ÍÀÖ²ÎÍÀËÜÍÀ  ÀÊÀÄÅ̲ߠ ÓÏÐÀÂ˲ÍÍß

Конспект книги

Страхування: Підручник./ Керівник авт.кол. і наук. ред. Осадець С.С. -К.: КНЕУ, 1998. -528c.

виконаний студентом НАУ

Чабаном Д.

Київ, 1999

ВСТУП

Поява вітчизняного підручника зі страхування зумовлена насамперед економічними та соціальними перетвореннями в Україні, розвитком міжна­родних відносин. Наша країна вже понад сім років є самостійною державою і поступово реформує економіку на ринковий лад. Розгорнувся процес роз­державлення власності і формування адекватних нових структур. З огляду на це відбувається переорієнтація і в системі захисту юридичних та фізич­них осіб від матеріальних втрат, до яких можуть призвести стихійне лихо, нещасний випадок чи інші ризикові обставини. Має бути принципово змі­нена система нагромадження коштів для забезпечення належної матеріаль­ної підтримки громадян у випадку втрати працездатності або місця роботи та при виході на пенсію за віком.

Формується, по суті, нова галузь (страхова індустрія), призначена для на­дання широкого спектра послуг як підприємствам, так і безпосередньо грома­дянам. Між організаціями, що пропонують захист (страховиками), і числен­ними особами, які потребують такого захисту (страхувальниками), виникають ринкові відносини з приводу вибору покупця або продавця і здійснення акту купівлі-продажу специфічного товару — страхових послуг.

Нині в Україні функціонує понад 240 страхових компаній, низка посе­редницьких та інших організацій, причетних до страхової справи. Існує спеціальний орган — Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю (Укрстрахнагляд), який здійснює державний контроль за дотриманням чин­ного законодавства на страховому ринку. Вітчизняний страховий ринок ще молодий. Проте вже й тепер, у роки затяжної економічної кризи, відчутно зростають обсяги наданих страхових послуг. Це переконливо підтверджу­ють суми надходжень страхових премій. Страхові платежі в 1997 році були вищі порівняно з попереднім роком на 29 %, що майже в 5 раз перевищує середньорічний загальносвітовий темп приросту цього показника.

Досвід багатьох країн показує, що добре налагоджена страхова справа активно сприяє розвитку бізнесу і вирішенню соціальних проблем. Постсо-ціалістичні країни, що вже вийшли з кризового стану (Польща, Угорщина, Чехія), виявляють надзвичайно високий інтерес до страхування. Так, у Польщі обсяг страхових внесків сьогодні перевищує (в доларовому еквіва­ленті) надходження таких коштів в Україні більш ніж у 12 раз. Це ще раз підтверджує, що страхування — об'єктивно необхідний атрибут ринкової економіки. Ступінь його розвитку є індикатором зрілості ринкових відно­син. За страхуванням велике майбутнє. Проте це не лише перспективний, а й дуже складний вид діяльності.

Однією з найважливіших передумов розвитку страхової справи є забез­печення її висококваліфікованими кадрами. Йдеться насамперед про персо­нал страхових компаній, страхових брокерських контор, консультаційних, контролюючих та інших організацій, котрі причетні до забезпечення висо­коякісного страхового сервісу. Водночас дуже важливим є піднесення рівня страхових знань серед споживачів страхових послуг.

5

Із страхових фондів значною мірою відшкодовуються збитки підпри­ємств, заподіяні стихійними лихами, техногенними аваріями, нещасними та. іншими випадками, передбаченими умовами страхування. Тимчасово вільні кошти фондів страхових компаній поповнюють кредитні ресурси. Інвестиційна діяльність страховиків активізує продажу і купівлю цінних паперів, сприяє формуванню доходів бюджету тощо. Отже, знання зі страхової справи необхідні як для працівників страхових компаній, так і для керівників, бухгалтерів, фінансистів, юристів підприємств, працівни­ків банківських, податкових, аудиторських та інших установ. З огляду на великі можливості використання страхування для захисту майнових інтере­сів населення мінімум знань зі страхування необхідний кожному, хто пере­буває в ринковому середовищі.

Страхування — це наука, об 'єктом якої є специфічні економічні від­носини, що складаються у процесі передачі юридичними і фізичними осо­бами за певну плату ризику матеріальних і фінансових втрат спеціалізо­ваній організації, яка в разі настання обумовленої в договорі (полісі) події здійснює відповідні грошові виплати потерпілим.

Літературні джерела свідчать, що дослідження з окремих питань стра­хування проводилися зацікавленими сторонами ще багато століть тому. Вони грунтувалися здебільшого на застосуванні емпіричних спостере­жень. Розвиток математики, статистики, права дав значний поштовх до формування страхової науки.

Страхування як наука істотного розвитку набуло протягом XIX - XX століть. Саме на цей період припадає серія фундаментальних праць зі страхування, поява майже в усіх європейських державах законів, що ре­гулюють страхову діяльність. Перелік публікацій показує, що поряд з ученими інших країн проблеми страхування досліджували видатні еконо­місти українського походження. Наприклад, і досі у країнах СНД широ­ким попитом користується книга професора К. Г. Воблого «Основи еко­номії страхування», яка вперше була видана понад 80 років тому. Автор певний час завідував кафедрою і очолював Київський комерційний інсти­тут (тепер КНЕУ), посідав провідні посади в наукових закладах України та Росії.

За радянських часів, і особливо починаючи з 30-х років, страхова наука у нашій країні мала досить обмежений розвиток. Майже всі вчені з цього нап­рямку працювали у Москві. Тут у складі НДФІ Міністерства фінансів СРСР був єдиний на всю країну невеликий відділ дослідження проблем страхування. Тривалий час лише в одному московському фінансовому вузі була зосередже­на підготовка невеликої групи економістів зі страхування. Водночас у країнах Заходу страхування посіло провідні позиції в економіці. Величезна увага при­ділялася нарощуванню кадрового потенціалу страхової індустрії, підвищенню страхової культури серед населення.

Сьогодні, коли Україна поступово переходить до ринкової економіки, конче потрібно активізувати страхові відносини, що неможливо без від­повідних знань. Саме тому в навчальних планах усіх вузів, коледжів і фа-

6

культетів країни, що готують бакалаврів з економіки, передбачена норма­тивна навчальна дисципліна «Страхування».

При опрацюванні програми дисципліни і цього підручника враховано положення прийнятих Верховною Радою Закону України «Про страху­вання» і змін до нього, низки нормативних актів Кабінету міністрів України, інструктивних матеріалів Укрстрахнагляду, результати наукових досліджень, а також аналізу нагромадженого досвіду викладання страхо­вих дисциплін в Україні, сусідніх державах і країнах Європейського Союзу.

Велику роль в оволодінні досвідом страхування і підготовки кадрів, на­громадженим у країнах ЄС, відіграла технічна допомога, надана Україні в рамках Програми TACIS. За три роки реалізації проекту «Організація Українського центру навчання страхової справи» провідні фахівці з Австрії, Великої Британії, Нідерландів, Німеччини, Франції, Швеції провели 70 се­мінарів з 18 ключових проблем організації страхування в умовах ринкової економіки. Ці семінари відвідали понад 1550 керівників та інших відпові­дальних працівників страхових компаній України, Молдови й Білорусі, фа­хівців Укрстрахнагляду, викладачів вузів.

У жовтні 1996 року в Київському національному економічному уніве­рситеті відбулась Міжнародна конференція «Європейський досвід стра­хової діяльності і вдосконалення її кадрового забезпечення», в якій узяли участь понад 90 спеціалістів з 12 країн світу. Проведений обмін досвідом дав змогу сформулювати концептуальні положення щодо вдосконалення страхової освіти. Основні з них враховані при підготовці програми курсу «Страхування» і цього підручника.

Згідно зі згаданою програмою, затвердженою Науково-методичною комісією з економічної освіти Міносвіти України, мета дисципліни — по­слідовно формувати у студентів знання з вузлових питань теорії та прак­тики страхування фізичних і юридичних осіб.

У процесі викладання дисципліни розв'язуються такі завдання:

• з'ясування об'єктивної необхідності, сутності, функцій, принципів і ролі страхування в умовах переходу до економіки ринкового типу;

• висвітлення організації і шляхів розвитку страхового ринку та дер­жавного регулювання страхової діяльності;

• розгляд умов особистого, майнового страхування, страхування від­повідальності, перестрахування з позицій вітчизняного та зарубіжного до­свіду;

• вивчення особливостей і шляхів удосконалення фінансової діяльно­сті страховиків.

Програма дисципліни зумовила структуру підручника. Він складаєть­ся із семи частин, 20 розділів. З огляду на великий обсяг матеріалу, а та­кож на необхідність забезпечення якомога зручнішого оволодіння ним практиками страхової справи деякі теми програми висвітлюються в кіль­кох розділах або окремі розділи сформовано згідно з питаннями, що сто­суються певної категорії страхувальників. Ідеться, зокрема, про транспо­ртні, частково фінансові і кредитні ризики та страхування відповідальнос­ті. У зв'язку з цим автори інколи змушені були дещо поступитися класич-

7

ною схемою викладу дисципліни, яка передбачає висвітлення окремих га­лузей страхування.

У світовій практиці існує кілька сотень видів страхування. Багато їх і в Україні. Очевидно, що висвітлити всі їх особливості в одному підручнику неможливо. Увага була зосереджена на найпоширеніших і найперспектив-ніших видах страхування. Деякі види страхування, наприклад страхування відповідальності товаровиробника за якість продукції, обов'язкове медичне страхування, які досі не набули розвитку в нашій країні, висвітлюються, го­ловним чином, на зарубіжних матеріалах. Мало місця відведено викладу страхування політичних ризиків. За межами навчальної програми і підруч­ника залишилося державне соціальне страхування. Воно тепер є складовою інших економічних дисциплін.

У підручнику велика увага приділена методам розрахунку страхових тарифів за договорами зі страхування життя та договорами із загальних видів страхування. В основу розділу покладено опрацьовані авторами під­ручника методики розрахунку тарифів. Визнано доцільним максимально зберегти в підручнику цілісність методик і надати їм реального приклад­ного значення для використання як у навчальному процесі, так і в практич­ній діяльності страховиків.

Страхування як наука оперує багатьма спеціальними термінами. Їх ін­терпретація подається здебільшого при першій появі в тексті. Щоб зруч­ніше було користуватися підручником тим читачам, яких цікавлять лише окремі його розділи, зміст головних термінів (понад 300) розкривається в алфавітному словнику. До кожного терміна наводиться його англійський відповідник.

Для студентів та всіх інших читачів, які мають потребу перевірити правильність засвоєння матеріалу, до кожного розділу подаються тести-запитання, до яких із запропонованих відповідей потрібно знайти одну чи кілька правильних. У кінці підручника наведено правильні відповіді на всі запитання.

Книга містить також перелік праць зі страхування, які вийшли друком останніми роками українською і російською мовами. Він буде корисним для викладачів, студентів і практиків у процесі поглибленого вивчення окремих питань, що не дістали повного висвітлення у пропонованому під­ручнику.

Книга написана колективом авторів, які мають великий досвід викла­дацької, наукової або практичної діяльності в страхуванні.

Автори висловлюють щиру подяку всім, хто причетний до появи під­ручника. Сподіваємося, що він сприятиме розвитку страхової освіти в Україні і наближенню її до європейських стандартів.

Ми будемо вдячні за зауваження і побажання щодо змісту цього ви­дання. Відгуки читачів просимо надсилати за адресою:

252180, Київ, вул. Дехтярівська, 49 г, Український центр навчання страхової справи при УФБШ Київського національного економічного університету. Контактний тел./ факс: (044) 446 - 32 - 93,230 - 29 - 87.

8

ЧАСТИНА 1.            СТРАХУВАННЯ І ЙОГО МІСЦЕ В УПРАВЛІННІ РИЗИКАМИ

Розділ 1. Сутність, принципи і роль страхувння

1.1. НЕОБХІДНІСТЬ І ФОРМИ СТРАХОВОГО ЗАХИСТУ

Людям природно притаманне прагнення захиститися від небезпеки втрати життя, здоров'я, житла, харчів тощо. Потреба в захисті дуже близька до первинних (фізіологічних) запитів. Зі зростанням запитів людини ускладнюються й атрибути її безпеки.

Протягом усього історичного шляху розвитку суспільне виробницт­во стикається із суперечностями між природою і людиною, а також між окремими суб'єктами виробничих відносин. Ці суперечності зу­мовлюють появу несприятливих подій (ризиків), серед яких виокрем­люють стихійне лихо і негцасні випадки.

Стихійне лихо являє собою випадок, спричинений руйнівною дією сил природи, охоплює здебільшого немалу територію і призводить до значних матеріальних збитків або загибелі чи втрати здоров'я багатьох людей.

Нещасні випадки — це такі події, котрі через несприятливий збіг обставин призводять до загибелі або втрати здоров'я окремих людей (наприклад, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди).

Потенційна можливість настання стихійного лиха і нещасних ви­падків ^тановить сутність ризику. Поняття «ризик» має кілька зна­чень. Його часто ототожнюють з небезпекою, що загрожує тому чи іншому суб'єктові або об'єктові. Насправді не всяка небезпека може з погляду страхування розглядатись як ризик. До страхових ризиків від­носять лише такі випадки небезпеки, появу яких можна прогнозувати й оцінювати на підставі історичного досвіду та за допомогою матема­тичних і статистичних методів. Такий ризик має бути теоретично мо­жливий, але його настання точно не визначене ні в часі, ні в просторі і не залежить від волевиявлення жодної зацікавленої особи.

Суспільне виробництво в цілому, і особливо кожне господарське формування, а також життєдіяльність практично кожної людини об'єк­тивно мають ризиковий характер, що породжує систему відносин між людьми з метою попередження, подолання, зменшення руйнівних нас­лідків стихійного лиха та нещасних випадків.

Спираючись на свій багатовіковий досвід, людство вживає дедалі ефективніших заходів із протистояння стихійним явищам. Підвищують­ся вимоги до будівництва об'єктів, застосовуються щоразу досконаліші

10

інженерні конструкції, вогнетривкі та інші новітні ізоляційні матеріа­ли, споруджуються греблі, пильна увага приділяється безпеці експлуа­тації транспортних засобів тощо.

Проте концентрація виробництва та ускладнення його технологій, одержання й застосування нових хімічних речовин, енергетичних ре­сурсів, швидкісних і багатотоннажних транспортних засобів, зростан­ня криміногенних явищ призводять до появи безлічі нових ризиків. На долю України випала найбільша з відомих у світі техногенних ката­строф — аварія на Чорнобильській атомній електростанції, що завдала шкоди обсягом понад 140 млрд доларів. Якщо така аварія є, на щастя, винятком, то пожежі на виробничих, комунальних і житлових об'єк­тах, травми на транспорті і в побуті, забруднення навколишнього се­редовища та інші локальні події трапляються в країні практично щодня.

Великі ризики зумовлюються також новими хворобами (наприк­лад, СНІД), епідеміями інфекційних захворювань, травматизмом на ви­робництві і в побуті. Не можна також не брати до уваги ризиків для юридичних і фізичних осіб, котрі породжуються зростанням злочин­ності, поширенням наркоманії та алкоголізму.

Отже, сумарний вплив ризиків досі не зменшується. Це змушує весь світ активно шукати шляхів послаблення їх негативного впливу на життя людей.

За умов ризикового характеру функціонування будь-якого підпри­ємства і не менш ризикового проживання кожної людини існує на­гальна потреба попередження і відшкодування збитків, завданих сти­хійним лихом та нещасними випадками. Без її задоволення неможливо забезпечувати безперервність процесу виробництва матеріальних благ, підтримувати належний рівень життя людей. Відносини, що складають­ся в суспільстві з цього приводу, мають об'єктивний характер і в своїй сукупності формують зміст економічної категорії «страховий захист».

Специфіка цієї категорії зумовлена такими ознаками: випадковіс­тю ризику; незвичайністю заподіяної шкоди; можливістю вираження шкоди в натуральній або грошовій формі; необхідністю попереджен­ня, подолання наслідків події і відшкодування завданих нею збитків. Сутність страхового захисту полягає в нагромадженні й витрачанні грошових та інших ресурсів для здійснення заходів з попередження, подолання або зменшення негативного впливу ризиків і відшкодування пов 'язаних з ними втрат.

