ЛЕКЦИЯ НА ТЕМУ: Валовий внутрішній продукт та його відтворювальна структура

ЛЕКЦИЯ НА ТЕМУ:

 Валовий внутрішній продукт та його відтворювальна структура

 Сутність ВВП та способи його обчислення. ВВП характери­зує кінцевий результат функціонування і розвитку національної економіки або виробничої діяльності суб'єктів — резидентів господарювання у сфері матеріального і нематеріального виробництва і вимірюється вартістю товарів і послуг, виготовлених цими суб'єктами для кінцевого споживання.

Якщо врахувати способи обчислення цього показника, то ВВП можна визначити як готову продукцію або сукупність вартостей усіх товарів і послуг (або доданих вартостей), створених всіма виробниками — резидентами. Комплектуючі вироби, пальне, си­ровина, електроенергія включаються до складу ВВП лише тоді, коли їх експортують, а отже, повністю завершено цикл їхньої обробки у даній країні.

У  економічному аспекті ВВП виражає відносини еко­номічної власності між різними категоріями сукупного праців­ника з приводу вилучення корисних властивостей із речовини природи у процесі праці при створенні товарів у сфері матері­ального виробництва, з одного боку, та їх привласнення з другого боку, а також відносин у процесі створення послуг у сфері нема­теріального виробництва. При цьому основними способами об­числення ВВП є: 1) за витратами; 2) за доходами; 3) через ви­робництво.

При підрахунку за витратами до ВВП входять товари і послуги, придбані такими суб'єктами, як окремі індивіди (а в сукупності населення), підприємства і держава (закупівля товарів і послуг). З боку об'єктів ВВП у даному разі складається з: а) ви­трат на споживання — товари (короткотермінового і довготермі­нового споживання) і послуги, за винятком витрат населення на придбання житла, які включаються в інвестиції; б) витрат на валові інвестиції, тобто витрат на відновлення й збільшення ос­новних фондів, на придбання предметів праці та їх запасів, а також на житлове будівництво; в) державних закупівель товарів і послуг центральними та місцевими органами влади, проте сюди | не включаються виплати відсотків з державного боргу і транс­фертні платежі; г) чистого експорту.

При підрахунку за доходами до ВВП входять: 1) заробітна плата та премії найманих працівників, а також внески підпри­ємців на соціальне страхування, до пенсійних фондів та інших виплат; 2) амортизаційні відрахування від зношування основного капіталу; 3) доходи від власності, у тому числі від капіталу (при­буток, відсоток, рента, в т. ч. податки від прибутків, дивіденди і нерозподілений прибуток); 4) непрямі податки на підприємців (акцизи, податки на майно, митні збори тощо).

Підрахунок обсягів ВВП через виробництво здійснюється шляхом підсумовування доданих вартостей, вкладу кожного підприємця у створення ВВП. Додана вартість означає новостворену вартість, до якої додається амортизація і визначається як різниця між виручкою від реалізації товарів і витратами на засоби виробництва (речові фактори виробництва).

До ВВП не зараховують частину продукції, яку виробляють і споживають домашні господарства.

Важливими недоліками обчислення ВВП є те, що у ньому не враховується тіньова економіка, вплив результатів економічного відтворення на стан довкілля.

Якщо ВВП оцінюється за діючими (поточними) цінами, він називається номінальним ВВП; якщо за базовими (незмінними) цінами — це реальний ВВП. Співвідношення між номінальним і реальним ВВП утворює ще один статистичний показник — дефлятор ВВП:

Номінальний ВВП

Дефлятор ВВП =       Реальний ВВП

Якщо порівняти ВНП, розрахований методом потоку товарів і послуг з одного боку, з потоком доходів — з другого, то їх вели­чини мають збігатися.

Інші макроекономічні показники. Найбільш наближеним до ВВП є показник ВНП (валового національного продукту). Це виявляється, зокрема, у тому, що у разі існування повністю закри­тої економіки окремої країни (яка не експортує та не імпортує товари і послуги) ці показники збігаються. Крім того, підраху­нок ВНП здійснюється за допомогою тих же методів.

Різниця між ними полягає у тому, що при обчисленні ВВП враховують лише продукт, виготовлений всередині країни, і не враховують продукт, створений закордонними філіалами та відділен­нями національних фірм у зіставленні з аналогічними показни­ками діяльності іноземних підприємств на території даної країни.

У такому контексті можна стверджувати, що ВНП відрізняєть­ся від ВВП на сальдо платіжного балансу. ВНП може бути більшим, якщо сальдо позитивне, і меншим, якщо сальдо платіж­ного балансу негативне. Різниця між ВНП і ВВП незначна (не більше ±1 %) і зумовлена розходженнями між величиною фак­торних доходів, що надійшли від закордонного виробництва краї­ни, з одного боку, і факторними доходами, отриманими зарубіж­ними інвесторами у цій країні (тобто за допомогою іноземного капіталу) — з другого.

Якщо ВВП зменшити на суму амортизаційних відрахувань (амортизацію в системі національних рахунків називають споживанням основного капіталу), то отримаємо показник чистого національного продукту (ЧНП).

Якщо від ЧНП відрахувати непрямі податки, які виплачують підприємці (ПДВ або податок з обороту, митні збори та ін.), то отримаємо показник національного доходу (НД). Таким чи­ном,

ВНП - амортизація = ЧНП;

ЧНП - непрямі додатки на підприємців = НД.

Розрізняють вироблений НД, який збігається з новоствореною вартістю, і використаний НД, менший за попередній показ­ник на величину втрат (від стихійного лиха, при зберіганні та ін.) і негативного зовнішньоторговельного сальдо. Крім того, НД поді­ляють на фонд споживання (використовується для задоволення матеріальних і духовних потреб та нагромадження) і фонд за­міщення (спрямовується на відновлення зношених засобів ви­робництва).

