ЛЕКЦИЯ НА ТЕМУ: Суть процесу керівництва та лідерства

ЛЕКЦИЯ НА ТЕМУ:

Суть процесу керівництва та лідерства

Лідерство поряд із управлінням комунікаціями та прийняттям управлінських рішень є порівняно новою функцією (процесом) менеджменту, що володіє синергетичними властивостями. Кожен лідер – це та ланка в організації, що пов’язує в ефективній діяльності всі аспекти її роботи.

Для того щоб зрозуміти природу лідерства, розглянемо такі взаємопов’язані з ним поняття: керівництво, вплив, влада.

Керівництво полягає у праві (повноваженнях) особи давати офіційні доручення підлеглим і вимагати їх виконання.

Вплив – це будь-яка поведінка одного індивіда, яка змінює поведінку, відносини, відчуття тощо іншого індивіда. Власне вплив цілеспрямований – це і є менеджмент.

Влада – можливість впливати на поведінку інших.

Керівний вплив і влада залежать як від особистості, на яку спрямований цей вплив, так і від ситуації, в якій вона перебуває, та якостей керівника. Залежність влади від особистості, на яку спрямований управлінський вплив, полягає у тому, що кожна людина через свої психологічні особливості по-різному реагує на вплив керівника, а отже, відповідно і поводить себе.

Реальна влада залежить від ситуації, в якій перебуває керівник. Наприклад, влада молодого керівника, як правило, нерівнозначна владі досвідченого керівника, який здійснює керівні функції в організації тривалий час.

Отже, не існує абсолютної влади, оскільки ніхто не може однаково впливати на всіх людей у будь-яких ситуаціях. Влада керівника над підлеглими залежить також від його особистих якостей і насамперед від професійної компетенції та вміння знайти ефективні важелі впливу на людей.

В умовах організації влада визначається також ієрархією взаємовідносин, тобто місцем того чи іншого керівника на східцях управлінської кар’єри. На перший погляд, чим вище перебуває керівник в ієрархії управління, тим сильніший владний вплив він може здійснювати. Це правильно щодо колективу в цілому. Що ж до окремої людини, то більшу владу має безпосередній керівник, ніж той, хто перебуває на вищому щаблі управління. Це пояснюється тією обставиною, що для наявності влади над підлеглими потрібно контролювати щось, що має суттєве значення для останнього, створює його залежність від керівника і примушує його діяти так, як того бажає керівник.

Усі перелічені вище обставини свідчать про те, що у світі сучасних організацій, крім керівництва і впливу менеджерів на підлеглих, є й зворотний процес – вплив і відповідно влада підлеглих. Це пояснюється тим, що не тільки підлеглі залежать від свого керівника, насамперед у питаннях заробітної плати, а й керівник залежить від них. Як наслідок, йдеться про необхідність балансу влади (влада керівника над підлеглими повинна зрівноважуватися владою підлеглих над керівником) для ефективного керівництва в організації.

На шляху до досягнення балансу влади використовують дві основні форми впливу: вплив шляхом переконання і вплив через участь (залучення) підлеглих до управління.

Перейдемо до розгляду форм влади керівника над підлеглими: влада, що ґрунтується на примусі; влада, що ґрунтується на винагороді; експертна влада; еталонна влада; законна влада; влада, що ґрунтується на харизмі.

Влада, що ґрунтується на примусі, поширена у багатьох організаціях, де керівники не визнають інших форм влади над підлеглими, хоча, можливо, інтуїтивно відчувають обмеженість засобів примусу для впливу на підлеглих. Суть цієї влади полягає в наявності у керівника засобів покарання підлеглого, які можуть зашкодити задоволенню певних суттєвих потреб останнього чи спричинити якісь інші неприємності.

Влада, що ґрунтується на винагороді, в центр набору важелів впливу на підлеглого ставить винагороду, тобто можливість задовольнити його суттєві потреби і давати задоволення.

Експертна влада ґрунтується на впевненості підлеглого про наявність у керівника спеціальних знань, що дають змогу йому задовольняти суттєві потреби підлеглого.

Еталонна влада ще називається владою прикладу. Суть її у тому, що особисті якості керівника настільки привабливі для підлеглого, що останній хоче їх набути, виконуючи доручення і вказівки керівника.

Законна влада ґрунтується на переконанні підлеглого у праві керівника віддавати вказівки, які підлеглий зобов’язаний виконувати. Тому цю владу ще називають традиційною, оскільки вона випливає з ієрархічної будови структури управління організацією. Кожен керівник володіє законною владою у зв’язку з повноваженнями з управління людьми, передбаченими ієрархією управління.

Харизма (з грец. – божественний дар) – це влада, побудована не на логіці чи силі традицій, а на особистих якостях (здібностях) лідера.

Більшість великих учених і мислителів різних країн вивчали проблеми влади у пошуках оптимальних форм управління. Незважаючи на велику різноманітність форм державного управління, які існували в різний час і у різних народів, можна виділити три основні: монархічну (цар, емір, шейх, король, вчитель, генеральний секретар, вождь), аристократичну (сенат, палата лордів) і демократичну (верховна рада, парламент, конгрес та ін.).