Для того щоб система заходів з попередження, подолання і від­шкодування втрат була реально можливою, необхідно частину валово­го продукту спрямовувати на створення страхового фонду суспільства.

Зауважимо, що сукупний фонд страхового захисту не має зведе­ного планового чи звітного оформлення, котре характеризувало б йо­го величину. Не існує й спеціального органу управління цим фондом.

До фонду страхового захисту належать централізовані нату­ральні та грошові резерви держави, децентралізовані фонди (у час­тині, що використовується на покриття шкоди, завданої стихійними

11

та іншими непередбаченими подіями, — самострахування), а також фонди, створювані методом страхування. У межах цих форм страхо­вого захисту може існувати багато видів фондів цільового призначення.

Розмір і структура фондів, що використовуються з метою страхо­вого захисту юридичних і фізичних осіб, залежать від багатьох чинни­ків. Насамперед це теоретичні концепції формування фонду; стан роз­витку економіки, співвідношення між формами власності, методи залучення коштів для реалізації соціальних програм, традиції населен­ня, міжнародні відносини тощо.

Відомо, що в країнах соціалістичної орієнтації існувала практика, сутність якої стосовно страхового фонду полягала у віднесенні витрат на страхування за рахунок прибутку, що залишався в розпорядженні підприємств. У країнах капіталістичного світу перемогли погляди, згі­дно з якими джерелом поповнення страхового фонду є витрати вироб­ництва. Розмір страхового фонду тут розглядається як сума витрат, що їх бере на себе суспільство, компенсуючи шкоду, заподіяну страхови­ми ризиками.

За часів Радянської влади власність на засоби виробництва, землю, її родовища, переважний обсяг готової продукції і фінансових ресурсів була державною. Тому в разі стихійного лиха або іншого серйозного надзвичайного випадку збитки, яких зазнали підприємства, відшкодо­вувались переважно із загальнодержавних коштів. Для цього створю­вались резервні фонди при урядах СРСР та кожної республіки, які входили відповідно до союзного і республіканського бюджетів. У дея­ких республіках ці кошти використовувалися насамперед у боротьбі з наслідками землетрусів у високосейсмічних регіонах — Туркменії, Узбекистані, Вірменії, Молдавії та інших.

В Україні за рахунок централізованих фондів і досі фінансуються витрати, пов'язані з запобіганням і ліквідацією повеней, зсувів, аварій на шахтах і т. ін. Держава, доки не розвинені інші форми захисту вла­сності, змушена покривати зі свого бюджету витрати на відновлення пошкоджених чи знищених стихією або через збіг несприятливих об­ставин підприємств, доріг та інших об'єктів як виробничого, так і со­ціального призначення.

Страховому захисту досить довго значною мірою сприяв держав­ний позичковий фонд. Особливо характерним це було для сільського господарства та інших галузей, підприємства яких отримували великі суми кредиту під сезонний розрив між витратами виробництва і дохо­дами. На випадок різкого зниження виходу продукції через природні аномалії та з інших причин, не залежних від господарства, підприємст­вам надавалися тривалі (до 12 років) відстрочки у сплаті позик. Нерідко наприкінці відстрочки борги списувалися за рахунок бюджету.

Такий режим використання позик частково спричинювався до за­міщення ними потреби у страхуванні. Покладання на кредит не влас­тивих йому функцій призвело до ігнорування основних принципів

12

кредиту: цільового призначення, матеріального забезпечення, термі­новості і платності за користування. Зрештою кредит втрачав свої сти-мулювальні властивості.

Майже кожне міністерство чи відомство на випадок непередбаче­них обставин мало у своєму розпорядженні фонди фінансової підтри­мки підлеглих їм державних підприємств. Такі фонди створювалися шляхом відрахувань від прибутків підприємств. За рахунок відомчих фондів могла надаватися тимчасова фінансова допомога на поповнен­ня нестачі оборотних засобів, що виникала, як правило, з не залежних від позичальника причин. Часто допомога надавалася на безповорот­них засадах. Проте надання такої допомоги не регулювалося чіткими нормами. Тому нерідко кошти йшли на покриття й таких збитків, які зумовлювалися безгосподарністю у виробничих формуваннях, помил­ковими рішеннями вищестоящих організацій.

Централізовані кошти держави, а також фонди відомств становили в сукупності переважну частину ресурсів, що спрямовувалися на стра­ховий захист.

Водночас із розширенням прав підприємств зростали можливості самострахування, для чого створювалися внутрішні натуральні та гро­шові резерви. Такі фонди дозволяють покривати шкоду, завдану дріб­ними ризиками.

Перевага самострахування полягає в тому, що воно дає змогу опе­ративно вирішити питання відшкодування невеликих збитків. Крім то­го, не потрібно платити на сторону страхові премії. А вони передба­чають витрати не лише на відшкодування збитків, заподіяних стихій­ним лихом чи нещасним випадком, а й спрямовуються на покриття всіх витрат з утримання офісу на формування прибутку страховика.

Доходи від тимчасового інвестування вільних коштів цих резервів також залишаються юридичній чи фізичній особі, що організовує са­мострахування. Така особа завжди безпосередньо зацікавлена вжити заходів щодо зниження ризиків. До того ж витрати із власних (внут­рішніх) резервів безпосередньо не залежать від наслідків ризиків на інших підприємствах.

Проте зазначені переваги децентралізованої форми нагромаджен­ня і використання резервних коштів виявляються лише в певних ме­жах. Адже при самострахуванні практично немає розподілу наслідків ризику. Один великий (а нерідко і середній) ризик може призвести до необхідності ліквідувати підприємство. Самострахування вимагає від­волікання значних ресурсів до резервів. Крім того, кошти цих фондів не зосереджуються на окремому рахунку в банку. Вони перебувають у господарському обороті і на момент, коли постане реальна потреба використати їх за цільовим призначенням, можуть бути в неліквідній 4юрмі. З викладених тут та інших міркувань цей канал формування коштів для страхового захисту об'єктивно не може посідати визна-Чільне місце у структурі сукупного фонду страхового захисту. ""^Ц^інансування за рахунок централізованих фондів поширювалося ^Чгоиття втрат від ризиків лише підприємств державного сектора.

13

Кооперативні, громадські підприємства і населення вдавалися не лише до самострахування, а й організовували захист своїх матеріальних ін­тересів на випадок ризику за рахунок коштів фонду, що створювався методом страхування. Цим методом можна було нагромаджувати кош­ти не лише на захист майна, а й на вирішення низки соціальних питань (страхування на випадок постійної або тимчасової втрати працездат­ності, страхування на дожиття, довесільне страхування тощо). Проте відносно низький рівень доходів населення гальмував розвиток зазна­чених видів страхування.

Отже, оскільки у плановій централізованій економіці переважала державна форма власності, то й специфічні форми та методи її захисту відсунули страхування на другий план.

Зауважимо, що склад і структура фондів, призначених для страхо­вого захисту, принципово змінюються в період поступового переходу до економіки ринкового типу. Адже процес роздержавлення власності вимагає відповідних змін і в її страховому захисті. Вони мають спря­мовуватися на дедалі частіше прийняття рішень про страховий захист на рівні підприємства, розширення меж самофінансування.

На підприємствах доцільно мати фонд ризику. Чинне законодавст­во дозволяє доводити його розмір до 25% від суми статутного фонду. Важливо, щоб кошти фонду постійно перебували в ліквідній формі.

Тепер значно меншою мірою, ніж у минулі часи, використовують­ся централізовані грошові резерви держави на відновлення майна, знищеного або пошкодженого стихією чи іншим лихом. Тут познача­ються і тимчасові фінансові труднощі держави. За значного дефіциту бюджету неможливо передбачити в ньому серйозні резерви.

Значно ослабла роль у страховому захисті і -позичкового фонду. Він перестав бути єдиним державним фондом. Перебудова банківської справи на комерційних засадах зумовила появу сотень відносно авто­номних позичкових фондів. На 1 січня 1998 року в Україні було 228 комерційних банків. Кожний із них володіє самостійними ресурсами. Банки здебільшого не в змозі і не мають економічного інтересу нада­вати тривалі (на кілька років) та ще й на безвідсоткових засадах від­строчки повернення позик. Не можуть розраховувати підприємства і на фінансову підтримку галузевих міністерств і відомств. Резервні фо­нди при цих органах ліквідовано.

Негативно позначилась на організації самострахування суб'єктів господарювання жорстка податкова політика. Переважна частина під­приємств позбавлена через це можливості мати у своєму розпоряд­женні необхідні грошові резервні фонди.

Отже, можливості забезпечення страхового захисту за рахунок пе­релічених щойно джерел дуже обме^ні. Це означає, що більше нава­нтаження має надалі припадати на фонди, створювані методом страху­вання. Якщо до цього додати завдання з переорієнтації програми соціаль­ного захисту громадян (охорона здоров'я, пенсійне забезпечення, час­тково освіта) на страхові засади, як це зроблено в країнах з ринковою

14                   

З огляду на сказане важливого значення набуває з'ясування витоків і еволюції страхування, його сутності, функцій, основних принципів і ролі в нашому суспільстві.

1.2. ВИТОКИ СТРАХУВАННЯ

Окремі елементи страхування були відомі ще за тисячі років до нашої ери. На жаль, інформація, що дійшла до нас із давніх часів, не дає системного уявлення про зародження цього надійного способу за­хисту економічних інтересів громадян, виробничих і соціальних фор­мувань. Значно легше відновлювати форми та окремі властивості бу­дівель, споруд, навіть тварин, ніж економічні зв'язки між людьми.

Археологічні знахідки дають можливість стверджувати: вже у ста­родавні часи різні народи добре усвідомлювали необхідність спору­дження громадських спеціальних приміщень для зберігання запасів провізії на випадок можливої небезпеки.

У літературі є посилання нате, що ознаки страхування і в грошовій формі проглядалися дуже давно. Так, у шумерів уже в третьому тися­чолітті до нашої ери торгівцям видавали суми грошей у формі позики або створення «спільної каси» для захисту їхніх інтересів на випадок утрати вантажу під час перевезення. Пізніше територія згаданої краї­ни (теперішній Ірак) відійшла до складу рабовласницького Вавилону. Закони вавилонського царя Хаммурапі (1792 — 1750 pp. до н.е.) вима­гали укладення угоди між учасниками торговельного каравану про спільне покриття збитків у разі, наприклад, нападу на когось із них роз­бійників чи ще якоїсь іншої несподіваної пригоди. Очевидно, що така практика була виправданою і тому передавалася з покоління в поко­ління. Вона вдосконалювалася й поширювалася на інші землі. Так пос­тупово формувалася свідомість про доцільність застосування страху­вання спочатку під час перевезення вантажів, а згодом і в інших сфе­рах діяльності та життя людей.

Багато свідчень дійшло до нас про відносно поширене взаємне страхування ритуальних витрат у Стародавньому Римі. Тут надавали великого значення культу похорону. Влаштування похоронних проце­сій і спорудження пам'ятників вимагало значних одноразових витрат. Незаможні римляни накопичували потрібні гроші у професійних коле­гіях і спілках. Цільове використання коштів забезпечувалося правови­ми гарантіями. Лише особа, зазначена в заповіті, могла отримати на­лежні кошти і витратити їх на ритуальні заходи, пов'язані з похоро­нами заповідача. На страхові суми не поширювалися претензії будь-яких кредиторів. Навіть рабовласник (якщо він не значився в заповіті) не мав права на страхову суму раба. Але він міг відмовити колегії в наданні тіла раба для поховання. У такому разі колегія за рахунок

15

страхової суми здійснювала символічні похорони, тобто ховала помер­лого «в уяві».

У середньовіччі страхування поступово поширювалося й на інші ризики. Воно здійснювалось через гільдії (братства) та цехи. Стосунки між членами тут були тіснішими, ніж у колегіях Стародавнього Риму. Згодом гільдії почали спеціалізуватися за окремими професіями. Се­ред них з'явилися й захисні гільдії, що мали завданням охорону особи і майна своїх членів від різних зазіхань. Принцип взаємодопомоги за­кріплювався у статуті гільдії. Поступово тут формувався перелік стра­хових подій та уточнювався розмір внесків і виплат.

Існують різні версії з приводу того, в якій саме країні було засно­вано перше страхове товариство. В одних джерелах є посилання на те, що це сталося в XIII ст. в Ісландії. Заможні селяни острова об'єдну­валися в спілки для взаємного захисту від втрат на випадок вогню або загибелі худоби. У разі нещастя частину збитків потерпілим відшко­довували грішми, частину — матеріалами або працею. Проте значного поширення ці спілки на той час не набули. Такі умови відшкодування збитків дають підстави для припущення, що страхових резервів і регу­лярних страхових внесків тут ще не існувало.

Більш переконливим є твердження про те, що поява страхових то­вариств пов'язана із зародженням капіталістичних відносин, і насам­перед на морському транспорті та в торгівлі, де, до речі, був нагрома­джений досвід різних моделей захисту⁷ власників суден і вантажів на випадок їх знищення, пошкодження або пограбування під час рейсу.

Механізм морського страхування в початковий період будувався на договорі бодмереї. Сутність договору полягала в тому, що кредитор виплачував страхувальникові страхову суму, а потім у разі благополу­чного закінчення плавання, тобто за відсутності страхового випадку, кредиторові поверталась авансована сума плюс премія за бодмерею. Згідно із сучасним розумінням це було «страхування навпаки». Креди­тори вимагали за надані на умовах бодмереї страхові суми великих премій (від 15 до 100 %). Тому інколи ці умови страхування називають морською позикою. Бодмерея не могла існувати довго. Попит на стра­хові послуги зростав. Виявилася нестача капіталу для забезпечення та­кого страхування. Тому страхування у формі бодмереї стало невипра­вданим. Адже це призводило до відтягування коштів страховика на кілька місяців, а іноді й років. Цей час страхова сума перебувала в роз­порядженні капітана судна. Вона могла бути втрачена через піратсь­кий напад або іншу пригоду, що не завжди значилася як страхова.

Збільшення попиту на страховий захист зумовило перехід до про­дажу страхових полісів з подальшим відшкодуванням збитків. На початку вони продавалися здебільшого товариствами взаємного стра­хування.

Є дані про те, що перший морський поліс був виданий страховому судновласникові в 1347 році. Через 121 рік після цього з'явився Вене-

16                   

Комерційне мореплавання особливо інтенсивно розвивається після Великих географічних відкриттів. Одночасно у плавання виходили кілька кораблів, а нерідко і цілі флотилії. Ризик неповернення ч дале­кого плавання був для їхніх власників значним. Причин для цього було багато: шторм, нестача харчів, інфекційні хвороби команди, пошкодження судна комахами, зіткнення суден, піратські напади тощо. Людям, які вкладали в такі ризиковані заходи великі гроші, потрібно було розділити між собою ризики. Це давало змогу інвесторам у разі несприятливого рейсу не втратити повністю свій капітал.

У ХУІІ ст. в багатьох європейських країнах виникли акціонерні страхові компанії. Першим серед них згадується створене в 1602 році Голандсько-Ост-Індське товариство. Воно, як і чимало інших товариств, невдовзі створених в Англії, Німеччині та Франції, займалось морським страхуванням, страхуванням на випадок пожежі, здебільшо­го а міських поселеннях.

У цей час багато робиться й для селян. Майже одночасно виникає страхування посівів від знищення або пошкодження градом. Проте ак­ціонерна форма страховиків для селян виявилася незручною. Страху­вання сільськогосподарських ризиків знову переходить до товариств взаємного страхування. Вони в багатьох державах лишилися провід­ними страховиками в галузі аграрної економіки ще й досі.

Особливо активно страхування починає розвиватися в період капі­талістичної економіки. Лідером у страховому бізнесі стала Англія. Поряд з морським страхуванням тут формується сітка страховиків із вогневого страхування, від нещасних випадків, страхування життя.

