милого в світі?

Батько, мати — чужі люди,

Тяжко з ними жити!

Катерина. Вичуняла Катерина,

Одсуне кватирку,

Поглядає на улицю,

Колише дитинку;

Поглядає — нема, нема...

Мати. Чи то ж і не буде?

Пішла б в садок поплакати,

Катерина. Так дивляться люди.

Зайде сонце — Катерина

По садочку ходить,

Не співає чорнобрива,

Кляне свою долю.

Катерина. А тим часом вороженьки

Чинять свою волю —

Кують речі недобрії.

Жінка. Може, вбитий чорнобривий

За тихим Дунаєм;

Жінка (глузуючи).

А може, вже в Московщині

Другую кохає!

Ні, чорнявий не убитий,

Жінка. Він живий, здоровий...

А де ж найде такі очі,

Такі чорні брови?

Жінка. На край світа, в Московщині,

По тім боці моря,

Нема нігде Катерини;

Та здалась на горе!..

Вміла мати брови дати,

Карі оченята,

Жінка. Та не вміла на сім світі

Щастя-долі дати.

А без долі біле личко —

Як квітка на полі:

Пече сонце, гойда вітер,

Рве всякий по волі.

Жінка. Умивай же біле личко

Дрібними сльозами,

Бо вернулись москалики

Іншими шляхами.

II

Сидить батько кінець стола, На руки схилився, Не дивиться на світ Божий Тяжко зажурився. Коло його стара мати Сидить на ослоні,За сльозами ледве-ледве Вимовляє доні:

Мати. Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояре?

В Московщині, доню моя!

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила...

Здалась тоді б ти гадині,

Тепер — москалеві...

Доню моя, доню моя,

Цвіте мій рожевий!

Як ягодку, як пташечку,

Кохала, ростила

На лишенько... Доню моя,

Що ти наробила?..

Оддячила!.. Іди ж, шукай

У Москві свекрухи.

Не слухала моїх річей,

То її послухай.

Іди доню, найди її,

Найди, привітайся,

Будь щаслива в чужих людях,

До нас не вертайся!

Не вертайся, дитя моє,

З далекого краю...

А хто ж мою головоньку

Без тебе сховає?

Хто заплаче надо мною,

Як рідна дитина?

Хто посадить на могилі

Червону калину?

Хто без тебе грішну душу

Поминати буде?

Доню моя, доню моя,

Дитя моє любе!

Іди од нас...»

Ледве-ледве

Поблагословила:

Бог з тобою!

та, як мертва, На діл повалилась...

Батько. Чого ждеш, небого?»

Заридала Катерина, Та бух йому в ноги:

Катерина. Прости мені, мій батечку,

Що я наробила!

Прости мені, мій голубе,

Мій соколе милий!

Батько. Нехай тебе Бог прощає

Та добрії люде;

Молись Богу та йди собі —

Мені легше буде».

Сусідка. Ледве встала, поклонилась, Вийшла…

Сусідка. Мовчки з хати

Осталися сиротами

Старий батько й мати.

Сусідка. Пішла в садок у вишневий,

Богу помолилась,

Взяла землі під вишнею,

На хрест почепила,

Катерина. Не вернуся!

В далекому краю

В чужу землю чужі люде

Мене заховають;

А своєї ся крихотка

Надо мною ляже

Та про долю, моє горе,

Чужим людям скаже...

Сусідка. Не розказуй, голубонько!

Де б не заховали,

Щоб грішної на сім світі

Люде не займали.

Катерина. Ти не скажеш...

Ось хто скаже,

Що я його мати!

Сусідка. Боже ти мій!..

Лихо моє!

Де мені сховатись?

Заховаюсь, дитя моє,

Сама під водою,

А ти гріх мій спокутуєш

В людях сиротою,

Безбатченком!..»

Сусідка. Пішла селом,

Плаче Катерина;

На голові хустиночка,

На руках дитина.

Сусідка. Вийшла з села — серце мліє;

Назад подивилась,

Покивала головою

Та й заголосила.

Сусідка. Як тополя, стала в полі

При битій дорозі;

Як роса та до схід сонця,

Покапали сльози.

Сусідка. За сльозами за гіркими

І світа не бачить,

Тільки сина пригортає,

Цілує та плаче.

Сусідка. А воно, як янгелятко,

Нічого не знає,

Маленькими ручицями

Пазухи шукає.

Сіло сонце, з-за діброви

Небо червоніє;

Утерлася, повернулась,

Пішла... Тілько мріє.

Сусідка. В селі довго говорили

Дечого багато,

Та не чули вже тих річей

Ні батько, ні мати...

Мати. Отаке-то на сім світі

Роблять людям люде!

Того в’яжуть, того ріжуть,

Той сам себе губить...

А за віщо? Святий знає.

