Лекция по теме: Концептуальні положення етичних норм у підприємництві

Лекция по теме: 

Концептуальні положення етичних норм у підприємництві

В етиці підприємництва склалися три основні підходи до мо­ральних проблем, що спираються на три етичних напрями:

—утилітаризм;

—деонтична етика (етика обов'язку);

—етика справедливості.

Однією із найвпливовіших в етиці підприємництва є концеп­ція утилітаризму. Морально виправданою вважається така дія, яка приводить до максимально корисного ефекту. В узагальненій формі принцип утилітаризму формулюється у такий спосіб: яка-небудь дія правомірна з етичного погляду в тому і тільки в тому випадку, якщо сумарний корисний ефект від цієї дії перевищує сумарний корисний ефект від будь-якої іншої дії, яка мог.іа б здійснитися замість першої.

Це зовсім не означає, що така дія, котра приносить максимум користі підприємцю, який її здійснює, правомірна. Мова йде про те, що максимум користі одержують усі підприємці, які задіяні в цій акції (у тому числі підприємці, що створюють цю акцію). Принцип утилітаризму не можна тлумачити й у тому розумінні, що він припускає необхідність переваги позитивного ефекту над негативним (прибутку над витратами). Відповідно до цього прин­ципу в остаточному підсумку правомірною є така акція, яка дає найбільший чистий прибуток порівняно з іншими варіантами. Помилково думати, що принцип утилітаризму припускає необ­хідність урахування тільки безпосередніх і миттєвих результатів дій підприємця. Навпаки, при аналізі всіх можливих варіантів дій варто враховувати як поточні позитивні й негативні ефекти у ви­гляді прибутку та витрат, так і прогнозувати наслідки, у тому чи­слі будь-які непрямі результати.

Теорія утилітаризму приваблива в багатьох відношеннях, її положення узгоджуються з критеріями, використовуваними для інтуїтивної оцінки моральності поведінки. Так, коли підприємець намагається пояснити, чому він «морально зобов'язаний» зроби­ти ту чи іншу акцію, він часто керується міркуваннями про ко­ристь чи шкоду, які можуть принести іншим людям його дії. Ро­зуміння моралі вимагають урахування інтересів усіх нарівні з власними.

Використовуючи принципи утилітаризму, можна пояснити, чому деякі види дій вважаються аморальними (неправда, подру­жня зрада, вбивство), а інші, навпаки, — морально виправданими (правдиві висловлювання, вірність, дотримання зобов'язань). Прихильник теорії утилітаризму може довести, що брехати недо­бре тому, що неправда приведе до зниження суспільного добро­буту. Коли люди брешуть один одному, вони в меншій мірі здат­ні довіряти і співпрацювати. А чим менша довіра й можливість співробітництва, тим нижчим є загальний добробут. Правдивість у спілкуванні — це позитивний фактор, тому що зміцнює довіру та сприяє співробітництву, тим самим поліпшуючи добробут. За­галом можна стверджувати, що краще говорити правду й утри­муватися від неправди.

Прихильники традиційного утилітаризму заперечують той факт, що дія може виявитися безумовно некоректною. Так, вони не погодилися б із тим, що нечесність чи злодійство безумовно погані. Якщо у певній ситуації нечесні дії приведуть до більш сприятливих наслідків, ніж будь-яка інша акція, здійснена тим же підприємцем у тій же ситуації, то в цьому окремому випадку, відповідно до теорії традиційного утилітаризму, нечесний вчинок буде морально виправданий.

Практичне застосування положень теорії утилітаризму пов'я­зане з низкою проблем, основна з яких полягає в необхідності кі­лькісно визначити «суспільну корисність». Як виміряти корисний ефект різних дій щодо різних людей і зіставити отримані резуль­тати, спираючись на поняття утилітаризму? Припустимо, що дві людини одержали омріяну посаду. Як довідатися, яку користь матиме цей факт для однієї й іншої? Кожна з них упевнена, що зуміє отримати максимум користі, виконуючи свою роботу. Але оскільки вони не можуть помінятися місцями, така впевненість об'єктивно є не обгрунтованою. Оскільки провести порівняльний кількісний аналіз цінності окремих речей для окремих людей не­можливо, то неможливо визначити, чи можна домогтися макси­мальної користі шляхом надання роботи комусь із претендентів на посаду. А якщо не можна з'ясувати, яка акція в цьому випадку дасть максимально корисний ефект, то не можна застосувати і принципу утилітаризму.