Вважають, що поштовхом до розвитку вогневих страхових това­риств були часті пожежі, особливо в містах. Більшість будинків були дерев'яними. Для опалення їх слугували домашні вогнища (каміни), а для освітлення використовувались свічки. Саме це призвело до вели­кої пожежі в Лондоні в 1666 році, що забрала життя 70 тис. мешканців і знищила майже увесь житловий фонд міста.

У XIX ст. у страховій справі з'являються картелі і концерни. Один із великих концернів був створений у Берліні в 1874 році. Він діяв як міжнародний і складався при виникненні з 16 страхових товариств, а через 50 років концерн об'єднував уже 230 товариств 26 країн.

17

Одночасно з майновим розвивалося й особисте страхування, а са­ме: на випадок каліцтва, хвороби, втрати годувальника, іншого нещас­тя. У багатьох містах з'явилися лікарняні страхові каси. Потребу в таких видах страхування сформували умови життя населення міст, що склалися під впливом промислової революції та подальшої урбанізації.

Особливо інтенсивно розвиваються всі форми і види страхування в XX ст. Страхування в сучасному капіталістичному світі стало невід­дільним атрибутом ринкової економіки.

На межу третього тисячоліття страхування виходить як одна з най­більш розвинених і ефективних сфер діяльності. Про це свідчить, зок­рема, й те, що суми надходжень страхових премій у світі щороку зрос­тають вищими темпами, ніж валовий внутрішній продукт. За даними міжнародної статистики протягом 1995 року до страхових компаній, товариств взаємного страхування надійшло в доларовому (США) екві­валенті 2143 млрд страхових премій. Привертає увагу й те, що понад 58 % усіх страхових надходжень припадає майже порівну на дві краї­ни — США та Японію, ще 29 % — на держави Європейського Союзу. Частка решти країн світу — 13 %, в тому числі на Україну припадає лише 0,01 % (Schweizer Ruk // Sigma. — 1997. —№ 4). Усе це відбиває вкрай нерівномірний розвиток страхового бізнесу.

Еволюція страхування в Україні. До набуття Україною статусу незалежної держави страхування тут здійснювалося згідно з економіч­ними, соціальними та правовими умовами, що існували у відповідний період у Київській Русі, царській Росії, а згодом — у колишньому

СРСР.

Найдавнішим способом страхового захисту в нас, як і в усьому сві­ті, було взаємне страхування. Відомо, що починаючи з XIII ст. і до по­яви залізниці на теренах сучасної України велику роль у перевезенні вантажів на далекі відстані відігравало чумацтво. Чумаки гуртом по­дорожували на возах, запряжених волами. Якщо в дорозі у якогось чу­мака гинув віл чи ламався дерев'яний віз, то зусиллями всього гурту купували потерпілому потрібні засоби пересування, аби він міг подо­рожувати далі. Тут ще не завжди вдавалися до попередньої сплати ре­гулярних внесків на створення і поповнення резервного фонду. І це мало сенс. Адже перевозити гроші було безпечніше, коли вони були розосереджені по багатьох індивідуальних гаманцях. Це не заважало виконанню зобов'язань щодо відшкодування збитків.

До Росії епохи капіталізму класичне страхування прийшло із Захі­дної Європи ще в XVIII ст. На той час у Петербурзі та Москві з'яви­лися філії англійських страхових компаній. Але вже 1786 року була встановлена державна монополія на страхову діяльність і почали ство­рюватися державні страхові товариства. Це зумовлювалося потребами довгострокового кредитування. Маніфест «Про заснування державно­го позичкового банку» дозволяв операції лише з тими домами, «які на страх до свого ж банку будуть передані». З цією метою при банку була створена страхова економія. Вона приймала на страхування будинки в

18

обох столицях та інших містах, але виключно кам'яні, покриті залізом або черепицею. Страхова премія визначалася в розмірі 1,5 % від при­йнятої на страхування суми. Страхова економія (експедиція) проіс­нувала 36 років. Проте, хоч і мала монополію на всі відповідні опе­рації, які були дуже вигідними, помітної діяльності не розгорнула. Премії за весь цей час, як зазначалося в «Енциклопедичному словни­ку» Брокгауза та Єфрона, становили лише 1168 тис. руб., а виплати за збитки, заподіяні пожежами, — лише  170 тис. руб.

Найбільш поширеним страховим ризиком за тих часів стала поже­жа. З метою захисту від її наслідків 1827 року було створено Перше російське страхове товариство від вогню, а до 1913 року вже понад 300 страховиків, у тому числі 13 акціонерних товариств, здійснювали такий захист.

З відміною кріпосного права активізується розвиток страхової справи, орієнтованої на село. Створюється система земського страху­вання. Воно провадилось органами місцевого самоврядування перева­жно в сільській місцевості. Страхові ризики полягали в знищенні або пошкодженні вогнем нерухомості та великої рогатої худоби, страхува­лися також пенсії осіб, що перебували на державній службі. Земське страхування поділялося на обов'язкове, додаткове і добровільне. Влас­ники будівель, що підлягали обов'язковому страхуванню, мали змогу скористатися ще й страхуванням на добровільних засадах.

У містах діяли товариства взаємного страхування від вогню. Одне з таких товариств 1863 року було створено в Полтаві. Згодом порівня­но великі товариства цього спрямування з'явилися також у Києві, Оде­сі та Харкові. Їх діяльність обмежувалася територією відповідного мі­ста. Ці товариства обслуговували здебільшого великих домовласників, купців і фабрикантів. Страхувальникам, що укладали договори стра­хування на кілька років підряд, надавалися пільги і навіть допускалося безплатне страхування за так званим «золотим полісом».

Це були часи, коли страхова справа переживала глибоку кризу. Дуже постраждали товариства зі страхування від пожежі. Їхні бюдже­ти перетворилися на такі, що мають дефіцит. Цінні папери перестали приносити власникам дивіденди. Необмежена конкуренція страхових товариств стала небезпечною для страховиків. З метою залучення більшої кількості страхувальників тарифи знижувалися без жодних на те підстав.

Цікаво, на наш погляд, ознайомитися з тими заходами, до яких вдавалися самі страховики для виходу з кризи. У 1874 році кілька страхових товариств домовилися щодо спільних дій. Був створений синдикат, до якого ввійшло 8 страхових товариств. Вони опрацювали угоду, згідно з якою зобов'язалися діяти на однакових для всіх умовах, без будь-яких відхилень від букви договору. Застосовувались єдині та­рифні ставки, єдині прийоми страхування і перестрахування, однакова система пільг і штрафів. Конвенція спільного більш високого тарифу

19

пожвавила діяльність страхових товариств. Сума премій, як зазнача­лось у згадуваному вже «Енциклопедичному словнику» Брокгауза та Є4)рона, почала зростати, збільшилися дивіденди.

У другій половині XIX ст. спектр страхових послуг уже був досить широким. Страхові товариства приймали на страхування будівлі, тва­рин, меблі, одежу, засоби транспорту, вантажі, певного розвитку набуло страхування життя.

Основним видом страхування і надалі лишалося страхування від вог­ню. Поняття такого страхування значно розширилося, охопивши більший набір ризиків. У 1909 році був затверджений статут Товариства страхуван­ня від вогню майна гірничих і гірничозаводських підприємств (м. Харків).

У дореволюційні роки одним із важливих центрів страхування бу­ла Одеса. Тут існували самостійні страхові товариства, а також конто­ри філій провідних страхових компаній Петербурга й Москви, інозем­них страховиків.

Досить поширеним було й самострахування. Так, створене 1857 року Російське товариство пароплавства і торгівлі (РТПіТ) мало своєю головною базою Одесу. У 1865 році статут РТПіТ було змінено. Розмір страхового капіталу збільшено до 1 млн руб. і передбачено, що при роз­поділі прибутку з нього завжди має виділятися сума, необхідна для поповнення страхового капіталу до визначеної величини. Цей фонд за­стосовувався при страхуванні суден.

Що ж до вантажів, то вони тривалий час майже не страхувалися. Це зумовлювалося, зокрема, високим довір'ям до перевізників. Цікаво, що з 232 тис. вантажних місць, перевезених пароплавами РТПіТ в 1857 році, було несвоєчасно доставлено, зіпсовано або втрачено ли­ше 15. Проте за бажання власник міг застрахувати вантаж у місцевій конторі Російського товариства морського, річкового і сухопутного транспортування і страхування вантажу. Прибуток від страхування ван­тажів був значним. І це не дивно, адже страхові премії перевищували виплати в середньому в 5 разів. (Щеглов 3. Морское страхование в Одессе в XIX веке //Украинские деловые новости. — 1993. — №43.)

Набули поширення товариства взаємного страхування серед зем­левласників. За прикладом Ліфляндського товариства було організо­вано товариство взаємного страхування землевласників у Києві. Воно ставило своїм завданням відшкодування збитків, завданих вогнем зем­левласникам Київської, Подільської та Волинської губерній.

Особисте страхування виникло в 30-х роках минулого сторіччя. Протягом тривалого часу страхування життя було монополією Росій­ського товариства застрахованих капіталів і доходів. Статут товарист­ва передбачав страхування за чотирма видами (розрядами): А — стра­хування капіталу, В — страхування пенсій на користь спадкоємців і в разі дожиття до певного строку, С — страхування пенсій на користь самого страхувальника (страхування на дожиття), Д — страхування капіталів і пенсій на користь дітей при досягненні ними певного віку. Понад 97 % припадало на розряд А.

20

У 1906 році був прийнятий закон про проведення страхування жит­тя державними ощадними касами. За умовами страхування договори укладалися без попереднього лікарського огляду на суми, не нижчі за 25 руб. Проте виплата страхової суми в разі настання страхового випадку відстрочувалася на 5 — 7 років. Це не відповідало інтересам широких кіл населення.

Страхуванням життя, крім акціонерних товариств і ощадних кас, займалися також товариства взаємного страхування. Одне з них було в Києві. Обсяги страхування тут, як і в інших регіонах тодішньої Росії, були дуже малі порівняно з державами Західної Європи.

У 1894 році був установлений державний нагляд за діяльністю ак­ціонерних страхових товариств. Він здійснювався Міністерством внут­рішніх справ. Інспектори міністерства утримувалися на кошти від спе­ціальних внесків страхових організацій.

З 1885 року дозволено діяльність іноземних страхових товариств. Серед них були американські, англійські, німецькі, французькі компа­нії зі страхування життя. Для відкриття філії в Росії іноземному стра­ховику належало попередньо внести до державної скарбниці грошову заставу в розмірі 500 тис. руб. і резервувати 30% надходжень страхо­вих платежів на рахунках Державного банку. Але навіть діставши доз­віл працювати на місцевому ринку, іноземні акціонерні компанії мали частку у страхових преміях не більш як 5,9 % (Страховеє дело. Учебник/Под ред. проф. Л. Й. Рейтмана.—М., 1992.—С. 390—391.)

У 1895 році створено перше спеціалізоване «Товариство російсь­кого перестрахування».

Отже, у дореволюційній Росії існували майже всі відомі на ті часи види страхування та форми страховиків. Провідна роль належала акці­онерним товариствам. На них 1913 року припадало 63 % застрахова­ного майна, 15 % належало земським і 8% — міським взаємним стра­ховим товариствам. Решта страховиків охоплювали 14 % зобов'язань з цього виду страхування.

Події 1917 року внесли багато змін і у страхову справу. Уже через рік вона була оголошена державною монополією. Всі страхові опера­ції здійснювались органами Головного управління державного страху­вання при Міністерстві фінансів. У країні застосовувались єдині пра­вила і тарифи з кожного виду страхування.

За роки Радянської влади страхування розвивалося нерівномірно. Це стосувалося насамперед страхування об'єктів державної власності. Останні, як відомо, становили переважну частину (1986 року — 94 %) майна, що перебувало на балансах господарських формувань.

Згідно із законодавством страхування майна державних підпри­ємств і організацій з 192! року здійснювалося добровільно.

Постановою ЦВК і РИК СРСР від 4 вересня 1929 року запровад­жувалось обов'язкове страхування в державній промисловості, яке охоплювало практично все майно. Але вже через два роки страхові платежі були включені до складу податку з обороту, що зумовило змі­ну в порядку відшкодування збитків.

21

Водночас страхування кооперативних і громадських підприємств, куди ввійшли і колгоспи, було переведено на державну основу. Відпо­відну роботу мали виконувати органи Держстраху СРСР. Цей страхо­вик організував також роботу з обов'язкового та добровільного стра­хування майна громадян.

Не існувало чіткої концепції і щодо розвитку особистого страху­вання. З березня 1929 року набуло значного поширення колективне страхування. Спочатку ставилося завдання охопити страхуванням не менш як 75 % працюючих. Але вже до 1940 року фактичний показник знизився до 30 %. Цей вид страхування став збитковим. Його відміни­ли, ввівши індивідуальне змішане страхування, страхування на випа­док смерті і втрати працездатності, страхування від нещасних випадків.

У післявоєнні роки було вжито деяких важливих заходів, спрямо­ваних на посилення ролі страхування в розвитку економіки, зокрема затверджено положення про Держстрах СРСР. Цей документ розши­рював права низових страхових органів. Було надано статусу само­стійної госпрозрахункової одиниці Управлінню іноземного страхуван­ня СРСР.

У період реформ 60-х років багато було зроблено з налагодження страхового захисту сільськогосподарських підприємств, без якого ва­жко було запровадити грошову гарантовану оплату праці колгоспни­ків, здійснити перехід колгоспів до прямого банківського кредитуван­ня, зміцнити інші напрямки госпрозрахункових відносин. Запровадже­ні з 1968 року умови обов'язкового страхування майна колгоспів грун­тувалися на принципі еквівалентності взаємовідносин страховика зі страхувальниками (їх сукупністю), зроблено крок уперед у методології формування страхових резервів, збільшено норму страхового покриття і розширено перелік страхових подій (зокрема, включено посуху). Ефективність цих заходів підтверджується тим, що вже через 10 років уряд визнав за доцільне перевести на такі умови страхування і держа­вні сільськогосподарські підприємства. Так було спростовано тезу про те, що «держава не може сама себе страхувати».

Протягом 60 — 70-х років було запроваджено нові види страху­вання майна, життя та здоров'я громадян. З 1988 року державні під­приємства дістали право на здійснення добровільного страхування майна і відповідальності. Але незважаючи на серйозні зміни в став­ленні до страхової справи, її розвиток ще сильно відставав від рівня країн з ринковою економікою.

Початок 90-х років ознаменувався великими політичними та еко­номічними змінами світового значення. На карті замість Радянського Союзу з'явилися 15 незалежних держав. Україна за кількістю насе­лення, виробничим потенціалом посіла друге місце серед нових країн. Вона обрала ринковий тип розбудови економіки. Це зумовило необхі­дність проведення глибоких економічних реформ. Складовою части­ною нового господарського механізму має бути ефективна система страхування, що відповідає світовим стандартам.

1.3. СУТНІСТЬ І ФУНКЦІЇ СТРАХУВАННЯ

Слово «страхування» увійшло в українську мову давно. Воно має від­повідники в інших мовах: «insurance» — в англійській, «versicherungs» — у німецькій. Західні філологи вважають, що термін має латинське по­ходження. В основі його слова «securus» і «sine cura», які означають «безтурботний». Отже, страхування відбиває ідею застереження, захис­ту та безпеки.

У фаховій літературі питанням з'ясування поняття страхування та­кож приділено значну увагу. Проте до єдиного розуміння змісту кате­горії «страхування» дійти не вдалося. Принагідне зауважимо, що ігно­рувати відоме положення про необхідність відрізняти економічну сутність категорії від її змісту ні в якому разі не можна. Адже сутність постійна, а зміст може змінюватися відповідно до конкретних умов розвитку суспільства. Важливість цього висновку полягає в тому, що він указує на об'єктивну стабільність сутності страхування. Така пози­ція дає змогу сформувати поняття про страхування зусиллями багатьох поколінь.

Аналіз опублікованих визначень страхування показує, що кожне з них уточнює або доповнює попередні, залишаючи без змін їх основу.

Офіційне тлумачення цього терміна в Україні наведено в Законі «Про страхування»: «Страхування — це вид цивільно-правових відно­син щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених догово­ром страхування або чинним законодавством за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій)».