Світ, бачся, широкий,

Та нема де прихилитись

В світі одиноким.

Тому доля запродала

Од краю до краю,

А другому оставила

Те, де заховають.

Де ж ті люде, де ж ті добрі,

Що серце збиралось

З ними жити, їх любити?

Пропали, пропали!

Батько. Єсть на світі доля,

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

Єсть люде на світі —

Сріблом-злотом сяють,

Здається, панують,

А долі не знають —

Ні долі, ні волі!

З нудьгою та з горем

Жупан надівають,

А плакати — сором.

Возьміть срібло-злото

Та будьте багаті,

А я візьму сльози —

Лихо виливати;

Затоплю недолю

Дрібними сльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тоді я веселий,

Тоді я багатий,

Як буде серденько

По волі гуляти!

III

Жінка. Кричать сови, спить діброва,

Зіроньки сіяють,

Понад шляхом, щирицею,

Ховрашки гуляють.

Сусідка. Спочивають добрі люде,

Що кого втомило:

Кого — щастя, кого — сльози,

Все нічка покрила.

Жінка. Всіх покрила темнісінька,

Як діточок мати;

Де ж Катрусю пригорнула:

Чи в лісі, чи в хаті?

Чи на полі під копою

Сина забавляє,

Чи в діброві з-під колоди

Вовка виглядає?

Сусідка. Бодай же вас, чорні брови,

Нікому не мати,

Коли за вас таке лихо

Треба одбувати!

А що дальше спіткається?

Буде лихо, буде!

Зострінуться жовті піски І чужії люде;

Сусід. Зострінеться зима люта...

А той чи зостріне,

Що пізнає Катерину,

Привітає сина?

Жінка. З ним забула б чорнобрива

Шляхи, піски, горе;

Він, як мати, привітає,

Як брат, заговорить...

Сусід. Побачимо, почуємо...

А поки — спочину

Та тим часом розпитаю

Шлях на Московщину.

Чумак. Далекий шлях, пани-брати,

Знаю його, знаю!

Аж на серці похолоне,

Як його згадаю.

Попоміряв і я колись —

Щоб його не мірять!..

Розказав би про те лихо,

Та чи то ж повірять!

Жінка. Бреше, — скажуть,

— сякий-такий!»

(Звичайно, не в очі.)

А так тілько псує мову

Та людей морочить.

Чумак. Правда ваша, правда, люде!

Та й нащо те знати,

Що сльозами перед вами

Буду виливати?

Нащо воно? У всякого

І свого чимало...

Цур же йому!.. А тим часом

Кете лиш кресало

Та тютюну, щоб, знаєте,

Дома не журились.

А то лихо розказувать,

Щоб бридке приснилось!

Батько. Нехай його лихий візьме!

Лучче ж поміркую,

Де-то моя Катерина

З Івасем мандрує.

За Києвом, та за Дніпром,

Попід темним гаєм,

Чумак. Ідуть шляхом чумаченьки,

Пугача співають.

Лунає пісня

Іде шляхом молодиця,

Входить Катерина та чумаки

Чумак. Мусить бути, з прощі.

Чого ж смутна, невесела,

Заплакані очі?

У латаній свитиночці,

На плечах торбина,

В руці ціпок, а на другій

Заснула дитина.

Зострілася з чумаками,

Закрила дитину,

Катерина. Люде добрі,

Де шлях в Московщину?

Чумак. В Московщину?

Оцей самий. Далеко, небого?

Катерина. В саму Москву. Христа

ради, Дайте на дорогу!

Чумак. Бере шага, аж труситься:

Тяжко його брати!..

Та й навіщо?.. А дитина?

Чумак. Вона ж його мати!

Заплакала, пішла шляхом,

Катерина. В Броварях спочила

Та синові за гіркого

Медяник купила.

Чумак. Довго, довго, сердешная,

Катерина. Все йшла та питала;

Було й таке, що під тином

З сином ночувала...

Чумак. Бач, на що здалися

карі оченята:

Щоб під чужим тином

сльози виливать!

Чумак. Отож-то дивіться та

кайтесь, дівчата,

Щоб не довелося

москаля шукать,

Чумак. Щоб не довелося,

як Катря шукає...

Тоді не питайте,

Катерина. За що люде лають,

За що не пускають

в хату ночувать.

Чумак. Не питайте, чорнобриві

Бо люде не знають;

Кого Бог кара на світі,

То й вони карають...

Люде гнуться, як ті лози,

Куди вітер віє.

Сиротині сонце світить

Катерина. Світить, та не гріє —

Люде б сонце заступили,

Якби мали силу,

Чумак. Щоб сироті не світило,

Сльози не сушило.

Катерина. А за віщо, Боже милий!

За що світом нудить?

Що зробила я людям,

Чого хотять люде?

