ЛЕКЦИЯ НА ТЕМУ: Основні напрями та межі державного впливу на економіку

ЛЕКЦИЯ НА ТЕМУ:

    Основні напрями та межі державного впливу на економіку

Визначення міри впливу уряду на економіку досить склад­не. Тому найчастіше обраховують цю міру за допомогою частки ВВП, яка перерозподіляється через державний бюджет. Є ще один спосіб визначення міри участі уряду в економічному житті. Це індекс економічної свободи (ІЕС).

IEC — це агрегований показник, який включає десять по­казників, що мають складну будову і засвідчують рівень втру­чання уряду в економіку. Зміст цього індексу досить ретельно висвітлено в підручнику "Макроекономіка" за редакцією В. Д. Базилевича, т. 3. Чим більша участь уряду в економіці, тим мен­ший рівень економічної свободи, а сама економічна свобода має визначальний позитивний вплив на розвиток економіки. У зв'яз­ку з цим виникає потреба у окресленні меж урядового впливу на економіку.

Мінімальну межу урядового впливу визначає:

—правова база функціонування економіки;

—організація грошового обігу;

—урегулювання екстернальних негативних ефектів;

—виробництво суспільних благ.

Максимальна межа урядового впливу визначається як точ­ка рівноваги між затратами, пов'язаними з державним втручан­ням, та виграшем у соціально-економічній ефективності.

Розглянемо деякі з основних напрямів урядового впливу на економіку.

Вплив уряду на економічне зростання в довгостроковому періоді без перерв на короткострокові періоди здійснюється зав­дяки впливу фіскальних і монетарних засобів.

Стимулювання економічного зростання здійснюється шля­хом зростання обсягу державних закупівель (G), зменшення по­датків (Т) та збільшення трансфертних виплат домогосподарствам і бізнесу (F). Це бюджетно-податкові засоби впливу.

Окрім того, економічне зростання можна стимулювати мо­нетарними чинниками шляхом: зменшення облікової ставки процента (і), за якою комерційні банки отримують кредити в національному банку; зменшення норми обов'язкових банківсь­ких резервів (r), що визначаються як процент від депозитів ко­мерційних банків і на безпроцентній основі зберігаються в цен­тральному банку та шляхом викупу державних цінних паперів у населення центральним банком. Усі ці заходи спрямовані за збільшення пропозиції грошей в економіку. Це робить їх дешев­шими, що сприяє розширенню кредиту, пожвавленню ділової активності та економічному зростанню.

Обмежувальна політика економічного зростання викорис­товується в періоди стрімкого зростання, коли виникає небез­пека "перегріву" економіки (буму), за яким йде спад. Щоб уник­нути спадів (тобто розривів у довгостроковому зростанні), це зростання необхідно обмежувати.

Заходи фіскальної політики, що обмежують економічне зростання, полягають у зменшенні державних закупівель(G), зростанні податків (T), зменшенні трансфертних виплат (F). Це обмежує сукупний попит, а тому й обсяг національного ви­робництва.

Обмежувальні заходи монетарної політики спрямовані на зростання облікової процентної ставки (і), зростання норми обо­в'язкових банківських резервів (r) та продаж населенню дер­жавних цінних паперів. Наслідком таких дій є зменшення про­позиції грошей, їх подорожчання, звуження кредиту, що стри­мує економічне зростання.

Антиінфляційна політика буває двох видів: спрямована на подолання інфляції радикальними заходами та спрямована на обмеження темпів зростання цін з метою адаптації (пристосу­вання) до цієї ситуації. Переважна більшість країн світу впро­ваджує адаптивну інфляційну політику. США, Велика Брита­нія та деякі інші країни надають перевагу радикальним мето­дам боротьби з інфляцією.

Довгострокова антиінфляційна політика має за мету лік­відацію інфляційних очікувань населення. Засобами реалі­зації цієї мети є: подолання бюджетних дефіцитів; контроль за зростанням грошової маси; формування належних обсягів золотовалютних резервів і т. ін.

Короткострокова антиінфляційна політика спрямована, насамперед, на обмеження темпів інфляції. Для вирішення цієї проблеми уряд спрямовує свої зусилля на зменшення диспро­порції між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Засоба­ми досягнення цього завдання є:

—стимулювання виробництва шляхом зростання держав­них закупівель, інвестицій;

—пошук соціально нейтральних джерел збільшення бюджет­них надходжень;

—активізація імпортної політики;

—зростання процентних виплат за депозитами для стиму­лювання заощаджень і обмеження обсягу споживчого попиту.

Соціальна політика уряду ставить перед собою два основні завдання:

1)    забезпечення нагромадження людського та соціального
капіталу;

2)    соціальний захист вразливих верств населення.

Досягнення першого завдання відбувається завдяки викори­станню урядом таких засобів: визначення й запровадження мінімальної заробітної плати; нормування умов праці та трива­лості робочого часу; фінансування перекваліфікації та підви­щення кваліфікації; фінансування забезпечення базового рівня послуг щодо охорони здоров'я; фінансування (часткове чи повне) освітянських послуг в освітніх закладах різного рівня; індекса­ція грошових доходів за умов інфляції; встановлення неоподат­ковуваного мінімуму доходів; диференціація податкових ставок залежно від рівня доходу; надання податкових пільг і т. ін.

Реалізація другого завдання здійснюється за допомогою та­ких засобів: соціальне обов'язкове страхування, тобто гаран­тована державою система заходів щодо забезпечення громадян у старості (пенсійне страхування), у випадку захворювання, втрати працездатності (медичне страхування); щодо підтриман­ня материнства та дитинства (соціальна допомога сім'ям з діть­ми), а також соціальна допомога малозабезпеченим, інвалідам, ветеранам, самітнім.

Потрібно зазначити, що система соціального страхування теж складається з двох напрямів:

—перший пов'язаний з відновленням і збереженням праце­
здатності;

—другий гарантує матеріальне забезпечення громадян, що
втратили працездатність або не мали її.

Ми розглянули тільки кілька напрямів економічної політи­ки. Насправді їх значно більше. У зв'язку з цим постає пробле­ма кількісного зіставлення цілей та інструментів. Звісно, чим більше інструментів можна використати для реалізації мети, тим вірогідніше її досягти.

Окрім того, потрібно враховувати, що один і той самий інстру­мент можна використовувати для досягнення різних цілей. Оскільки цілі можуть суперечити одна одній, то ефект від полі­тики, яка не враховує описаних вище чинників, може бути зве­дено нанівець. Тому, розробляючи економічну політику, важ­ливо одночасно не включати до урядових програм цілі, що супе­речать одна одній. Спочатку потрібно визначити ту ціль, досяг­нення якої важливіше або є підґрунтям для автоматичного або цілеспрямованого вирішення інших завдань.

Окрім того, потрібно враховувати суперечності між ціля­ми поточними та довгостроковими. Отже, процес визначення цілей і засобів їх реалізації сповнений суперечностей, обме­жень, невизначеності наслідків урядових дій у довгостроковій перспективі, що, з одного боку, є підставою для критики будь-яких дій уряду, а з іншого — ускладнює процедуру визначен­ня ефективності урядового втручання у зв'язку з тим, що,

по-перше, дії уряду запрограмовані не стільки на економічний, скільки на соціальний результат,

по-друге, ціни, в яких вимі­рюється результат урядової діяльності, часто значно відмінні від ринкових,

по-третє, результат урядового впливу визна­чається не тільки діями уряду, а й природними чинниками та ринком.