У Законі зафіксовані головні елементи, що формують поняття страхування. Це мета страхування — захист майнових інтересів фізич­них і юридичних осіб. Указується на те, що захист забезпечується на випадок конкретних подій, перелік яких зафіксовано в чинному зако­нодавстві або страхових полісах. Підкреслено джерела грошових кош­тів, що є ресурсами для страхових виплат.

Водночас ретельне вивчення поняття страхування і зіставлення рі­зних його тлумачень у наукових працях показують, що офіційне виз­начення терміна перевантажене правовими аспектами.

Страхування є насамперед системою економічних відносин між конкретними суб'єктами господарювання, де з одного боку виступа­ють страхувальники, а з іншого — страховики. Важливою передумо­вою застосування страхування є майнова самостійність суб'єктів гос­подарювання і їхня зацікавленість у переданні відповідальності за наслідки ризику спеціалізованим формуванням. Чим ця зацікавленість більша, тим і потреба у страхуванні вища. Саме в такій площині стра­хування розглядається у працях учених багатьох країн ринкової орієн­тації. Поняття страхування є неповним і тоді, коли воно не передбачає превентивного спрямування захисту.

23

З урахуванням щойно сказаного можна дати таке визначення по­няття «страхування»:

Страхування — це економічні відносини, за яких страхувальник сплатою грошового внеску забезпечує собі чи третій особі в разі нас­тання події, обумовленої договором або законом, суму виплати стра­ховиком, який утримує певний обсяг відповідальності і для її забезпе­чення поповнює та ефективно розміщує резерви, здійснює превен­тивні заходи щодо зменшення ризику, у разі необхідності перестрахо­вує частину останнього.

Зміст страхування, як і інших категорій, розкривається в його фун­кціях. Радянські економісти, визначаючи функції страхування, вихо­дили насамперед не із сутності самої категорії страхування, а вважали, що функції страхування «...є зовнішніми формами, які дозволяють ви­явити особливості страхування як ланки фінансової системи. Категорія фінансів виражає свою економічну сутність передусім через розпо­дільну функцію. Ця функція знаходить конкретне, специфічне виявлен­ня у функціях, притаманних страхуванню, — ризиковій, попереджуваль­ній і заощаджувальній» (Страховеє дело / Под ред. Л. Й. Рейтмана. — М., 1992.—С.17).

До речі, думка про те, що фінансам притаманна розподільна функ­ція, не е загальновизнаною. Так, велика плеяда відомих учених у галу­зі фінансів із Санкт-Петербурзького університету економіки та фінан­сів уже протягом багатьох років переконливо обстоює інші тлумачен­ня функцій фінансів, зокрема створення і розподілу, використання грошових доходів і фондів. Деякі науковці одну із функцій фінансів убачають у забезпеченні процесу відтворення.

Теоретичні і практичні намагання розглядати страхування як вто­ринну категорію щодо фінансів (у їх вузькій інтерпретації) завдають шкоди розбудові господарського механізму, і особливо у зв'язку з по­ступовим переходом країни до ринкової економіки.

За умов, коли державі належало понад 9/10 усіх виробничих фон­дів і фінансових ресурсів, страхування було монополізоване і дуже обмежене щодо можливостей розвитку. Воно, як правило, не поширю­валось на об'єкти державної власності. Включення страхування до фі­нансів мало значною мірою суто фіскальну мету. Були часи, коли умо­ви страхування не передбачали створення перехідних резервів. Значні суми штучно створеного перевищення надходжень над витратами за­раховувались до бюджету.

Інша ситуація створюється в ринковій економіці. Тут страхування переведено на комерційні засади. Воно стає важливим напрямком під­приємницької діяльності. Страхування розглядається як окрема галузь (індустрія). Природно, що страхові компанії, як і інші підприємства, мають своє фінансове господарство, яке призначене для забезпечення статутної діяльності. У цій частині страхування входить до фінансів підприємств і галузей.

24                   

Отже, страхування не вміщується в рамки традиційного розуміння фінансів як економічних відносин, що виникають у процесі формуван­ня, розподілу та використання доходів і грошових фондів. До речі, в англійському словнику страхових термінів страхування визначається «як система передавання ризику і його комбінування». Тобто у країні, де виникла більшість класичних видів страхування, зміст останнього пов'язують насамперед із передаванням ризику від страхувальника до страховика. Створення і використання фондів підпорядковано забезпе­ченню можливості діяльності страховика.

Існує також тісний взаємозв'язок між страховою і кредитною діяльніс­тю. Населення багатьох країн надає перевагу заощадженню своїх коштів через страхові компанії, укладаючи з ними договори на страхування життя та здоров'я. До продажу страхових полісів нерідко залучаються й банки.

Завдяки страхуванню акумулюються великі кошти, які до настання страхових випадків використовуються передусім як джерело кредит­них ресурсів. Страхові поліси можуть слугувати гарантіями повернен­ня позик. Матеріальні цінності, що їх при кредитуванні приймають банки як заставу, мають бути застраховані. Отже, існує тісний взає­мозв'язок між страхуванням і кредитом. Але це не дає підстав для роз­чинення специфічних економічних відносин, що становлять зміст страхування, у поняттях як фінансів, так і кредиту. Те саме стосується правомірності включення страхової системи до фінансово-кредитної. Доречно було б говорити про фінансово-кредитно-страхову систему.

Останнім часом вдаються до розширених тлумачень фінансів, ви­окремлюючи 5 великих сфер їх функціонування: фінанси державні, фінанси галузеві, кредит і грошовий обіг, ринок цінних паперів, стра­хування (Финансовьій менеджмент. — М.: Финансьі, 1997. — С. 7). Ця концепція надає фінансам широкого змісту, який виводить їх далеко за межі розподільної категорії. У контексті страхування стає на один рі­вень з кредитом, державними фінансами, фінансами галузей.

Такий підхід підвищує можливості активнішого і водночас ефек­тивнішого застосування кожної із зазначених у складному механізмі ринкової економіки.

З урахуванням цих аргументів слід підходити й до визначення та ха­рактеристики функцій страхування. Вони в сукупності мають конкрети­зувати зміст цієї категорії в сучасних умовах її застосування. З цих мір­кувань страхування виконує такі функції: ризикову, створення і вико­ристання страхових резервів (фондів), заощадження коштів, превентивну.

Ризикова функція страхування. Вона полягає в переданні за пев­ну плату страховикові матеріальної відповідальності за наслідки ризи­ку, зумовленого подіями, перелік яких передбачено чинним законо­давством або договором зі страхувальником. Чим вища ймовірність ризику, тим і плата за його утримання, обчислена за допомогою актуар-них розрахунків, більша. У разі настання страхового випадку страху­вальник висуває страховикові вимогу на відшкодування збитків (виплату страхових сум).

25

Функція створення і використання страхових резервів (фондів).

Страхування стає можливим лише за наявності у страховика певного капіталу, достатнього для забезпечення покриття збитків (у разі їх ви­никнення), заподіяних страхувальникові стихійним лихом, нещасним випадком чи іншою страховою подією. З цією метою кожним страхо­виком створюється система страхових резервів. Нагромадження і ви­користання таких резервів є характерними для страхової діяльності.

У формуванні і використанні страхових резервів виявляється пере­розподіл коштів між страхувальниками. Ті з них, яких у певному періоді не спіткала страхова подія, сплативши страхові внески, не отримують жодних виплат. І навпаки: страхувальникам, які зазнали серйозних збитків від страхового випадку, виплачується відшкодування в сумах, значно більших за внесені страхові платежі.

Формування страхових резервів — це спосіб концентрації і вико­ристання коштів, необхідних для розподілу між усіма страхувальни­ками не лише збитків, зумовлених страховими випадками поточного періоду, а й для покриття таким шляхом можливих масштабніших збитків у наступних періодах.

У тій частині страхових платежів, яка спрямовується на ведення справи, елементи перерозподілу коштів спостерігаються незначною мірою.^Те саме стосується й формування прибутку від страхової діяль­ності. Його джерелом є частина навантаження на нетто-ставку страхо­вого тарифу та економія коштів, призначених на ведення справи.

Функція заощадження коштів. На першому місці в більшості країн світу за обсягами страхових премій є особисте страхування (на дожиття, пенсій, ренти тощо). При цьому виплати, пов'язані із втра­тою життя і здоров'я внаслідок нещасного випадку, становлять менш як 10%. Решту являють собою заощадження. Вони виплачуються з урахуванням інвестиційного доходу в разі дожиття застрахованого до певного віку або події.

Населенню часто вигідніше заощаджувати кошти у страховій сис­темі, ніж у банках. Припустимо, що громадянин А вніс 3000 грн. на строковий депозитний рахунок у комерційному банку, а громадянин Б придбав поліс змішаного страхування життя на 15000 грн. терміном на 10 років, сплативши за перші два роки 3000 грн. премій. У разі нещас­ного випадку банк може видати громадянинові А кошти лише в межах залишку вкладу (з урахуванням відсотків). Якщо така біда спіткає громадянина Б, то страхова компанія виплатить постраждалому гро­шову компенсацію, виходячи зі страхової суми і коефіцієнта тимчасо­вої чи постійної втрати працездатності. На випадок тривалої втрати працездатності фінансове забезпечення громадянина Б буде в кілька разів краще, ніж у громадянина А. При гострій потребі в коштах стра­хувальник може попросити припинити достроково дію договору і по­вернути йому суму заощаджень.

Сприяючи розвитку заощаджувальних видів страхування, держава має змогу активно впливати на вирішення соціальних проблем, поліп-

26

шувати стан грошового обігу, підвищувати купівельну спроможність національної валюти, збільшувати інвестиційні можливості країни. Тому парламенти та уряди багатьох країн застосовують режим най­більшого сприяння щодо виявлення заощаджувальної функції страху­вання. З цією метою створюються пільгові умови оподаткування стра­хових виплат, спадщини, доходів компаній, а також вживаються інші ефективні заходи.

Превентивна функція. Учасники страхування, і насамперед стра­ховики і страхувальники, зацікавлені у зменшенні наслідків страхових подій. З цією метою застосовують правову та фінансову превенції.

До правової превенції належать застереження, передбачені чинним законодавством або договорами страхування і такі, що стосуються по­збавлення страхувальника (повністю або частково) страхових відшкодувань. Вони розраховані на випадки протиправних дій або бездіяль­ності з боку страхувальника щодо застрахованих об'єктів. Наприклад, страховики не покривають матеріальних збитків, завданих потерпілим, що перебували у стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння, не пе­редбачають страхових відшкодувань у разі самогубства, навмисного по­шкодження власного майна і здоров'я.

Перелік об'єктів-ризиків, які не приймаються на страхування, а та­кож можливих відмов виплатити відшкодування, може бути складений при страхуванні як фізичних, так і юридичних осіб.

Превентивна функція має й інший аспект свого виявлення. Частина страхових премій спрямовується на фінансування превентивних захо­дів. Добре зарекомендувала себе практика 70 — 80-х років, що перед­бачала забезпечення за рахунок страхових ресурсів спорудження і об­ладнання технікою пожежних депо, придбання медикаментів і утри­мання персоналу служб, що мають своїм завданням боротьбу з інфек­ційними захворюваннями сільськогосподарських тварин, фінансуван­ня заходів із запобігання дорожньо-транспортним пригодам і т. ін. Ни­ні не передбачено обов'язкового створення фонду запобіжних заходів. Через це значно ускладнюється виконання страхуванням превентивної функції. Можливості страхування значно звужуються, коли виникають суперечності між функціями, що характеризують сутність категорії стра­хування, і чинним правовим забезпеченням їх нормального виявлення.

Зазначені функції страхування є специфічними. Проте у сфері страхової діяльності виявляються й інші функції, а саме: притаманні фінансам у цілому (наприклад, контрольна функція) та функції інших суміжних вартісних категорій (наприклад, ціни при формуванні стра­хових тарифів).

1.4. ПРИНЦІІПИ СТРАХУВАННЯ

Страхування грунтується насамперед на таких специфічних прин­ципах:

• вільний вибір страхувальником страховика, а страховиком — ви­ду страхування;

27

• страховий ризик;

• страховий інтерес;

• максимальна сумлінність;

• відшкодування в межах реально завданих збитків;

• франшиза;

• суброгація;

• контрибуція;

• співстрахування і перестрахування;

• диверсифікація.

Розглянемо коротко зміст цих принципів.

Вільний вибір страховика і виду страхування. Цей принцип пов­ною мірою стосується лише добровільних видів страхування. Стра­хувальникові надається можливість обирати будь-якого страховика, що має ліцензію на даний вид страхування. Водночас страховика ніхто не може змусити здійснювати той чи інший вид добровільного страхування.

Страховий ризик — і{е ймовірна подія або сукупність подій, на випадок яких здійснюється страхування. У міжнародній практиг/і ри­зиком вважають конкретний об'єкт страхування або вид відпові­дальності. Нерідко страховий ризик тлумачать як розподіл між стра­ховиком і страхувальником несприятливих економічних наслідків у разі настання страхового випадку. Загальновизнаним є таке положен­ня: не може бути предмета для страхової угоди, якщо її сторони не не­суть жодного ризику матеріальних чи фінансових втрат за несприятли­вого перебігу подій. Далі (підрозд. 1.2, 1.3) подається докладна інфор­мація про класифікацію страхових ризиків.

Страховий інтерес випливає з права власності або володіння тим чи іншим об'єктом. Кожний індивідуальний або асоційований власник будинку, автомашини, а тим більше складного виробничого техноло­гічного комплексу, зацікавлений у тому, щоб вкладені в цей об'єкт кошти не були втрачені через стихійне лихо, нещасний випадок, по­грабування тощо.

Ще більший страховий інтерес мають фізичні (а нерідко і юридич­ні) особи в організації захисту на випадок втрати свого (або своїх пра­цівників) життя чи здоров'я. Це гарантує отримання певних доходів у разі втрати годувальника, при тривалій або постійній втраті працезда­тності застрахованого, а також у разі настання інших, спеціально обу­мовлених подій. Очевидно, що страхові виплати не повинні перевищу­вати реально втрачених доходів страхувальника і його витрат на ліку­вання, аби не стимулювати завищення необхідних термінів лікування.

У свою чергу, організації, які беруть на себе ризики, як і будь-яка інша комерційна структура, мають інтерес отримати прибуток. Ідеться про загальну масу прибутку, тобто з урахуванням і наслідків інвести­ційної діяльності.

28

Максимальна сумлінність. Надійне страхування можливе лише за умов високого довір'я між сторонами. Ні страхувальник, ні страхо­вик не мають права приховувати один від одного ту чи іншу інформа­цію, що стосується об'єкта страхування. На практиці особливо важли­во, щоб цього принципу додержував страхувальник. Адже саме він володіє інформацією про всі властивості, зокрема дефекти, манна, про стан здоров'я чи інші особливості об'єкта страхування.

Здебільшого страховик наполегливо вимагає таких істотних відо­мостей: вік особи, яку є намір застрахувати, її професія, перенесені чи наявні хвороби. У практиці багатьох страховиків як суттєвий чинник розглядається те, курить чи ні страхувальник.

Ще більше чинників потрібно враховувати при страхуванні авто­мобіля. Багато страхових компаній, крім марки машини, року її випуску та вартості, цікавляться досвідом водія, безаварійністю роботи, метою використання транспорту, організацією охорони об'єкта страхування і т. ін. Страховики збирають необхідні їм істотні відомості, пропонуючи страхувальникам заповнити спеціальні формуляри-заяви на страху­вання, де наведено багато запитань, які стосуються предмета страху­вання та його власника. Часто практикується й усне опитування бажа­ючих придбати страховий поліс. Це дуже делікатна справа. Вона не повинна суперечити законодавству. Страховик залишає за собою пра­во відмовити в укладенні страхової угоди, якщо страхувальник не на­дасть усіх істотних відомостей.