Крім того, у деяких випадках прибуток та витрати виміру не піддаються. Як, наприклад, виміряти цінність здоров'я і самого життя? Припустимо, що в результаті установки дорогої системи вентиляції в цеху вдається повністю ліквідувати канцерогенний пил, який викликає легеневі захворювання. Припустимо також, що в результаті такого заходу тривалість життя робітників збіль­шиться на п'ять років. Як підрахувати вартість цих років життя, як зіставити їх з вартістю вентиляційного устаткування та витра­тами на його установку?

У багатьох випадках відсутня можливість прогнозування роз­мірів прибутку і витрат; іноді їх також не можна оцінити кількісно. Так, добре відомо, що неможливо визначити прибутковість чи збитковість фундаментальних наукових досліджень. Припустимо, мова йде про необхідність визначити розмір інвестиції в певну на­укову програму, реалізація якої, можливо, дасть надзвичайно цінні теоретичні результати, що проте не можна буде відразу ж викори­стати на практиці. Яка дійсна цінність подібної інформації, як ви­міряти і зіставити з цінністю таких справ, як побудова додаткового корпусу в місцевій лікарні чи будинку для бідних?

На думку критиків утилітаризму, саме «проблеми виміру» зводять нанівець будь-які спроби прихильників цієї теорії надати їй всеосяжний характер. Однак самі прихильники утилітаризму вважають, що в реальному житті багато рішень можуть бути прийняті на чисто кількісній базі.

Найбільш «гнучкий» спосіб кількісного виміру прибутку і ви­трат, що супроводжують ухвалення рішення, базується на вико­ристанні грошового еквівалента. Так, цінність певного об'єкта для даного підприємця можна

визначити за ціною, яку він гото­вий сплатити за нього. Якщо за яку-небудь річ платять удвічі бі­льше, ніж за іншу, то це означає, що перша вдвічі цінніша для покупця, ніж друга. Щоб визначити, яку цінність мають ті чи ін­ші об'єкти для групи підприємців, варто визначити середнє зна­чення ціни цих об'єктів за умови, що ці речі доступні на ринку для будь-якого покупця. Коротше кажучи, ринкова ціна може служити загальним кількісним показником обсягу прибутку і ви­трат, пов'язаних з ухваленням рішення. Виходить, що цінність даного об'єкта можна визначити за тією ціною, яка встановлю­ється для нього при продажу на ринку. Якщо об'єкт не продаєть­ся на вільному ринку, можна довідатися про ціну аналогічних об'єктів, що підлягають продажу.

Використання грошового еквівалента дозволяє врахувати вплив таких факторів, як час і невизначеність. Якщо про грошове вираження цінності (прибутку й витрат) можна довідатися тільки в майбутньому, то поточне значення цінності визначають шляхом уведення поправки, що враховує рівень попиту в даний момент. Якщо обсяги прибутку та витрат не є визначеними величинами і можуть бути встановлені тільки з певним ступенем імовірності, то цінність можна визначити шляхом обчислення добутку об'єму грошового еквівалента прибутку (витрат) і коефіцієнта ймовірності.