Чумак. Щоб плакала!.. Серце моє!

Не плач, Катерино,

Не показуй людям сльози,

Терпи до загину!

А щоб личко не марніло

З чорними бровами,

До схід сонця в темнім лісі

Умийся сльозами.

Умиєшся — не побачать,

То й не засміються;

А серденько одпочине,

Поки сльози ллються.

Жінка. Отаке-то лихо, бачите, дівчата.

Жартуючи кинув Катрусю москаль.

Чумак. Недоля не бачить, з ким їй жартувати,

А люде хоч бачать, та людям не жаль:

«Нехай, — кажуть, — гине ледача дитина,

Коли не зуміла себе шанувать».

Шануйтеся ж, любі, в недобру годину

Щоб не довелося москаля шукать.

Чумаки беруть свої баули та покидають сцену

Катерина. Де ж Катруся блудить?

Попідтинню ночувала,

Раненько вставала,

Поспішала в Московщину;

Аж гульк — зима впала.

Гуде вітер

Свище полем заверюха,

Іде Катерина

У личаках — лихо тяжке! —

І в одній свитині.

Іде Катря, шкандибає;

Дивиться — щось мріє...

Либонь, ідуть москалики...

Лихо!.. Серце мліє...

Полетіла, зострілася, Чи немає

Мого Йвана чорнявого?

Москаль. Ми не знаєм.

Катерина. І, звичайно, як москалі,

Сміються, жартують:

Москаль. Ай да баба! Ай да наши!

Кого не надуют!

Подивилась Катерина:

Катерина. І ви, бачу, люде!

Не плач, сину, моє лихо!

Що буде, то й буде.

Піду дальше — більш ходила...

А може, й зостріну;

Оддам тебе, мій голубе,

А сама загину».

Реве, стогне хуртовина,

Котить, верне полем;

Стоїть Катря серед поля,

Дала сльозам волю.

Утомилась заверюха,

Де-де позіхає;

Ще б плакала Катерина,

Та сліз більш немає.

Подивилась на дитину

Умите сльозою,

Червоніє, як квіточка

Вранці під росою.

Усміхнулась Катерина,

Тяжко усміхнулась:

Коло серця — як гадина

Чорна повернулась.

Кругом мовчки подивилась;

Бачить — ліс чорніє;

А під лісом, край дороги,

Либонь, курінь мріє.

«Ходім, сину, смеркається;

Коли пустять в хату,

А не пустять, то й надворі

Будем ночувати.

Під хатою заночуєм,

Сину мій Іване!

Де ж ти будеш ночувати,

Як мене не стане?

З собаками, мій синочку,

Кохайся надворі!

Собаки злі, покусають,

Та не заговорять,

Не розкажуть, сміючися...

З псами їсти й пити...

Бідна моя головонько!

Що мені робити?»

Сирота-собака має свою долю,

Має добре слово в світі сирота;

Його б’ють і лають, закують в неволю,

Та ніхто про матір на сміх не спита;

А Івася спитають, зараннє спитають,

Не дадуть до мови дитині дожить.

На кого собаки на улиці лають?

Хто голий, голодний під тином сидить?

Хто лобуря водить? Чорняві байстрята...

Одна його доля — чорні бровенята.

Та й тих люде заздрі не дають носить.

IV

Попід горою, яром, долом,

Мов ті діди високочолі,

Дуби з Гетьманщини стоять.

У яру гребля, верби вряд,

Ставок під кригою в неволі

І ополонка — воду брать...

Мов покотьоло червоніє,

Крізь хмару сонце зайнялось.

Надувся вітер; як повіє —

Нема нічого: скрізь біліє...

Та тілько лісом загуло.

Реве, свище заверюха.

По лісу завило;

Як те море, біле поле

Снігом покотилось.

Вийшов з хати карбівничий,

Щоб ліс оглядіти,

Карбівничий. Та де тобі! Таке лихо,

Що не видно й світа.

«Еге, бачу, яка фуга!

Цур же йому з лісом!

Піти в хату... Що там таке?

От їх достобіса!

Недобра їх розносила,

Мов справді за ділом.

Ничипоре! Дивись лишень,

Які побілілі!»

«Що, москалі?..» — «Де москалі?»

«Що ти? Схаменися!»

«Де москалі-лебедики?»

«Та он, подивися».

Карбівничий. Полетіла Катерина

І не одяглася.

«Мабуть, добре Московщина

В тямку їй далася!

Бо уночі тілько й знає,

Що москаля кличе».

Через пеньки, заметами,

Летить, ледве дише.

Боса стала серед шляху,

Втерлась рукавами.

А москалі їй назустріч,

Як один верхами.

Катерина. Лихо моє! Доле моя!

До їх... Коли гляне —

Попереду старший їде.

Любий мій Іване

Серце моє коханеє!