Страхові відшкодування та виплати не повинні приносити страхувальникові прибутку. З метою уникнути спроб використати страхування у спекулятивних цілях страховики додержують принципу, згідно з яким матеріальний і фінансовий стан страхувальника після відшкодування завданих збитків має бути таким самим, як і до страхо­вого випадку. Відхилення, як правило, бувають у бік заниження рівня відшкодування. Особливо далекими від названого ідеалу були резуль­тати страхування в роки гіперінфляції. Проте й нині багато підпри­ємств з метою економії на платежах занижують страхову суму. До то­го ж вона частково знецінюється через інфляцію. За деякими видами обов'язкового страхування визначається ліміт виплат. Українським страховикам ще належить подолати досить помітну дистанцію на шляху до забезпечення з допомогою страхування повного відновлення потенціалу постраждалого страхувальника.

Великого значення надається скороченню термінів розгляду пре­тензій страхувальників, у чому останні дуже зацікавлені й часто саме з огляду на такі терміни вибирають страхову компанію.

Страхові відшкодування можуть здійснюватися в одній із чотирьох форм, а саме: 1) перерахуванням належних коштів на рахунок страху­вальника (застрахованого) або вигодонабувача; 2) оплатою витрат на ре­монт пошкодженого страхового об'єкта; 3) відновленням об'єкта; 4) замі­ною знищеного, пошкодженого або викраденого предмета на новий

29

відповідник. В Україні переважає найпростіша форма відшкодування — перерахування коштів на рахунок страхувальника або видача йому че­ка на отримання готівки.

Франшиза — це визначена договором страхування частина збит­ків, яка в разі страхового випадку не підлягає відшкодуванню страхо­виком. Вона може бути визначена в сумі або у відсотках до страхової суми. Завдяки застосуванню франшизи досягається поєднання самост­рахування зі страхуванням. Підприємства, щоб забезпечити самостра­хування дрібних (а іноді й середніх) ризиків, створюють власні фонди ризику (резервні фонди). З огляду на наявність такого фонду страху­вальники можуть звертатися до страховиків із проханням узяти ризик на страхування частково. Застосовувати франшизу зацікавлені й стра­ховики. Оскільки при цьому частина ризику утримується на відпові­дальності страхувальника, він стає більш заінтересованим вжити пре­вентивних заходів, щоб зберегти здоров'я, майно або знизити ризик відповідальності перед третіми особами.

Розрізняють умовну та безумовну франшизу. Умовна франшиза частіше використовується в особистому страхуванні. Наприклад, пра­вила страхування можуть фіксувати кількість днів хвороби до початку надання страхової допомоги. Але якщо застрахований хворів довше, то допомога виплачується за всі дні непрацездатності.

Безумовна франшиза означає, що відповідальність страховика ви­значається розміром збитку за відкиданням франшизи. Такі поліси поширені при страхуванні автотранспорту та деяких інших об'єктів. Це дає змогу страховикам уникнути розрахунків з дрібних ризиків і тим самим значно зменшити витрати на ведення справи.

Страховики нерідко заохочують страхувальників у збільшенні фран­шизи шляхом надання пільг у сплаті страхових платежів.

Суброгація. Не слід думати, що відшкодування страховиком стра­хувальникові (застрахованому) завданих збитків завжди означає уник­нення відповідальності справжніх їх винуватців. Адже це перешкод­жало б насамперед боротьбі зі злочинністю, тягло б за собою значне подорожчання страхових послуг.

Суброгація — це передання страхувальником страховикові права на стягнення заподіяної шкоди з третіх (винних) осіб у межах випла­ченої суми. На практиці це право використовується ще й до настання реальної виплати відшкодування. Наприклад, якщо через дорожньо-транспортну пригоду третя особа серйозно пошкодила автомобіль страхувальника і проти цієї особи порушено кримінальну справу, страховик ще до виплати страхового відшкодування може подати по­зов до суду на предмет стягнення з винного завданої шкоди в тій час­тині, яку страховик має сплатити страхувальникові. Це робиться для того, щоб суд мав змогу врахувати претензії страховика при винесенні рішення за справою.

зо

У тих випадках, коли страхувальник отримає кошти на відшко­дування збитків з іншого джерела, він має повідомити про це страхо­вика, який візьме їх до уваги при розрахунках страхового відшкоду­вання і оформленні регресу.

Контрибуція. Обставини іноді складаються так, що один і той са­мий предмет стає об'єктом страхування більш як один раз. Наприклад, одяг може бути об'єктом страхування у складі полісу на домашнє майно, багаж — у складі автомобільного полісу чи полісу зі страху­вання туристських подорожей і т. ін. Таке дублювання стає ще вираз­нішим, коли йдеться про страхування комерційних ризиків, причому поліси, що тією чи іншою мірою дублюють відповідальність за збере­ження одних і тих самих матеріальних цінностей, видаються здебіль­шого різними страховими компаніями.

Контрибуція — це право страховика звернутися до інших страхо­виків, які за проданими полісами несуть відповідальність перед одним і тим самим конкретним страхувальником, з пропозицією розділити витрати з відшкодування збитків.

Цей принцип дуже важливий ще й ось чому: його застосування стримує нечесних страхувальників від бажання застрахувати одне й те саме майно кілька разів з метою наживи. Проте застосовувати прин­цип контрибуції потрібно досить обережно. Слід переконатися, що іс­нують не менш як два поліси на відшкодування збитків і стосуються вони однакових ризиків і одних і тих самих предметів страхування. Найпростіший метод розподілу відповідальності між страховиками грунтується на пропорційному підході. Наприклад, у трьох страхови­ків застрахований один і той самий автомобіль на суми відповідно 6500, 8000 і 8200 грн., тобто загальна страхова сума становить 22700 грн. Частка першого страховика дорівнює 28,6, другого — 35,2 і третього — 36,2 %. Якщо доведеться покривати збитки у зв'язку з викраденням автомобіля, що мав реальну вартість 8200 грн., суми, призначені для відшкодування, будуть розподілені в таких самих пропорціях. Отже, перший страховик сплатить 2349, другий — 2890, а третій — 2961 грн.

Слід ще раз наголосити: наведений математичний метод розподілу відшкодування на практиці не завжди прийнятний, оскільки не врахо­вує особливостей кожного полісу.

Співстрахування і перестрахування. Страховик може брати на своє утримання обмежені за розміром ризики. Ці межі визначаються наявністю в компанії страхових фондів. Згідно із Законом України «Про страхування» страховик може укласти страховий договір на су­му, що не перевищує 10 % сплаченого статутного фонду і сформова­них страхових резервів. Такі обмеження диктуються інтересами доде­ржання достатньої платоспроможності компанії. Неважко уявити нову страхову компанію з мінімальним статутним фондом, еквівалентним 100 тис. екю. Така компанія могла б надавати послуги лише за дріб-

31

ними об'єктами. Наприклад, вартість нового автомобіля багатьох ма­рок або трикімнатної квартири значно перевищує ліміт можливостей компанії. Це дуже незручно. Така компанія мала б відносно більші ви­трати на ведення справи і менші перспективи на отримання прибутку, а отже, була б неконкурентоспроможною. Суперечність між величи­ною запропонованого страхувальником ризику і фінансовими можли­востями компанії взяти його на страхування вирішується з допомогою співстрахування і перестрахування.

Співстрахування — це страхування об'єкта за одним спільним до­говором кількома страховиками. При цьому в договорі мають місти­тись умови, що визначають права й обов'язки кожного страховика. Одному зі співстраховиків за його згодою може бути доручено предс­тавництво всіх інших у взаємовідносинах зі страхувальником, але за­лишено відповідальність перед останнім лише в розмірі відповідної частки. Співстрахування має свої переваги і недоліки. Позитивним є те, що компанії мають змогу об'єднати свої зусилля зі страхування ве­ликих ризиків, не поступаючись ні перед ким страховою премією. Не­доліки співстрахування полягають в ускладненні процедури оформ­лення страхування і виплати відшкодування.

Перестрахування — це страхування страховиком ризиків вико­нання всіх або частини своїх обов 'язків перед страхувальником у ін­шого страховика.

Страховик, який уклав договір на перестрахування, лишається від­повідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з догово­ром страхування.

Отже, різниця між співстрахуванням і перестрахуванням полягає в тому, що в першому випадку поділяється відповідальність за ризик між страховиками, а при перестрахуванні вся відповідальність перед страхувальником зберігається за страховиком, так званим цедентом, який, у свою чергу, перестраховує частину цієї відповідальності в ін­шого страховика або професійного перестраховика. Страхувальник може й не знати про наявність договору на перестрахування.

Співстрахуванню і перестрахуванню належить велика роль у зба­лансуванні страхового портфеля, забезпеченні фінансової стабільності й рентабельності страхових операцій. Поділ відповідальності між страховиками і перестраховиками сприяє підвищенню місткості наці­онального страхового ринку. Через перестрахування здійснюється ви­хід на міжнародні страхові ринки.

Перестрахування — вельми складний процес, який має багато осо­бливостей. Вони докладно розглядаються в окремому розділі

Диверсифікація. Законодавством багатьох країн світу можливо­сті диверсифікації, тобто поширення активності страхових това­риств за рамки основного бізнесу, обмежені. Закон України «Про страхування» передбачає, що предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова

32                    

Водночас принцип диверсифікації має істотне значення всередині окресленої щойно діяльності. Ідеться про територіальне та галузеве розосередження взятих на страхування ризиків. Чим воно відчутніше, тим імовірність одночасного настання страхових подій, що можуть мати критичні наслідки для страховика, менша.

Надзвичайно важливо додержувати принципу диверсифікації при розміщенні страхових резервів. Прислів'я «Розумний господар не кла­де всі яйця в один кошик» безпосередньо стосується страхування. Те­пер страховики мають право розміщувати свої кошти на депозитних рахунках у банках, у цінних паперах та нерухомості. Проте можливос­ті маневрування розміщенням коштів з метою підвищення ступеня їх ліквідності й отримання інвестиційних доходів ще дуже обмежені.

1.5. РОЛЬ СТРАХУВАННЯ В ПЕРІОД ПЕРЕХОДУ ДО РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

У цьому підручнику під економікою розуміється господарська сис­тема, що забезпечує задоволення індивідуальних і суспільних потреб людей створенням і використанням життєвих благ.

Економіка—це безперервний процес відтворення товарів і послуг. Серед розмаїття продуктів економіки значне місце посідають страхові послуги. У попередніх підрозділах цього розділу було показано, що страхування як форма захисту має багатовікову історію, але найінтен-сивнішого розвитку набуває в умовах ринкової економіки.

Україна у складі колишнього СРСР зазнала дії майже 70-річного «експерименту» господарювання в умовах централізованої економіки. Він у цілому виявив значно менші порівняно з ринковою економікою можливості для ефективного функціонування відповідної господарсь­кої системи. Розпочата в поточному десятиріччі переорієнтація на пос­туповий перехід України, як і інших країн СНД, до економіки ринково­го типу зумовила потребу здійснення глибоких реформ. У їх основі — серйозні структурні зміни форм власності, розвиток ринкового сере­довища.

Ринок являє собою певний спосіб погодження діяльності учасників суспільного виробнтрпва, механізм поєднання виробника і споживача. Ринок — це система, іцо саморегулюється і налаїитовується на по­пит. Безперечно, наша країна не може запозичити сучасну американ­ську чи шведську модель або модель якоїсь іншої високорозвиненої держави.

В Україні формується власна модель ринкової економіки, що вра­ховує ту ситуацію, в якій опинилася держава на момент визнання її політичне незалежною. Звідси закономірна поява особливостей розбу­дови й окремих сегментів ринкової інфраструктури. Великої перебу-

33

дови поряд з державними фінансами, банківською справою зазнало страхування. Воно стало налаштовуватися на потреби захисту підпри­ємницької діяльності та вирішення соціальних проблем, тобто набли­жатись до ролі, яку виконує страхування у країнах ринкової орієнтації.

У чому ж полягає роль страхування в ринковій економіці? Розгля­немо головні напрямки прояву позитивного впливу страхування.

Страхування надає впевненості в розвитку бізнесу. В умовах формування приватної власності не можна централізовано в наказово­му порядку керувати розміщенням фінансових ресурсів. Таке керуван­ня — справа окремого власника, причому діє він згідно зі своїми інте­ресами, що постійно коригуються ситуацією на ринках товарів, цінних паперів, кредитів. Жодний власник не інвестує свого капіталу в розви­ток виробництва тих чи інших товарів або у сферу послуг, не врахува­вши можливого ризику втрати авансованих ресурсів.

Завдяки переданню за окрему порівняно невелику плату відпові­дальності за наслідки ризикових подій страховим товариствам інве­стор упевнений, що в разі стихійного лиха або іншого страхового ви­падку завдані збитки будуть відшкодовані.

Страхування дуже важливе як для тих підприємств, що вже функ­ціонують, так і для новостворених, які ще не набули достатнього ви­робничого потенціалу і не нагромадили власних резервних фондів. Страхування не лише забезпечує відшкодування фактичних збитків, зумовлених певною подією. Наявність відповідної страхової угоди дає змогу впевненіше користуватися кредитом, щоб спорудити чи придба­ти необхідні засоби виробництва.

Часто страхування сприяє появі й упровадженню нової техніки та технологій, наукових розробок.

Особливо велику роль може відігравати страхування в аграрному секторі. Тут надзвичайно багато ризиків, зумовлених природними фак­торами, що призводять до великих втрат. Нині страховий захист дер­жавних і колективних сільськогосподарських підприємств, а також фер­мерських господарств перебуває на дуже низькому рівні. Здійснення аграрної реформи зумовлює потребу серйозного посилення страхуван­ня на селі.

Ненормальним є становище, коли страхування ризиків ще нерідко іг­норують замовники, підрядчики та всі ті, хто пов'язаний зі спорудженням складних промислових, комунальних і транспортних будівель і споруд.

Перспективним є якомога ширше застосування зарубіжного досві­ду страхування втрат від переривання виробництва на час, потрібний для відновлення зруйнованих або пошкоджених страховими випадка­ми об'єктів.

Страхування прямо стосується розвитку міжнародного бізнесу. Україна — держава в центрі Європи. Тут перетинаються транспортні артерії, що сполучають Схід і Захід. Зростає товарообмін інших країн з нашою державою, збільшуються транзитні вантажопотоки. Страху-

34

вання вантажів, туристських груп, автотранспортних ризиків, інвести­ційних проектів є необхідним компонентом формування нормальних міжнародних стосунків. Цивілізований бізнес не можна уявити без страхування відповідальності партнерів за виконання контрактів, від­повідальності товаровиробника за якість продукції та послуг, відпові­дальності роботодавця перед своїми працівниками, про4)есійної відпо­відальності працівників за шкоду, завдану споживачам товарів та послуг. У підвищенні комерційної дисципліни велика роль належить страхуванню юридичних витрат.

Отже, страхування майнових ризиків так само, як і розширення страхування відповідальності, спрямовані на підтримку розвитку ко­мерційної діяльності. Від її стану залежить задоволення потреб спо­живачів матеріальних благ.

Страхування дає змогу оптимізувати ресурси, спрямовувані на організацію економічної безпеки. Раніше вже йшлося про те, що страховий захист є проявом економічної безпеки фізичних і юридич­них осіб. Серед багатьох форм страхового захисту страхуванню нале­жить особлива роль. Воно дає змогу досягти раціональної структури коштів, що спрямовуються на запобігання (або оперативне усунення) наслідкам стихії чи інших чинників, які перешкоджають діяльності тієї чи іншої особи.

Страхування, маючи великі можливості маневрування резервами, є важливою ланкою формування всієї системи економічної безпеки. Така роль стає можливою тільки за належного рівня розвитку страхової справи.

Тепер, коли страхуванням в Україні охоплено менш як 10 % стра­хового поля, регулююча роль цього економічного важеля ще мало по­мітна, на відміну, наприклад, від Японії, де страхуванням охоплені практично всі підприємства й громадяни. Важко уявити підприємця, який ризикнув би зайнятись тим чи іншим бізнесом, зігнорувавши страхування. Такі дії суперечили б здоровому економічному глузду.

Проілюструємо це таким прикладом. Нова фірма має намір займа­тись в'їзною торгівлею спортивним одягом та взуттям. Підприємець для організації цього бізнесу має у своєму розпорядженні 60 тис. грн. При цьому 20 тис. грн. потрібно авансувати на придбання спеціального авто­мобіля, а решту коштів спрямувати на закупівлю товару та інші витра­ти. Припустимо, що за такої структури розміщення капіталу підприє­мець отримає середньоденний прибуток у 500 грн. протягом 250 днів на рік. Проте автомобільний транспорт характеризується як найбільш небезпечний.