Стандартні заперечення проти можливості використовувати грошовий еквівалент для вимірювання прибутку і витрат основа­ні на розумінні того, що деякі блага, зокрема життя й здоров'я, не можна оцінити за допомогою грошей. Утилітарист, однак, запе­речить: життя та здоров'я мають свою ціну в грошовому вира­женні, причому ми самі визначаємо цю ціну ледве чи не щодня. Адже в будь-якій ситуації, коли ми встановлюємо граничну ціну на деякі об'єкти, що володіють властивістю скорочувати ризик, якому піддається наше життя, ми тим самим встановлюємо ціну нашого життя. Згідно з позицією утилітаристів, коли прибуток і витрати не можна зіставити на базі ринкових цін, залишається можливість застосування інших кількісних показників: результа­ти соціологічних опитувань, підсумки політичних виборів, оцін­ки експертів, на підставі яких можна розрахувати обсяги витрат та прибутку в цьому конкретному випадку. Таким чином, утилі­тарист у своїй практичній діяльності стикається з цілою низкою реальних кількісних завдань. Однак усі вони, принаймні частко­во, можуть бути розв'язані (за умови застосування описаних ви­ще методів). Проте слід зазначити, що утилітаризм зазнає критики.

На думку деяких критиків, один із основних недоліків цього вчення полягає в його несумісності з двома моральними катего­ріями: право і справедливість. Це означає, що іноді дії з погляду утилітаризму морально виправдані, хоча насправді вони неспра­ведливі й результатом їх стає порушення прав людини.

Критики утилітаризму доводять, що ця теорія не може бути за­стосована у випадках, коли мова йде про дотримання соціальної справедливості. Припустимо, що невелика група робітників-мі-грантів, які одержують злиденну заробітну плату, ледь забезпечу­ють можливість існування, виконуючи дуже важку роботу, яку біщо чистий прибуток у цій ситуації виявляється більшим

 ніж зби­ток від страждань, яких зазнають люди, які належать до маленької групи сільськогосподарських робітників, і більшим, ніж був би чи­стий прибуток у випадку, якби цю роботу на фермі розподіляли рівномірно між усіма. Тоді, відповідно до теорії утилітаризму, збе­реження сільськогосподарськими робітниками статусу жебраків можна вважати справедливим із моральної точки зору. З погляду ж критиків теорії утилітаризму, соціальна система, що передбачає нерівномірність розподілу тягот буття, безперечно, аморальна і суперечить законам справедливості. Великий обсяг^- прибутку, який така система дає більшості членів суспільства, зовсім не виправдо­вує того тягаря, що звалюється на плечі маленької групи населен­ня. Теорія утилітаризму враховує лише корисність ефекту по від­ношенню до суспільства в цілому, але не погоджує цей результат із результатом розподілу отриманих благ між окремими індивідами.

У ході полеміки прихильники утилітаризму розробили пере­конливу й обґрунтовану теорію, що одержала назву «норма-утилітаризм». Відповідно до норм-утилітаристів, процес етично­го тлумачення способу дій не повинен пов'язуватися з необхідні­стю визначення ефекту максимальної корисності як виняткового орієнтира. На їхню думку, в цьому випадку має зважуватися від­повідність результатів застосування розглянутого способу дій набору коректних норм моралі, яким зобов'язані підкорятися всі. Якщо ці норми вимагають реалізації якої-небудь акції, ця акція має бути реалізована. Коректними нормами моралі вважають та­кі, які при їх використанні всім суспільством дають можливість дістати максимальний прибуток. Пояснимо це прикладом.

Припустимо, що підприємець шукає відповідь на таке запи­тання: етично чи неетично домовитися про фіксовану ціну з кон­курентом? Відповідно до теорії норми-утилітаризму, підпри­ємець повинен починати аналіз зі спроби з'ясувати, чи дасть ця акція більший ефект з прибутку, ніж яка-небудь інша операція.

Положення теорії норми-утилітаризму можна звести до на­ступного:

— будь-яка акція правомірна з етичної точки зору в тому і тільки в тому випадку, коли необхідність її реалізації продикто­вана коректними нормами моралі;

— норма моралі коректна в тому і тільки в тому випадку, коли для всіх, хто має підлягати їй, сумарний прибуток виявляється          вищим, ніж сумарний прибуток у результаті вибору альтернатив­ної норми.