Де ти так барився?»

Та до його... За стремена...

А він подивився,

Та шпорами коня в боки.

«Чого ж утікаєш?

Хіба забув Катерину?

Хіба не пізнаєш?

Подивися, мій голубе,

Подивись на мене —

Я Катруся твоя люба.

Нащо рвеш стремена?

А він коня поганяє,

Нібито й не бачить.

«Постривай же, мій голубе!

Дивись — я не плачу.

Ти не пізнав мене, Іване?

Серце, подивися,

Їй же богу, я Катруся!»

Іван Москаль. Дура, отвяжися!

Возьмите прочь безумную!»

Катерина. Боже мій! Іване!

І ти мене покидаєш?

А ти ж присягався!

Іван Москаль. Возьмите прочь! Что ж вы стали?

Катерина. Кого? Мене взяти?

За що ж, скажи, мій голубе?

Кому хоч оддати

Свою Катрю, що до тебе

В садочок ходила,

Свою Катрю, що для тебе

Сина породила?

Мій батечку, мій братику!

Хоч ти не цурайся!

Наймичкою тобі стану...

З другою кохайся...

З цілим світом... Я забуду,

Що колись кохалась,

Що од тебе сина мала,

Покриткою стала...

Покриткою... Який сором!

І за що я гину!

Покинь мене, забудь мене,

Та не кидай сина.

Не покинеш?.. Серце моє,

Не втікай од мене...

Я винесу тобі сина.

Кинула стремена Та в хатину. Вертається, Несе йому сина. Несповита, заплакана Сердешна дитина.

Осьде воно, подивися!

Де ж ти? Заховався?

Утік!.. нема!.. Сина, сина

Батько одцурався!

Боже ти мій!.. Дитя моє!

Де дінусь з тобою?

Москалики! голубчики!

Візьміть за собою;

Не цурайтесь, лебедики:

Воно сиротина;

Візьміть його та оддайте

Старшому за сина.

Візьміть його... бо покину,

Як батько покинув, —

Бодай його не кидала

Лихая година!

Гріхом тебе на світ Божий

Мати породила;

Виростай же на сміх людям!

На шлях положила.

Оставайся шукать батька,

А я вже шукала».

Та в ліс з шляху, як навісна!

А дитя осталось,

Плаче, бідне... А москалям

Байдуже; минули.

Воно й добре; та на лихо

Лісничі почули.

Біга Катря боса лісом,

Біга та голосить;

То проклина свого Йвана,

То плаче, то просить.

Вибігає на возлісся;

Кругом подивилась,

Та в яр... біжить... Серед ставу

Мовчки опинилась.

«Прийми, Боже, мою душу,

А ти — моє тіло!»

Шубовсть в воду!.. Попід льодом

Геть загуркотіло.

Чорнобрива Катерина

Найшла, що шукала.

Дунув вітер понад ставом —

І сліду не стало.

Кобзар. То не вітер, то не буйний,

Що дуба ламає,

То не лихо, то не тяжке,

Що мати вмирає;

Не сироти малі діти,

Що неньку сховали —

Їм зосталась добра слава,

Могила зосталась.

Засміються злії люде

Малій сиротині;

Виллє сльози на могилу —

Серденько спочине.

А тому, тому на світі,

Що йому зосталось,

Кого батько і не бачив,

Мати одцуралась?

Що зосталось байстрюкові?

Хто з ним заговорить?

Ні родини, ні хатини;

Шляхи, піски, горе...

Панське личко, чорні брови...

Нащо? Щоб пізнали!

Змальовала, не сховала...

Бодай полиняли!

V

Івасик. Ішов кобзар до Києва

Та сів спочивати;

Торбинками обвішаний

Його повожатий,

Мале дитя, коло його

На сонці куняє,

А тим часом старий кобзар

Ісуса співає.

Хто йде, їде — не минає:

Хто бублик, хто гроші;

Хто старому, а дівчата

Шажок міхоноші.

Задивляться чорноброві —

І босе і голе.

«Дала, — кажуть, — бровенята,

Та не дала долі!»

Кобзар. Їде шляхом до Києва

Берлин шестернею.

А в берлині господиня

З паном і сім’єю.

Опинився опротив старців —

Курява лягає.

Побіг Івась, бо з віконця

Рукою махає.

Дає гроші Івасеві,

Дивується пані.

А пан глянув... Одвернувся...

Пізнав, препоганий,

Пізнав тії карі очі,

Чорні бровенята...

Пізнав батько свого сина,

Та не хоче взяти.

Пита пані, як зоветься?

Івась. Івась.

Пані. Какой милый!

Берлин рушив, а Івася

Курява покрила...

Полічили, що достали,

Встали сіромахи,

Помолились на схід сонця,

Пішли понад шляхом.