Перед підприємцем постає проблема: що вигідніше — створити власний резерв коштів на випадок термінової необхідності заміни ав­томобіля чи вдатися до послуг страхової компанії? Уявімо ситуацію, що власник не застрахував автомобіль. У такому разі він матиме еко­номію на страховій премії (наприклад, 8 % від вартості автомобіля, тобто 1600 грн. на рік).

35

Водночас утриматися від придбання страхового полісу означає для підприємця необхідність зарезервувати з метою самострахування тран­спортного засобу, а отже і безпеки свого бізнесу, не менш як третину всього капіталу (20 тис. грн.). Це суттєво зменшує 4"нансові результй-ти діяльності. У даному випадку на авансований капітал буде отрима­но прибутку не 125000, а лише 83330 грн. Отже, втрачений прибуток буде більшим за страхові платежі на 40070 грн., або в 25 разів. Хоч приклад і умовний, але він добре відбиває ті переваги, які надає стра­хування.

Можливості страхування зростають із розширенням кола страху­вальників, а це, у свою чергу, підвищує фінансовий потенціал страхо виків. На посилення саме цих тенденцій слід очікувати в найближчій перспективі.

Чим вищий коефіцієнт освоєння страхового поля та чим більша концентрація страхових фондів, тилі більші можливості для зниження ціни страхування.

Страхування забезпечує раціональне формування й використання коштів, призначених для здійснення соціальних програм.

Світовий досвід довів доцільність нагромадження і використання коштів на соціальні програми страховим методом. Сформовані цим методом ресурси застосовуються як доповнення до державних ресурсів, спрямовуваних на фінансування освіти, охорони здоров'я, пенсійне забезпечення та деякі інші соціальні заходи.

Перевага страхового методу формування й використання коштів соціального спрямування полягає ось у чому. Він усуває знеособлення таких коштів, а завдяки цьому й зрівнялівку в їх розподілі, коли одчв" кові за розміром пенсії одержують академіки та прибиральниці, під­вищує відповідальність за якість медичних та інших соціальних послуг

Створення завдяки страхуванню можливостей нагромадити кошти для виплати майбутніх пенсій, придбання житла, оплати витрат навчання у вузі чи коледжі сприяє тому, щоб кожний громадянин реалізував свої можливості і задовольнив потреби. У такому разі зменшу­ється навантаження на державний бюджет, а контроль за раціональ­ним використанням коштів переноситься безпосередньо на споживача соціальних послуг і виплат.

У страхуванні створюються значні резерви грошових pecypсів, які стають джерелом зростання інвестицій в економіку. Грошові резерви тим відрізняються від натуральних, що вони навіть і тоді, коли тимчасово виходять із обігу коштів конкретного підприємства-власника, не пе­рестають «працювати» на економіку країни.

Ресурси, які тимчасово вивільняються на одних підприємствах, через кредитну систему, ринок цінних паперів, інвестиційні товариства переходять у користування інших суб'єктів господарювання. Останні, у свою чергу, сплачують власникам залучених ресурсів відсотки.

36

Страхові компанії, отримуючи прибуток від інвестиційної діяльно­сті, дістають змогу знижувати тарифи на страхові послуги, збільшува­ти резерви, здійснювати відрахування до бюджету, стимулювати пер­сонал, збільшувати девіденди своїх акціонерів або інших засновників.

Акумульовані у страхових компаніях ресурси через систему інвес­тування сприяють розширенню виробництва або прискоренню вико­нання інших програм. Це вигідно страхувальникам, страховим компа­ніям, банкам та іншим підприємницьким структурам і державі в цілому. Уряди країн з розвиненою ринковою економікою з огляду на можливості страхування нагромаджувати кошти надають страховій індустрії всебічну підтримку, сприяють її подальшому розвитку.

Отже, страхування має величезні можливості сприяти економічно­му та соціальному розвитку країни, вирішувати проблеми кожного асо­ційованого чи індивідуального власника.

ТЕСТ 1 Сутність, принципи і роль страхування

1. Що з наведеного далі охоплюється обсягом поняття «страхо­вий захист»?

1) Здійснення запобіжних заходів, спрямованих на зменшення страхового ризику;

2) фінансування витрат на боротьбу зі страховою подією;

3) відшкодування збитків, завданих стихійним лихом;

4) збільшення запасів товарів з огляду на сезонність їх вироб­ництва.

2. З яких фондів складається сукупний фонд страхового захисту?

1) Резервних фондів підприємств;

2) амортизаційних фондів;

3) кредитів банків;

4) резервних фондів, передбачених бюджетом;

5) іноземних інвестицій;

6) резервів страхових організацій.

3. У яких формах виникли перші страховики?

1) Товариства взаємного страхування;

2) страхового товариства з повною відповідальністю;

3) акціонерного страхового товариства;

4) державної страхової організації.

4. У якій послідовності виникли перелічені далі види страхування?

1) Страхування життя;

2) страхування від вогню;

Розділ І. Сутність, принципи іроль страхування

37

3) страхування морських суден;

4) страхування сільськогосподарських тварин від загибелі;

5) страхування від нещасних випадків на виробництві;

6) страхування вантажів;

7) страхування ритуальних витрат.

5. Які функції виконує страхування ?

1) Фіскальну;

2) заощадження коштів;

3) превентивну;

4) формування і використання резервів;

5) ризикову;

6) стимулюючу.

6. З наведеної далі інформації вибрати npmifunu страхування.

1) Максимальна сумлінність сторін страхового договору;

2) суброгація;

3) форма власності на об'єкт страхування;

4) страховий інтерес;

5) повне відшкодування збитків від діяльності в несприятливих умовах;

6) повна сплата страхових премій;

7) відсутність простроченої заборгованості за кредитами.

7. Які з перелічених далі заходів сприяють підвигценто ролі стра­хування («+»), а які цьому заважають («-»)?

1) Зниження інфляції;

2) поліпшення роботи персоналу страхових компаній;

3) відсутність належного статистичного та іншого інформаційного забезпечення;

4) збільшення обсягів банківського кредитування;

5) низькі розміри державного пенсійного забезпечення;

6) зменшення безплатних соціальних послуг.

РОЗДІЛ 2    КЛАСИФІКАЦІЯ СТРАХУВАННЯ

2.1. ПОНЯТТЯ КЛАСИФІКАЦІЇ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ

Страхування, як і будь-яка інша сфера діяльності людини, будь-яка інша система знань, потребує внутрішньої структурно-логічної впоря­дкованості. Без такої впорядкованості неможливо організувати склад­ну справу, виробити методологію наукових досліджень, побудувати навчальний процес. Дтя досягнення необхідної впорядкованості вико­ристовується класифікація. Чим складніший об'єкт, що потребує класифікації, тим нагальніше відчувається потреба в ній.

Поняття «класифікація» походить від латинського classis — роз­ряд, клас. Латинський корінь визначає «квінтесенцію» цього поняття, його найістотніше, найсуттєвіше значення: поділ предметів певної су­купності за спільними ознаками з утворенням системи класів цієї су­купності. Отже, під класифікацією розуміють систему підпорядкованих деякій ознаці понять (класів) у певній галузі знань або діяльності лю­дини, використовувану як засіб для встановлення взаємозв'язків між цими поняттями (класами).

Така система підпорядкованих понять будується на основі викори­стання певних спільних ознак, притаманних цим поняттям. Вони нази­ваються ознаками класифікації і відіграють вирішальну роль в отри­манні результату класифікації. Розрізняють натуральну класифікацію, коли за ознаку класифікації беруть істотні ознаки понять, що класифі­куються (скажімо, класифікація за об'єктами страхування), і штучну класифікацію, коли для неї використовуються несуттєві ознаки (наприклад, класифікація в алфавітному порядку).

Залежно від того, з якою метою потрібно виконати натуральну класифікацію, обирають ту чи іншу класифікаційну ознаку.

Страхування як наука, як галузь знань та як сфера бізнесу характе­ризується багатьма специфічними поняттями. Без класифікації цих по­нять не можна виконувати ні теоретичні дослідження, ні практичну ро­боту в цій галузі. Тому класифікації страхування приділяється пильна увага.

В основу класифікації страхування покладено розбіжності у сфе­рах діяльності страхових компаній, у підходах щодо забезпечення страхового захисту майнових інтересів фізичних і юридичних осіб, у визначенні об'єктів страхування, обсягів страхової відповідальності, у формах проведення страхування тощо. У зв'язку з цим можна вирізни­ти найістотніші класифікаційні ознаки, що мають найбільш важливе значення як у теоретичному, так і у практичному розумінні, а саме:

• історична ознака;

• економічні ознаки (сфера діяльності, або спеціалізація, страхови­ка; об'єкти страхування; рід небезпек; статус страхувальника; статус страховика);

Розділ 2. Класифікація страхування

39

• юридичні ознаки (за вимогами міжнародних угод і внутрішнього законодавства; за формою проведення).

Класифікація за історичною ознакою пов'язана з виокремленням етапів розвитку страхової справи з точки зору часу виникнення тих чи інших видів страхування (докладніше див. підрозділ 1.2). Така класи­фікація має швидше теоретичне, аніж практичне значення. Проте слід зауважити, що теоретичні знання історії страхової справи, її витоків, генезису допомагають практикам орієнтуватися у процесах, що відбу­ваються на страховому ринку, прогнозувати тенденції його розвитку, будувати відносини між собою з урахуванням досвіду, нагромаджено­го за багаторічну історію зарубіжного і вітчизняного страхування.

Класифікація за економічними ознаками передбачає кілька варі­антів. Підхід до вибору варіанта залежить від цілей класифікації.

Найважливішим і загальноприйнятим у світовій практиці є поділ страхування залежно від спеціалізації страховика на дві великі сфери діяльності: страхування життя («Life assurance») і загальні види страхування («Non-life», або «General insurance»). Така класифікація має дуже велике значення з точки зору адекватної організації фінансів страховика, особливо формування і розміщення страхових резервів і оподаткування доходів від страхової діяльності.

В основі віднесення того чи іншого виду страхування до «життя» чи «не-життя» (термін «не-життя» в українській практиці, як правило, не вживається; здебільшого в такому разі говорять про «ризикові види страхування» або «види страхування інші, ніж життя») полягає сукуп­ність двох класифікаційних ознак, а саме:

• наявність нагромаджувального (накопичувального) характеру до­говору страхування (страхові внески за такими договорами є своє­рідними інвестиціями страхувальника, оскільки передбачаються не ли­ше страхові виплати, а й повне повернення внесених коштів з нарахо­ваними відсотками при закінченні строку дії договору страхування);

• строк дії договору страхування.

Договори страхування життя — це довгострокові договори. Вони укладаються на 10, 20, ЗО і більше років. У вітчизняній практиці за ра­дянських часів мінімальний строк договорів страхування життя стано­вив 5 років. Тепер, згідно з чинним законодавством України, до дого­ворів страхування життя (внески за якими не підлягають оподатку­ванню податком на прибуток) належать договори, строк дії яких пере­вищує десять (в окремих випадках — п'ять) років.

Протягом усього часу дії договору страхування страхувальники періодично сплачують страхові премії з тим розрахунком, щоб загаль­на сума цих внесків у результаті дорівнювала страховій сумі за дого­вором. Відбувається начебто «накопичення» страхувальниками кош­тів, які зберігаються (перебувають в управлінні) у страховика на період дії договору страхування. Оскільки за договорами страхування життя відповідальність страховика настає або в разі смерті застрахо­ваної особи, або в разі дожиття нею до заздалегідь обумовленої дого-

40

вором події, то зрозуміло, що за будь-яких обставин внесені кошти по­вернуться застрахованій особі або її правонаступникам, причому часто — з певними відсотками. Тобто внески за договорами страхування життя мають яскраво виражений характер інвестиції.

Законодавство багатьох країн навіть передбачає встановлення мі­німальної норми прибутковості, що її має забезпечити страховик у ре­зультаті управління коштами, які надійшли компанії у вигляді премій зі страхування життя. На цю норму прибутковості, передбачену при розрахунках страхового тарифу, зменшується розмір страхової премії, що її сплачує страхувальник. До того ж багатьма страховиками прак­тикується залучення страхувальників до участі у прибутку, який утво­рюється в результаті інвестування й розміщення коштів страхових ре­зервів зі страхування життя. Безперечне і повне повернення стра­хувальникові внесеної суми премій плюс додатковий дохід у вигляді відсотків річних саме й означає той «інвестиційний (накопичувальний) характер», яким вирізняються договори страхування життя і який від­сутній у загальних («ризикових») видах страхування.

Загальне страхування включає всі ті види страхування, які не від­повідають ознакам договорів страхування життя. Страхові премії за договорами загального страхування сплачуються, як правило, однора­зово у певному відсотку від страхової суми. Вони не накопичуються, тобто не розглядаються страхувальниками як інвестовані кошти і не повертаються страхувальникам, якщо страхова подія не сталася. Дого­вори загального страхування, таким чином, забезпечують лише ком­пенсацію збитків. Ці договори укладаються на невеликий строк, як правило, на рік. Але можливо навіть і на кілька днів, наприклад при страхуванні вантажів на період транспортування.

Класифікація з виокремленням двох зазначених сфер страхової ді­яльності, незважаючи на зовнішню простоту, має дуже велике значен­ня і сенс. Із цього погляду всі страхові компанії можна поділити на дві великі групи: ті, що займаються страхуванням життя, і ті, що прово­дять загальне страхування. Законодавством України передбачено, що компанії, які отримали ліцензію на проведення страхування життя, не мають права проводити загальні види страхування, і навпаки. Такий підхід характерний для багатьох Західних країн. У країнах ЄС, наприк­лад, з 1982 року набрав чинності закон, що забороняє створення стра­хових компаній, які б одночасно діяли як на ринку страхування життя, так і на ринку загальних видів страхування. В Україні з прийняттям Закону «Про страхування» новостворені страхові компанії також не можуть претендувати на одночасну діяльність в обох цих сферах. Діючі страховики мають зробити вибір на користь однієї з них.

Річ у тім, що фінансове управління компанією, яка здійснює стра­хування життя, відрізняється від управління компанією, що провадить загальні види страхування. Необхідність збереження довгострокових заощаджень страхувальників за договорами страхування життя вису­ває до страховиків, що здійснюють таке страхування, особливі вимоги.

41

Для них, як правило, передбачається підвищений розмір статутного капіталу. Установлюється особливий порядок формування страхових резервів, які обчислюються окремо за кожним договором страхування з використанням методів актуарної математики. Доходи таких компа­ній у вигляді внесків за договорами страхування життя не підлягають оподаткуванню.

Довгостроковий характер зобов'язань за договорами страхування життя позначається на характері інвестиційної політики страховика. Він може дозволити собі значну частку довгострокових вкладень у загаль­ному обсязі власних інвестицій. Це є можливим завдяки тому, що дого­вори страхування життя укладаються на довгий строк, а обов'язки з ви­плат страхувальникам, як правило, значно віддалені в часі і, крім того, піддаються досить точному прогнозуванню. А компанії, що провадять загальні види страхування (строк дії яких майже завжди не перевищує року), орієнтовані здебільшого на короткострокові високоліквідні інвес­тиції. Особливі інвестиційні можливості компаній зі страхування життя роблять унікальним їх становище на ринку капіталу: вони чи не єдині фінансові установи (за винятком пенсійних фондів), які задовольняють потреби економіки в дефіцитному капіталі для довгострокових інвестицій.

Не менш важливою з економічного погляду є класифікація за об'єктами страхування, тобто об'єктами, на які спрямований страхо­вий захист. Класифікація за об'єктами страхування передбачає виок­ремлення трьох галузей:

• особистого страхування (об'єкти — життя, здоров'я і працездат­ність страхувальників або застрахованих);

• майнового страхування (об'єкти — майно в різних його видах:

рухомі і нерухомі матеріальні цінності, грошові кошти, доходи);

• страхування відповідальності (об'єкт — відповідальність за шко­ду, нанесену страхувальником життю, здоров'ю, майну третьої особи).