Якщо від НД відрахувати податки з прибутків підприємств, зроблені ними внески на соціальне страхування, нерозподілений прибуток і додати дивіденди, особисті доходи у формі відсотків і трансфертні платежі населення, то отримаємо особистий дохід. Коли з останнього вирахувати індивідуальні податки і неоподат­ковані платежі, то отримаємо використовуваний особистий дохід, що перебуває в особистому розпорядженні.

Якщо врахувати працю багатьох поколінь, а також залучені у виробництво природні ресурси, рівень освіти і обдарованість населення та деякі інші елементи, то найбільш узагальнюючим показником є національне багатство.

Найважливішими складовими національного багатства в усій сукупності матеріальних благ, споживних вартостей є:

1)   створені й накопичені у країні виробничі фонди, які, у свою чергу, поділяються на основні й оборотні, про структуру яких уже йшлося раніше;

2)  основні невиробничі фонди, тобто фонди, які функціонують у соціальній сфері — школи, лікарні, житлові будинки, культур­но-освітні та спортивні заклади тощо;

3)  домашнє майно населення: житлові будинки, товари трива­лого користування, одяг тощо;

4)  товарні запаси народного господарства (запаси готової про­дукції на складах, резервні страхові запаси).

Надзвичайно важливим компонентом національного багат­ства є залучені у процес виробництва природні ресурси, земля, ліси, води, розвідані корисні копалини, повітря.

До нематеріальної форми національного багатства, як уже за­значалося, належать накопичений виробничий досвід людей, їхні здібності, потреби, творчі обдарування, культурні цінності. Роль цього компонента за умов НТР надзвичайно зростає.

Розподіл національного багатства в суспільстві залежить від форми власності на засоби виробництва, усієї системи економіч­них відносин, рівня розвитку продуктивних сил, соціальної струк­тури, політичної, юридичної влади та інших чинників. Загалом у капіталістичному світі приблизно 5 % населення контролює 90 % власності в державі. Наприкінці 90-х років XX ст. загальне багатство 225 найбагатших людей світу становило понад 1 трлн дол., або річний дохід 2,8 млрд осіб. Статки 7,7 млн найбагатших людей у світі збільшилися в 2003 р. на 7,7 % і склали 28,8 трлн дол. За даними журналу "Forbes", за 2004 р. загальна кількість мільярдерів у світі збільшилася на 102, до 793 осіб, а сукупний розмір їхнього капіталу досяг 2,6 трлн дол.

Наприкінці 90-х років в Україні нерівномірність розподілу на­ціонального багатства значно зросла. Так, наприкінці 1998 р. 0,003 % населення України мало щомісячний дохід у сумі понад 20 тис. дол. США, а понад 80 % населення проживало за межею бідності.

У вересні 2005 р. було опубліковано рейтинг ста найбагатших людей Центральної і Східної Європи за 2005 р., в який потрапили семеро українських бізнесменів, серед яких 4 мільярдери.

Обсяг національного багатства, національного доходу, інших макроекономічних показників у натурально-речовій та вартісній формі, що створюється у країні, залежить від продуктивності праці.

Продуктивна і непродуктивна праця. Найповніше в домарксівський період визначення продуктивної праці дав А. Сміт. Він вважав продуктивною працю тих робітників капіталістичного суспільства, які створюють додаткову вартість, але обмежував їхнє коло лише тими категоріями працівників, котрі виготовляють видимі матеріальні блага, що можуть бути продані на ринку або обмінені на інші товари. Внаслідок цього до непродуктивної праці потрапляла категорія осіб, що створювала послуги.

К. Маркс розширив межі підходу А. Сміта до непродуктив­ної праці та включив до неї осіб, зайнятих виробництвом по­слуг. Водночас до непродуктивної праці Маркс відносив тих працівників, які не збільшували капіталу, не створювали додат­кові вартості. У даному разі праця однієї особи може бути і про­дуктивною, і непродуктивною. Так, кравець, працюючи в май­стерні капіталіста, створює додаткову вартість, збільшує капітал, зайнятий продуктивною працею. Якщо ж цей самий робітник не працює в майстерні капіталіста, а шиє для нього костюм за його (капіталіста) гроші, то праця стає непродуктивною. Аналогічна ситуація складається й у сфері послуг.

На думку сучасних західних вчених, будь-яка праця є продуктивною. Тому виробниками ВВП, національного доходу вони вважали усіх зайнятих у сфері матеріального і нематеріального виробництва, в т. ч. військовослужбовців, поліцейських, чиновників державного апарату, служителів культу, діячів сфери роз ваг. Критерієм продуктивності праці є отримання доходів різни ми категоріями працівників. Але такий критерій є формальним і не відповідає вимогам об'єктивності.

У радянській економічній літературі панувала концепція, згідно з якою продуктивною працею вважалася лише праця зайнятих у сфері матеріального виробництва.

Критерій розмежування продуктивної і непродуктивної праці у сфері послуг значною мірою залежить від типу власності, що панує в даному суспільстві. За капіталістичного способу виробництва панівним типом власності є капіталістична, яка нині існує в індивідуальній (приватній), колективній, державній та інтегрованій формах. Тому та праця, що сприяє розвиткові й розширеному відтворенню цих форм власності, є продуктивною.

У широкому розумінні (з боку загально цивілізаційного підходу) до продуктивної праці належить праця всіх тих категорій зайнятого працездатного населення країни, які збільшують або сприяють зростанню названих елементів національного багатства і, насамперед — його економічного потенціалу. До непродуктивної праці належить праця тих категорій працездатного населення, які не беруть участі у створенні національного багатства і не сприяють його зростанню.