Можна впевнено стверджувати також, що якщо сильна верховна влада, то сильною буде і держава. Підвищується рівень життя народу, покращується його добробут, проте світова історія не знає таких періодів і форм правління, де народ жив би дійсно щасливо і не мріяв про кращу долю. Аристократичне правління постійно перероджується в олігархічну форму влади, коли до управління приходить певна кількість людей, які починають безсоромно мати на меті лише свої особисті цілі.

Демократія – та форма державної влади, куди постійно спрямовуються народи більшості країн, які мріють про світле соціалістичне майбутнє і прямують в капіталістичне народовладдя. Демократія має стійку тенденцію переходу до охлократії, де стихійно діє маса людей.

Намічається деяка закономірність, а також циклічність зміни форм державного управління: монархія – деспотія – аристократія – олігархія –  демократія – охлократія – і знову монархія.

Вища форма влади – державна (в правовому демократичному суспільстві) – будується на взаємодії п’яти незалежних влад: законодавчої, виконавчої, судової, інформаційної та інтелектуальної. Інколи в науковій літературі говорять також про білу, сіру, синю і чорну влади.

“Біла влада” – влада законна, влада етики і норм моралі. За допомогою реалізації принципів демократії, свободи підприємництва, відкритим ринкам і розвинутій культурі державного правління “біла влада” забезпечує прогрес і високий добробут нації.

“Сіра влада” характеризується тим, що не лише при слабкому, але за деяких обставин і при сильному верховному правителі фактично влада концентрується в руках честолюбного візера, кардинала, начальника тайної поліції. При цьому “сірий кардинал” здійснює переважно координуючу функцію.

Для “синьої влади” характерна гегемонія духовних, релігійних або політичних начал.

“Чорна влада” – це влада мафіозних структур.

За останні десятиліття у розвинутих країнах з’явилася чітка тенденція переходу влади капіталу до влади високопрофесійних управлінців, тому що володіння інформацією, знанням і досвідом мають більше значення, ніж інші цінності.

Нове управлінське мислення потребує, щоб керівництво людьми здійснювали не формальні начальники, а лідери  (від англ. leader, від lead– вести, керувати), які користуються в колективі неформальним авторитетом. Останній визначає здатність впливати на поведінку інших людей, тобто лідерство.

Лідерство – це здатність впливати на окремі особистості та групи, спрямовуючи їх зусилля на досягнення організаційних цілей.

Лідерство – це здатність підняти людське бачення на рівень більш широкого кругозору, вивести ефективність діяльності людини на рівень більш високих стандартів, а також здатність формувати особистість, виходячи за звичні рамки, що її обмежують (за П. Друкером).

Систематично лідерство стали досліджувати в 1930-1950 рр. Вивчення природи лідерства у соціальних спільнотах показує, що лідери, як правило, мають ряд чітко виявлених якостей (згідно з особистісною теорією лідерства):

§           спосіб життя лідера передбачає тісне поєднання кар’єри і особистого життя;

§           лідер ніколи не зупиняється у своєму розвитку. Здібності, честолюбність, талант, знання стимулюють лідера до подальшого розвитку і удосконалення їх;

§           лідер знаходить своє справжнє покликання у застосуванні успадкованих здібностей та набутих навичок, розуму, знань, таланту як способу самореалізації саме у керівництві іншими людьми.

Відмінності між статусом лідера і формального керівника підрозділу випливають з особливостей ролі та функцій, виконуваних першим і другим. Керівник здійснює управління на основі єдиноначального прийняття рішень і контролю за процесом праці підлеглих. Лідер має право надавати прийняття рішень кожному співробітнику. В результаті змінюється статус підлеглих. Якщо у керівника це певна група людей, якою він керує, виступаючи часто зовнішньою цілеустановлюючою силою, то у лідера колективного підрозділу ця група перетворюється в команду, в якій її члени, працюючи як учасники оркестру, не відбувають повинність, а наповнені творчим поривом. Лідер є членом цієї команди, займаючи разом з тим особливе місце в ній. Він генерує ідеї, кристалізує власні задуми, відточуючи їх у контактах зі співробітниками, сприймає задуми членів команди, як свої власні та допомагає у реалізації їх. Його основне завдання – не приймати рішення, а допомагати іншим членам команди в пошуку проблем, які потрібно вирішити, в формуванні цілей і завдань колективної діяльності. Відповідно і функція контролю за працею підлеглих змінюється на функцію її координації. Лідер концентрується на пошуку шляхів погодження різноманітних, часто протилежних інтересів інших працівників та необхідних ресурсів для вирішення проблем. Звідси зростає роль знань, інтелектуального потенціалу лідера, оскільки тільки це дає змогу йому виконувати його функції і знаходити та ставити проблеми перед іншими членами команди.