Цю класифікацію покладено в основу розробки всіх видів страхо­вих послуг, що їх пропонують вітчизняні страховики. Об'єкт страху­вання є вирішальним фактором, від якого залежить характер договору страхування і його основні умови: страхова сума, перелік страхових випадків (обсяг страхової відповідальності), страхова премія, франши-за, термін дії договору, винятки, обмеження і т. ін. (докладніше див. підрозділ 2.2 та 6.).

Іноді практика страхування потребує комплексного страхового за­хисту майнових інтересів страхувальника. Тоді за одним страховим полісом беруться на страхування кілька різнорідних об'єктів на випа­док одних і тих самих страхових подій. У цьому разі доцільніше доде­ржувати класифікації не за об'єктами страхування, а за родом небезпеки. Під родом небезпеки розуміється набір специфічних страхових подій (страхових ризиків), які супроводжують конкретну діяльність страху­вальника. Із цього погляду в загальному страхуванні виокремлюють, наприклад, автотранспортне страхування, морське та авіаційне страху­вання, страхування ядерних, космічних, кредитних ризиків тощо.

42

Страхувальниками можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (суб'єкти підприємницької діяльності). Зрозуміло, що страхові інтере­си цих двох груп страхувальників істотно різні, так само як і підходи страховиків до проведення страхування. Тому в загальному страху­ванні застосовується ще один варіант класифікації: класифікація за статусом страхувальника. Вона передбачає поділ усього розмаїття страхових послуг на ті, які обслуговують інтереси громадян (у зарубі­жному страхуванні використовують термін «Personal lines»), і ті, які обслуговують інтереси суб'єктів підприємницької діяльності («Commer-cional lines»). Така класифікація охоплює різноманітні об'єкти, але зде­більшого вона стосується майнового страхування і страхування відпо­відальності.

Окрім класифікації за статусом страхувальника, існує потреба та­кож у класифікації за статусом страховика. Така класифікація вико­ристовується здебільшого для забезпечення державного регулювання страхової діяльності (видання ліцензій, ведення державного реєстру страхових компаній тощо), контролю за страховиками, аналізу розвит­ку страхового ринку в інституційному і територіальному розумінні. У цьому плані можна виокремити страхування комерційне (в Україні, згідно з чинним законодавством, його здійснюють страхові компанії, створені у формі акціонерних товариств відкритого і закритого типу, повних, командитних товариств, товариств із додатковою відповідаль­ністю; в інших країнах комерційне страхування здійснюють також приватні страхові компанії), взаємне (його здійснюють товариства вза­ємного страхування), державне (його здійснюють спеціалізовані дер­жавні страхові організації).

Класифікація за юридичними ознаками, як і за економічними, передбачає кілька підходів. Насамперед це виокремлення певних кла­сів страхування згідно з міжнародними нормами. Так, згідно з дирек­тивами ЄС, з 1 січня 1978 року країни-члени цієї організації викорис­товують класифікацію, яка встановлює 7 класів довгострокового стра­хування (життя і пенсій) і 18 класів загального страхування.

Довгострокове страхування (страхування життя і пенсій)

Клас І. Страхування життя і щорічної ренти (ануїтетів). Клас П. Страхування до шлюбу і народження дитини. Клас III. Зв'язане довгострокове страхування життя. Клас IV. Безперервне страхування здоров'я. Клас V. Тонтіни.Клас VI. Страхування виплати капіталу. Клас VII. Страхування пенсій.

Загальні види страхування

Клас 1. Страхування від нещасних випадків.

Клас 2. Страхування на випадок хвороби.

Клас 3. Страхування наземних транспортних засобів.

Розділ 2. Класифікація страхування

43

Клас    4, Страхування залізничного транспорту.

Клас    5. Страхування авіаційної техніки.

Клас    6. Страхування суден.

Клас    7. Страхування вантажів (товарів у дорозі).

Клас    8. Страхування від пожеж і стихійного лиха.

Клас    9. Страхування власності.

Клас    10. Страхування відповідальності власників моторизованих

            транспортних засобів.

Клас 11. Страхування відповідальності власників авіаційної техніки. Клас 12. Страхування відповідальності власників суден. Клас 13. Страхування загальної відповідальності. Клас 14. Страхування кредитів. Клас 15. Страхування поручительств (застави). Клас 16. Страхування фінансових втрат. Клас 17. Страхування судових витрат. Клас 18. Страхування фінансової допомоги.

Згідно з цією класифікацією в багатьох країнах ліцензується стра­хова діяльність. Починаючи з 1996 року приблизно такий самий підхід до виокремлення класів (вони названі «видами») страхування при ви­дачі страховикам ліцензій практикує Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю України. Хоча слід зазначити, що окремої кла­сифікації з поділом страхування на «життя» і «не-життя» у нас немає. Перелік видів страхування, на які видаються ліцензії, визначено в інс­трукції «Про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності лі­цензій на здійснення страхової діяльності на території України. Умови і правила її здійснення та контроль за їх дотриманням». Ця Інструкція затверджена наказом від 15 липня 1996 p. за №ЛП -18/78 Ліцензійної палати при Міністерстві економіки України та Комітетом у справах нагляду за страховою діяльністю і зареєстрована в Міністерстві юсти­ції. Тобто йдеться про класифікацію страхування з офіційного погля­ду, згідно з вимогами внутрішнього законодавства України. Ця кла-си4)ікація передбачає такі види страхування:

1. Страхування життя.

2. Страхування від нещасних випадків.

3. Медичне страхування (безперервне страхування здоров'я).

4. Страхування здоров'я на випадок хвороби.

5. Страхування залізничного транспорту.

6. Страхування наземного транспорту (крім залізничного).

7. Страхування повітряного транспорту.

8. Страхування водного транспорту (морського, внутрішнього во­дного транспорту та інших видів водного транспорту).

9. Страхування вантажів та багажу.

10. Страхування від вогневих ризиків та ризиків стихійних явищ.

44

Частина І. Страхування і його місце в управлінні ризиками

11. Страхування цивільної відповідальності власників наземного транспорту (включаючи відповідальність перевізника).

12. Страхування відповідальності власників повітряного транспор­ту (включаючи відповідальність перевізника).

13. Страхування відповідальності власників водного транспорту (включаючи відповідальність перевізника).

14. Страхування відповідальності перед третіми особами (іншої, ніж передбачена видами 11, 12, 13).

15. Страхування кредитів.

16. Страхування інвестицій.

17. Страхування фінансових ризиків.

18. Страхування судових витрат.

19. Страхування виданих гарантій (поручительств) та прийнятих гарантій.

20. Страхування майна (відмінного від того, що передбачене видами 5—10).

Саме цю класифікацію Укрстрахнагляд використовує для цілей лі­цензування. Порівняно з класифікацією, прийнятою в ЄС, вона здаєть­ся дещо спрощеною і недостатньо послідовною. Проте безперечна її перевага полягає в тому, що вона значною мірою наближена до за­гальноєвропейських стандартів. Це сприяє взаєморозумінню між віт­чизняними та іноземними страховими компаніями, що з огляду на ін­тернаціональний характер страхового бізнесу є дуже позитивним.

Класифікація за юридичними ознаками передбачає можливість за­стосування такої класифікаційної ознаки, як форма проведення стра­хування. За цією ознакою страхування поділяють на обов'язкове і доб­ровільне. Більшість договорів страхування укладається на добровіль­ній основі. Страхувальник має право, але не зобов'язаний укладати до­говір страхування. Водночас і страховик має повне право відмовитися від прийняття на себе тих ризиків, які він вважає небажаними. Проте в деяких випадках, коли йдеться про потреби суспільства в цілому, сту­пінь свободи страхувальника і страховика суттєво обмежується. При цьому замість права укласти страховий договір у страхувальника з'являється обов'язок це зробити, а страховик втрачає право відмови­ти страхувальникові і набуває обов'язку взяти ризик на страхування. Ідеться про обов'язкове страхування, яке встановлюється відповідни­ми законодавчими актами. В Україні існують 27 видів обов'язкового страхування. Їх перелік визначений Законом України «Про страхування».

Отже, розглянувши ймовірні підходи до класифікації страхування на основі найважливіших класифікаційних ознак, доходимо висновку:

класифікацію страхування можна визначити як систему поділу страхування за історичними, економічними або юридичними оз­наками на сфери діяльності, галузі, підгалузі, класи і види залеж­но від цілей використання результатів класифікації.

45

2.2. КЛАСИФІКАЦІЯ СТРАХУВАННЯ ЗА ОБ'ЄКТАМИ

Класифікацію за об'єктами з виокремленням галузей, підгалузей і видів страхування можна вважати класичним підходом у теорії та пра­ктиці вітчизняного страхування.

Закон України «Про страхування» визначає, що об'єктами страху­вання можуть бути три групи майнових інтересів:

1) пов'язані з життям, здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи (особисте страху­вання);

2) пов'язані з володінням, користуванням і розпоряджанням май­ном (майнове страхування);

3) пов'язані з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди фізичній особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юриди­чній особі (страхування відповідальності).

За часи існування в колишньому СРСР єдиної державної страхової компанії — Держстраху — найбільш розвиненою галуззю було особи­сте страхування, яке забезпечувало понад 90 % загального щорічно­го обсягу надходжень страхових платежів на користь цього страховика (особливо за рахунок довгострокових видів страхування життя).

На відміну від об'єктів майнового страхування об'єкти особистого страхування не мають вартісної оцінки. Тому вважається, що в особи­стому страхуванні не відбувається компенсації матеріальної шкоди, а виплати страховика на користь страхувальника (застрахованого) або його родини мають тут характер фінансової допомоги.

Особисте страхування провадиться на випадок смерті страху­вальника (застрахованого), тимчасової або постійної втрати ним працездатності (втрати здоров'я), дожиття страхувальника (застра­хованого) до кінця строку дії договору страхування або до визна­ченої в договорі події. Особливістю цієї галузі є поєднання в її ра­мках усіх видів страхування, що пов'язані зі страховим захистом життя й здоров'я особи, а також додатковим пенсійним її забезпе­ченням. При цьому окремі види належать до довгострокового («накопичувального»), а окремі — до загального страхування. Саме ця особливість зумовлює потребу виокремлення підгалузей особис­того страхування.

Особисте страхування включає три підгалузі. Їх існування пов'я­зане з різною тривалістю договорів страхування і різними обсягами страхової відповідальності (переліком подій, на випадок яких прова­диться страхування). Підгалузями особистого страхування є страхуван­ня від нещасних випадків, медичне страхування, страхування життя. У рамках цих підгалузей виокремлюються види страхування.

48

Страхування від нещасних випадків об'єднує короткострокові (як правило, до одного року) види особистого страхування. Обсяг відпові­дальності за видами, які входять у цю підгалузь, передбачає виплату страхової суми або її частини в разі настання однієї з таких подій:

а) смерті застрахованого; б) постійної втрати ним здоров'я (встанов­лення інвалідності); в) тимчасової непрацездатності. Необхідна умова настання відповідальності страховика — щоб перелічені події були нас­лідком нещасного випадку, передбаченого в договорі страхування.

Страхувальником може бути як фізична, так і юридична особа (наприклад, підприємство, яке страхує своїх працівників), а застрахо­ваним — лише фізична особа. Якщо особа укладає договір страхуван­ня власного життя і здоров'я, то вона одночасно є страхувальником і застрахованим. При укладанні договору страхування життя і здоров'я іншої особи (наприклад, дитини) застрахованою буде саме ця особа, а страхувальником — особа, що уклала договір і сплачує внески. Стра­хування від нещасних випадків в Україні провадиться як у добровіль­ній, так і в обов'язковій формі. Перелік обов'язкових видів страхуван­ня наведений у підрозд. 2.3.

Конкретними видами страхування в цій підгалузі є, наприклад, ін­дивідуальне страхування від нещасних випадків, колективне страху­вання працівників за рахунок коштів підприємств і організацій, стра­хування туристів, пасажирів, дітей, окремих категорій працівників, чия робота пов'язана з особливою небезпекою для життя і здоров'я, та інші такі види. Вони мають дуже багато спільних рис, і тому законо­давством України передбачається можливість здійснення страховиком усіх цих видів страхування за однією ліцензією, а саме: ліцензією на право здійснення, страхування від нещасних випадків.

Друга підгалузь особистого страхування — медичне страхування. Воно виникло і почало розвиватися в нашій країні порівняно недавно, хоча Західні країни мають уже досить великий досвід у цій справі. За радянських часів потреби в медичному страхуванні начебто й не було, оскільки медична допомога надавалася на безоплатній основі. З пере­ходом до ринкових відносин ситуація змінилася. Висока вартість ква­ліфікованої медичної допомоги зумовила інтерес населення до медич­ного страхування, що сприяло його розвитку.

Особливістю цієї підгалузі є наявність тут як довгострокових, так і короткострокових видів страхування. До довгострокових видів на­лежить, наприклад, безперервне страхування здоров'я, договір про яке страхувальник може укласти на невизначений період. Проте «довгостроковість» цього виду не дає підстав віднести його до підга­лузі страхування життя, оскільки він не передбачає повернення страхувальникові внесених ним коштів по закінченні строку дії до­говору страхування (тобто при «дожитті», що є характерною озна­кою договорів страхування життя). Так само не можна віднести до підгалузі страхування від нещасних випадків короткострокові види медичного страхування (наприклад, страхування здоров'я на випадок

49

хвороби, медичне страхування туристів, що від'їжджають за кордон, страхування на період вагітності та пологів тощо), бо в них відсутній принциповий момент, характерний для всіх видів страхування від нещасних випадків, а саме: нещасний випадок, який характеризуєть­ся раптовістю.

Ще одна особливість медичного страхування — це те, що страхова виплата може здійснюватися страховиком двома способами: по-перше, безпосередньо страхувальникові (застрахованому) у вигляді повної страхової суми або її частки; по-друге, у вигляді оплати медичній ус­танові вартості лікування застрахованого (включаючи плату за перебу­вання в стаціонарі, фізіотерапевтичні процедури, консультації провідних фахівців, витрати на придбання ліків і т. ін.).

Тобто зрозуміло, що медичне страхування — специфічна само­стійна підгалузь особистого страхування, яка має свої характерні осо­бливості і об'єднує всі види страхування, пов'язані з відшкодуванням витрат страхувальника у зв'язку із захворюванням і необхідністю лі­кування.

Так само, як і в разі страхування від нещасних випадків, страху­вальниками тут можуть бути і фізичні і юридичні особи; страхуваль­ник і застрахований можуть являти собою одну й ту саму або дві різні особи.

Медичне страхування може провадитися як у добровільній, так і в обов'язковій формі. До переліку видів обов'язкового страхування, на­веденого в Законі України «Про страхування», належить і медичне страхування. Проте досі системи обов'язкового медичного страхуван­ня в Україні немає, хоча, наприклад, у Росії вона діє вже кілька років.

Третя підгалузь особистого страхування — страхування життя. Обсяг відповідальності за договорами страхування життя, згідно з чинним законодавством України, передбачає одноразову або розстро­чену виплату страхової суми, якщо настане одна з таких подій: а) до­життя застрахованого до закінчення строку дії договору страхуван­ня; б) смерть застрахованого з будь-якої причини в період дії договору страхування (або рішення суду про оголошення застрахованої особи померлою); в) досягнення застрахованим певного віку: пенсійного (пенсійне страхування) або віку, визначеного договором страхування (варіант «дожиття»).

Як видно із переліку страхових подій, страхові виплати за ними мають становити повну страхову суму. Часткових виплат страхової суми (як у страхуванні від нещасних випадків і медичному страху­ванні) договори страхування життя у своєму класичному, «чистому» вигляді не передбачають. Але насправді в нашій країні і за кордоном поширена практика поєднання в одному страховому полісі двох ви­дів страхового покриття: характерного для договорів страхування життя і характерного для договорів страхування від нещасних випа­дків. Отже, до обсягу відповідальності за довгостроковими догово­рами страхування життя, окрім дожиття і смерті, включається та-

50

кож втрата застрахованим працездатності внаслідок неіцасного випадку (травмування, гострого отруєння тощо). Такий комбінова­ний поліс зі страхування житгя передбачає окрім виплат повної страхової суми за фактом дожиття або смерті виплату частки страхо­вої суми за фактом тимчасової або постійної втрати працездатності.