Відповідно до теорії норми-утилітаризму, факт, що деяка ак­ція в окремому випадку може привести до одержання максима­льного прибутку, зовсім не означає, що ця акція коректна з етич­ної точки зору. Норма-утилітарист схильний думати, що це слабке місце в контраргументах критиків традиційного утиліта­ризму для аналізу окремих випадків, а не для узагальнення. На­впаки, як вважають норми-утилітаристи, за допомогою критеріїв утилітаризму варто з'ясувати, яке загальне правило моралі варто використовувати для аналізу даного коректного правила. У цьо­му вони вбачають єдину можливість успішного результату поле­міки з критиками теорії. Так, у наведеному прикладі про хворого дядька і племінника — потенційного вбивцю, йдеться про ситуа­цію, у якій можлива насильницька смерть хворої людини. Норма-утилітарист може сказати: у даному випадку цілком зрозуміло, що слідування правилу моралі, яке забороняє незаконну дію, а саме вбивство, принесе суспільству більше прибутку, ніж сліду­вання будь-яким іншим нормам моралі. Отже, таке правило в конкретному випадку є коректним. І було б неправильно, якби племінник-спадкоємець убив свого дядька, тому що тим самим він порушив би коректну норму моралі, хоча в даному випадку убивство могло б привести до максимального прибутку. Норма-утилітарист скаже також, що аналогічний зміст містить і приклад про робочі ферми, що одержують злидарську заробітну плату. Цілком очевидно, що закони, які перешкоджають експлуатації людей, у перспективі здатні принести більш високий прибуток, ніж закони, що допускають можливість такої експлуатації. Отже, правило в моральному відношенні є коректним, і його варто ви­користовувати, намагаючись відповісти на запитання про допус­тимість рабства, а саму практику злидарської заробітної плати варто відкинути як неправильну з етичної точки зору, навіть як­що вона може принести в окремому випадку максимальний при­буток

Критики утилітаризму відшукали в положеннях теорії ще одне слабке місце: вони вважають, що норма-утилітаризм — просто прихована форма традиційного утилітаризму. На їхню думку, за­кони (правила), що допускають деякі позитивні відхилення, до­зволяють одержати більше прибутку, ніж закони без винятків. Але, стверджують вони, якщо правило має винятки, це може привести до тих же несправедливостей і порушень прав людини, що є допустимими в рамках теорії традиційного утилітаризму.

Інший підхід до проблем ділового життя пропонує деонтична етика (етика обов'язку). Центральним у цьому підході є поняття права. І з цим поняттям доводиться стикатися кожному підпри­ємцю. Термін «право» застосовується для опису нормованого відношення людини до чого-небудь. Індивід має право, якщо правомочний діяти певним чином чи вступати з ким-небудь у пе­вні відносини. Права є могутнім інструментом соціальної регуля­ції, їхнє призначення полягає в тому, щоб забезпечувати для ін­дивіда можливість вільного вибору чи мети роду діяльності, і в тому, щоб гарантувати цей вибір, захищаючи його. Найбільш ва­жливі так звані моральні права (чи права людини). Це права, якими володіють усі люди тільки тому, що вони є людьми. Мора­льні права мають три особливості.

По-перше, вони тісно пов'язані з обов'язками. Якщо я маю моральне право робити щось (чи володіти чимось, чи прагнути до чого-небудь), то інші люди мають моральний обов'язок не зава­жати мені робити це (а іноді — в особі держави — навіть сприя­ти мені).

По-друге, вони забезпечують можливість індивідуального ав­тономного і рівноправного вибору мети. Ніхто не може змусити мене не поклонятися святині тільки на тій підставі, що суспільст­во одержить від цього деякий прибуток: які б не були цілі інших членів суспільства, вони не можуть виправдати втручання в пла­ни чи діяльність, захищені моральним правом. Визнати, що дана людина має моральне право — значить визнати, що існує сфера, у якій ця людина не підкоряється моїм бажанням і її інтереси не підкоряються моїм інтересам, тобто існує галузь, у якій окремі люди діють як рівні.

По-третє, вони утворюють базу для виправдання способу дій одних людей і для захисту та допомоги іншим. Якщо я маю мо­ральне право, то мої дії морально виправдані.

Більше того, якщо я маю моральне право робити що-небудь, то це означає, що дії інших людей, спрямовані на те, щоб заважа­ти мені, не є виправданими. Навпаки, можуть вважатися виправ­даними дії інших людей, спрямовані на обмеження діяльності тих, хто перешкоджає у моєму прагненні до реалізації мого права.

Зазначені характеристики, що притаманні моральним правам, дають можливість використовувати останні для суджень, що ду­же істотно відрізняються від виведених на базі стандартних норм утилітаризму.

Можна виділити дві головні розбіжності між утилітаристсь­ким підходом і підходом із позиції морального права.

—Моральні права є відображенням вимог моралі, що вису­ваються до окремого індивіда, тоді як моральні норми утилітари­зму за своїм змістом — колективні.

—Права утворюють базу нормативів, використовуючи котрі можна відкинути будь-які спроби апелювати до таких критеріїв, як суспільна корисність і кількісні фактори.

Права— більш досконалий інструмент, ніж стандартні норми утилітаризму, але вони містять елементи останнього: наприклад, під час війни обмежуються деякі моральні права з метою захисту інтересів суспільства.

Багато дослідників вважать, що категоричний імператив Канта пояснює наявність у людини моральних прав. Саме етику Канта залучають фахівці етики підприємництва для іншого підходу до проблем ділового життя. З позиції Канта, дія є морально виправ­даною для даної особистості тільки в тому випадку, якщо причи­на; з котрої здійснюється ця дія, є такою, яку б особистість бажа­ла, щоб усі інші особистості в цій ситуації діяли так само.

У такому формулюванні містяться два критерії плану будь-якого способу дії:

—універсальність — особисті мотиви повинні бути універса­льними («А що якби всі поводилися так само?»):

—зворотність — особисті мотиви повинні бути такими, щоб людина, яка їх реалізує, могла бажати використання цих мотивів іншими людьми («А що якби я був на його місці?», «А що якби з тобою повелися так само?»). На відміну від утилітаризму, кантів­ський підхід зосереджений на внутрішніх мотивах дій. Брехати не можна тому, що якщо ця дія стане загальноприйнятою, то зв'язки між людьми спотворяться, люди втратять довіру одне до одного і суспільство розпадеться. Можна, звичайно, заперечувати висновки Канта на тій підставі, що неправда дуже поширена, а суспільства проте не розпадаються. Але варто подумати про пер­спективу розвитку таких відносин. Адже однією з основних про­блем в етиці підприємництва є те, що люди занадто легко вига­дують неймовірні обґрунтування дозволу для них чогось того, що не дозволено іншим.

Значення теорії Канта для етики важко переоцінити. Він дале­ко просунув наше розуміння закону моральності, тому що пов'язав процес ухвалення етичного рішення з універсалізацією правила, будуючи етику на загальній для всіх людей раціональ­ності. Декларація цінності автономії стала значним внеском у розвиток демократії і концепції прав людини. До слабкості теорії Канта, принаймні щодо застосування її в практиці підприємництва. можна віднести те, що вона недієздатна в ситуаціях встанов­лення різних моральних вимог, що вступають у конфлікт. При­клад останнього — проблема соціальної відповідальності підпри­ємництва перед суспільством. Як співвіднести корпоративні цінності і норми універсальної (повсякденної) етики? Дискусії на цю тему не вщухають.

Третій підхід до проблем ділового життя пов'язаний із вико­ристанням в аналізі підприємництва категорії справедливості. На відміну від етики утилітаризму і деонтичної етики, сфера засто­сування «етики справедливості» істотно звужена. Остання вклю­чає в основному проблеми підприємництва й суспільства в ціло­му, і не стосується, наприклад, проблем відносин між корпора­ціями. Очевидно також, що стандарти справедливості не можуть стояти вище від моральних прав окремої особистості. Сама спра­ведливість основана на моральних правах індивідів.

Етика справедливості виходить із положення, що люди за сво­єю природою є суспільними істотами, які повинні жити в суспі­льстві і створювати соціальні структури для підтримання його функціонування. Основна цінність для його представників — рі­вність як справедливість його вираження. Внаслідок цього мора­льним обов'язком, як він розуміється в «етиці справедливості», є підпорядкування закону, що має бути однаковий для всіх, прийн­яття справедливих законів, відсутність дискримінації й привілеїв. Складність, однак, полягає в тому, що існує ряд уявлень про справедливість, які суттєво відрізняються, наприклад:

— «капіталістична» справедливість — розподіл благ має здій­снюватися з урахуванням індивідуального внеску в загальну справу групи (фірми, суспільства, людства);

— «комуністична» справедливість — трудові обов'язки пови­нні розподілятися у відповідності до здібностей, а блага — відпо­відно до потреб..

Концепція справедливості Дж. Ролза, який сформулював своє розуміння справедливості, розглядає цей етичний напрям крізь призму реалізації двох принципів:

принцип перший — кожна людина має рівне право на найбільш широкі свободи, сумісні з аналогічними свободами інших людей;

принцип другий — нерівність за соціально-економічними па­раметрами має бути такою, щоб

а)        забезпечити максимум прибутку для найменш привілейова­них
осіб;

б)        установи і посадові особи, що є носіями влади, були досту­пні
рівною мірою для кожного.

Перший принцип дістав назву «принцип рівної свободи». Зміст його полягає у необхідності захисту прав громадян від по­рушень з боку інших осіб і рівності цих прав. Фундаментальні свободи включають свободу обирати, свободу совісті, слова й інші, а також свободу мати власність.

Якщо вважати, що принцип рівної свободи правильний, то втручання комерційних корпорацій в особисті справи службов­ців, тиск, який чинять менеджери на хід виборів, спроби регулю­вати політичні процеси шляхом хабарів, інші акти, спрямовані на порушення принципу рівності, варто розглядати як некоректні дії.

Крім того, згідно з Ролзом, можливий і такий відступ від принципу, як обмеження свободи укладання договорів (у резуль­таті шахрайства чи внаслідок порушень), тому сам принцип пе­редбачає заборону насильства, обману і вимагає поважного став­лення до пунктів договорів. У такому випадку договірні відно­сини з клієнтами (мова йде також про рекламу) повинні бути в моральному плані вільні від положень, які допускають можли­вість обману, а роботодавець має моральне зобов'язання надати найманій особі послуги, обумовлені в угоді.

У другому принципі міститься положення про «розбіжності» (нерівності). Відповідно до цього положення, у розвинутому сус­пільстві мають елементи нерівності, однак суспільство має вжи­вати заходів, спрямованих на поліпшення майнового стану най­більш нужденних (хворих, інвалідів); їхня інтенсивність повинна бути така, щоб не погіршити ситуацію.

У частині «б» другого принципу проголошена ідея «рівності можливостей». Ідеться про необхідність забезпечити рівну до­ступність посадових осіб і офіційних установ для всіх. Це означає не тільки необхідність приведення кваліфікаційних вимог, про­понованих для трудящих, у відповідність із попитом на робочу силу (що забезпечить усунення дискримінації за ознаками расо­вої належності й статі), але й необхідність забезпечити загальну доступність установ системи освіти та професійної перепідготов­ки. Всі перелічені умови становлять основу, що визначає можли­вість максимальної реалізації сил, здібностей і якостей людини й одержання нею максимальної винагороди.

Моральні проблеми ділового життя різноманітні і вирішити їх, виходячи з позицій тільки одного напряму, навряд чи можливо.

На відміну від традиційної культури, коли панувала одна ети­чна система, у сучасному суспільстві рівноправно співіснують рі­зні системи, що припускають різну етичну оцінку тих самих явищ у сфері підприємництва.

Що стосується українських компаній, то ще кілька років тому існувала можливість швидкого успіху тільки завдяки відсутності конкуренції, відмиванню грошей, одержанню пільг, обману вкла­дників, ухилянню від сплати податків.

Сьогодні ситуація повільно, але змінюється, і важливою умовою швидкого розвитку підприємництва є засвоєння й дотримання при­йнятих у світовій практиці етичних норм, а також способів їх вико­ристання. У цих умовах велике значення матимуть вітчизняні роз­робки, пов'язані з етичним обґрунтуванням управлінських рішень.