Саме комбіноване страхування життя (так зване «змішане стра­хування життя») завжди користувалося великою популярністю се­ред населення в нашій країні і було найпоширенішим видом страху­вання за радянських часів. Адже воно забезпечувало, з одного боку, страховий захист життя і здоров'я на будь-який випадок, а з іншого — накопичення коштів за період дії договору з обов'язковою виплатою повної страхової суми страхувальникові (застрахованому) або його спадкоємцям.

Договори страхування життя — довгострокові договори. За ви­могами Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю вони мають укладатися на строк не менш як три роки. Але податкове за­конодавство України відносить до страхування життя (щодо надання податкових пільг) лише ті договори, які укладаються на строк не менш як 10 років. Виняток (він буде чинним до 2003 року) станов­лять договори зі страхування життя громадян віком після 50 років. Такі договори відносяться до страхування життя за умови терміну їх дії від п'яти років.

Підгалузь страхування життя об'єднує в собі всі види страху­вання, які відповідають розглянутим щойно вимогам законодавства до обсягу страхової відповідальності і терміну дії. Хоча не обов'яз­ково в конкретному виді страхування має йтися саме про страхування життя. До цієї підгалузі входить, наприклад, страхування пенсій, об­сяг відповідальності за яким не передбачає виплати на випадок смерті, але за іншими ознаками це страхування належить саме до підгалузі страхування життя.

Різноманітність видів страхування в межах цієї підгалузі пов'язана з конкретним страховим інтересом страхувальника при укладанні до­говору. Так, інтерес страхувальника щодо забезпечення свого рівня доходів при виході на пенсію передбачає укладання договору страху­вання «на дожиття» до пенсійного віку з виплатою йому страховиком щомісячних або щорічних сум у вигляді додаткової пенсії. Інтерес страхувальника — забезпечити майнові інтереси членів власної роди­ни на випадок своєї смерті — сприяє укладанню договорів довічного страхування, що передбачають страхові виплати на користь родини у вигляді допомоги на поховання. Поширені й договори страхування життя не самих страхувальників, а третіх осіб, які в цих договорах на­зиваються застрахованими особами, наприклад дітей (змішане стра­хування дітей, страхування до вступу в шлюб).

На відміну від страхування від нещасних випадків і медичного страхування при укладанні договорів страхування життя (за винят-

51

ком пенсійного страхування) страхувальниками можуть бути виключ­но фізичні особи. Страхування життя має також і ту особливість, що всі види страхування, які входять до цієї підгалузі, провадяться тільки в добровільній формі.

Найдавнішою традиційно розвиненою галуззю страхування є май­нове страхування. Його економічне призначення полягає в компенсації шкоди, заподіяної страхувальнику внаслідок страхового випадку із застрахованим майном. Ідеться як про матеріальні, так і про фінансові збитки.

Обсяг відповідальності страховика включає виплату страхового відшкодування страхувальникові в разі пошкодження або знищення матеріальних цінностей, а також у разі втрати страхувальником гро­шових коштів або неотримання ним запланованого доходу (прибутку) внаслідок страхових випадків, обумовлених договором страхування.

Особливістю цієї галузі є те, що в основу визначення страхової су­ми за договорами майнового страхування покладено дійсну вартість страхованих об'єктів. У разі страхування майна не на повну вартість збитки при настанні страхової події, як правило, також не відшкодо­вуються в повному обсязі.

Розмір відшкодування залежить від системи страхового забезпечен­ня, передбаченої конкретним договором страхування. У майновому стра­хуванні використовують три системи страхового забезпечення: пропор­ційну, систему першого ризику і граничну (граничного відшкодування).

Пропорційна система передбачає виплату відшкодування в тій са­мій пропорції щодо реального збитку, в якій страхова сума за догово­ром перебуває відносно дійсної вартості застрахованого майна.

Система першого ризику передбачає повне відшкодування збитків, завданих застрахованому майну, але в межах страхової суми за дого­вором. Тобто якщо при використанні пропорційної системи страховик бере до уваги загальний обсяг збитків і відшкодовує його в певній пропорції, то в разі використання системи першого ризику обсягом збитків, який перевищує страхову суму, страховик просто нехтує. Зазна­чений обсяг вважається «другим» ризиком (на відміну від «першого», який підлягає відшкодуванню і від якого походить назва цієї системи).

Обидві ці системи використовуються страховиком як засіб заохо­чення страхувальника укладати договори на повну вартість майна. Во­ни втрачають сенс, коли страхова сума за договором і дійсна вартість майна збігаються.

Система граничного відшкодування використовується в тих видах майнового страхування, де страховик має компенсувати збитки стра­хувальника, які обчислено як різницю між заздалегідь обумовленою границею (звідси назва системи) і фактичним рівнем доходів. Ця сис­тема поширюється на страхування врожаю, втрат від простоїв у вироб­ництві тощо.

52

Майнове страхування об'єднує найрізноманітніші види страхуван­ня, які поділяються на дві підгалузі: страхування майна громадян і страхування мата юридичних осіб. Виокремлення цих двох підгалу-зей пов'язане з істотними розбіжностями у практиці проведення стра­хування майна юридичних і фізичних осіб.

Так, розмір ризику при страхуванні майна фізичної особи, як пра­вило, значно менший, аніж розмір ризику юридичної особи.

Крім того, ризики фізичної особи достатньо прості й однорідні, тому досить часто страховик може видавати стандартний страховий поліс. А ризики юридичної' особи складні і неоднорідні, тому часто постає потреба створювати індивідуальні програми страхового покриття.

Процес прийняття на страхування ризиків фізичної особи — зде­більшого річ відносно нескладна. Інколи страховики навіть обходяться без попереднього огляду майна, що страхується. Чого не можна сказати про прийняття на страхування ризиків юридичних осіб. Тут завжди пот­рібний попередній огляд, оскільки ці ризики істотно різняться між собою.

Складність ризиків юридичних осіб часто спонукає страховика скористатися послугами кваліфікованого страхового посередника (брокера) з його досвідом і знанням, а при страхуванні майна фізичних осіб страховик може сам пропонувати поліси клієнтам, а також вико­ристовувати послуги будь-якого посередника: банку, пошти, автостоя­нки тощо.

Об'єктами страхування у громадян звичайно виступають власні житлові і дачні будинки, господарські споруди, автомобілі, домашнє майно, домашні і сільськогосподарські тварини. Перелік об'єктів май­нового страхування юридичних осіб значно ширший. Він включає бу­дівлі і споруди, машини і технологічне устаткування, електронне об­ладнання, транспортні засоби всіх видів, вантажі, будівельно-мон­тажні та інженерні ризики, фінансово-кредитні ризики тощо. Відпові­дно до перелічених об'єктів в обох підгалузях виокремлюються конк­ретні види страхування.

Страхування майна, як правило, здійснюється лише в добровільній формі. Законодавством України передбачені лише два види обов'язко­вого страхування майна: страхування авіаційних суден і страхування врожаю сільськогосподарських культур та багаторічних насаджень v державних сільськогосподарських підприємствах.

Третя (відносно нова для вітчизняного страхування) галузь — це страхування відпоеідіїльності. Економічне призначення такого стра­хування полягає в захисті майнових інтересів страхувальника в разі, якщо він завдасть шкоди життю, здоров'ю і майну третьої особи, а та­кож майнових інтересів потерпілої третьої особи. Відповідно обсяг від­повідальності страховика включає виплату відшкодування страхуваль­никові або третій особі в разі настання передбаченої договором стра-

53

хування страхової події. Страховою подією при страхуванні відпові­дальності вважається факт настання відповідальності страхуваль­ника, який може бути встановлений судовими органами або добро­вільно визнаний самим страхувальником.

На відміну від майнового та особистого страхування, особливістю страхування відповідальності є те, що крім страховика і страхувальника тут завжди присутня третя особа, на користь якої укладається договір. І найчастіше вона невідома (виняток становить страхування відпові­дальності за невиконання договірних зобов'язань).

Види страхування, які належать до цієї галузі, мають комплексний характер. Адже більшість полісів страхування відповідальності забез­печують одночасний страховий захист як життя і здоров'я третьої осо­би (об'єкти особистого страхування), так і її майна (об'єкти майнового страхування). У цьому полягає ще одна особливість страхування від­повідальності.

Особливістю страхування відповідальності є також порядок визна­чення в договорі страхової суми. На відміну від страхування майна, де страхова сума звичайно визначається страховою (дійсною) вартістю об'єкта страхування, при страхуванні відповідальності страхова сума не встановлюється. Договором визначається лише гранична сума від­шкодування — ліміт відповідальності, яку бере на себе страховик при скоєнні страхувальником шкоди третім особам (їхньому життю, здо­ров'ю, майну).

Законодавство більшості розвинутих країн передбачає обов'язкове страхування відповідальності власників деяких джерел підвищеної не­безпеки, найбільш загрозливих внаслідок значного поширення або ве­ликих масштабів імовірної шкоди. Практично в усіх країнах існує обов'язкове страхування відповідальності власників автотранспортних засобів. З 1 січня 1997 року страхування відповідальності власників транспортних засобів у обов'язковій формі провадиться також в Україні. У більшості країн світу здійснюється страхування відпові­дальності власників авіаційного транспорту, власників суден, користу­вачів ядерних установок, обов'язкове страхування професійної відпо­відальності певних категорій фахівців. Практично всі перелічені види страхування відповідальності починають активно розвиватися й у на­шій країні.

2.3. ОБОВ'ЯЗКОВЕ І ДОБРОВІЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ

Найважливіша класифікаційна ознака у страхуванні — форма про­ведення. За цією ознакою страхування поділяється на добровільне й оисз'язкове. Класифікацію страхування за формами проведення уна­очнює рис. 2.2.

Рис. 2.2. Класифікація страхування за формами проведення

55

Здебільшого взаємовідносини між страхувальником і страховикоіу будуються на добровільних засадах і оформлюються договором стра хування. Згідно із Законом України «Про страхування» договори стра­хування укладаються відповідно до правил страхування. Правила страхування при добровільній формі страховик розробляє самостійне для кожного виду страхування, а далі вони затверджуються Комітетом у справах нагляду за страховою діяльністю при видачі ліцензії на пра­во здійснення відповідного виду страхування.

Правила страхування визначають загальні умови і порядок здійснен­ня конкретним страховиком того чи іншого виду добровільного страху­вання. Правила проведення одного й того самого виду страхування різ­ними страховиками можуть бути істотно різними. Тому страхувальник має змогу обрати найбільш прийнятний для себе варіант страхування і, відповідно, — страховика. Страховик, у свою чергу, не залишається па­сивною стороною, він також має право обирати: прийняти ризик даного страхувальника чи відхилити його. Якщо обидві сторони досягнуть по­передньої згоди, вони укладають договір, у якому конкретизуються за­гальні умови страхування, викладені у правилах.

Добровільне страхування передбачає, що всі істотні моменти дого­вору страхування визначаються виключно за згодою сторін.

В обов'язковому страхуванні — інша справа. Тут страхові відноси­ни виникають згідно із законом, а страхування здійснюється на підста­ві відповідних законодавчих актів, якими передбачено перелік об'єктів, що підлягають страхуванню; перелік страхових подій, винят­ки з них; максимальні страхові тарифи і мінімальні страхові суми; рі­вень страхового забезпечення та інші суттєві моменти. Згідно із Зако­ном України «Про страхування» форми типового договору і порядок проведення обов'язкового страхування визначаються Кабінетом мі­ністрів України. Отже, при укладанні договору обов'язкового страху­вання ні у страховика, ні у страхувальника практично не лишається «свободи маневру», адже всі суттєві моменти будь-якого виду обов'яз­кового страхування, навіть сама форма договору, заздалегідь визначені законодавчими актами.

Принцип обов'язковості однаково поширюється і на страхувальни­ка, і на страховика. Перший має обов'язково застрахувати передбаче­ний законодавством об'єкт, а другий не в праві відмовити йому в цьому.

За часів державної монополії, коли потреби страхувальників задо­вольняв єдиний страховик — Держстрах, проведення обов'язкового стра­хування не супроводжувалося укладанням договорів. Нині оформлен­ня договорів страхування є обов'язковим при страхуванні у будь-якій із форм.

Право на здійснення обов'язкових видів страхування може отрима­ти будь-який страховик, якщо він має відповідну ліцензію. Винятки

56

становлять державні види обов'язкового страхування. Ці види, згідно з чинним законодавством, провадить Національна акціонерна страхова компанія «Оранта», правонаступниця Держстраху. Державне обов'яз­кове страхування проводиться за рахунок коштів бюджету і поширю­ється, здебільшого, на державних службовців, робота яких пов'язана з підвищеною небезпекою для їхнього життя й здоров'я.

У Законі України «Про страхування» наведений перелік 27 видів обов'язкового страхування, які здійснюються (або мають здійснюва­тися) в нашій країні, і встановлено, що нові види обов'язкового стра­хування можуть бути введені лише шляхом внесення змін у цей Закон. До складу обов'язкового страхування українським законодавством віднесено:

1) медичне страхування;

2) державне особисте страхування військовослужбовців і військо­возобов'язаних, призваних на збори;

3) державне особисте страхування осіб рядового, начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ;

4) державне обов'язкове особисте страхування медичних і фар­мацевтичних працівників на випадок інфікування вірусом імунодефі­циту людини при виконанні ними службових обов'язків;

5) державне особисте страхування працівників митних органів;

6) державне особисте страхування працівників прокуратури;

7) державне страхування життя і здоров'я народних депутатів;

8) державне особисте страхування службових осіб державної конт­рольно-ревізійної служби України;

9) державне особисте страхування службових осіб державних по­даткових інспекцій;

10) державне обов'язкове страхування службових осіб державних органів у справах захисту прав споживачів;

11) особисте страхування працівників відомчої та сільської пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (команд);

12) державне страхування посадових осіб інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю;

13) державне страхування спортсменів вищих категорій;

14) державне страхування працівників державної лісової охорони;

15) страхування життя і здоров'я спеціалістів ветеринарної медицини;

16) страхування життя і здоров'я суддів;

17) державне страхування донорів крові та (або) її компонентів;

18) особисте страхування від нещасних випадків на транспорті;

19) страхування членів екіпажу та авіаційного персоналу;

20) страхування працівників замовника авіаційних робіт, осіб, пов'я­заних із забезпеченням технологічного процесу при виконанні авіацій­них робіт, та пасажирів, які перевозяться за заявкою замовника без придбання квитків;

57

21) страхування ризикових професій народного господарства від нещасних випадків;

22) страхування відповідальності повітряного перевізника і вико­навця повітряних робіт щодо відшкодування збитків, заподіяних па­сажирам, багажу, пошті, вантажу;

23) страхування відповідальності експлуатанта повітряного судна за збитки, які можуть бути завдані ним при виконанні авіаційних робіт;

24) страхування цивільної відповідальності власників транспорт­них засобів;

25) страхування авіаційних суден;

26) обов'язкове страхування врожаю сільськогосподарських куль­тур і багаторічних насаджень у державних сільськогосподарських під­приємствах;

27) страхування цивільної відповідальності оператора ядерної уста­новки за шкоду, яка може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту.

Усі види страхування, що не ввійшли до цього переліку, прова­дяться в добровільній формі. Більш як половину перелічених видів страхування становлять державні види; по суті своїй вони тяжіють до страхування відповідальності роботодавця, але здійснюються як види особистого страхування.

Міжнародне право і право більшості держав світу тлумачить обов'язкове страхування як необхідність захисту інтересів третіх осіб у разі, коли їм завдано шкоди. Тому, як правило, обов'язкова форма страхування найбільш поширена у страхуванні відповідальності, а конкретніше — у страхуванні відповідальності власників джерел під­вищеної небезпеки. А особисте і майнове страхування провадяться ви­ключно в добровільній формі.

Ефективність державного регулювання у сфері страхування багато в чому залежить від створення оптимальної системи страхового захис­ту на базі раціонального використання можливостей і переваг як обов'язкового, так і добровільного страхування.

ТЕСТ 2 Класифікація страхування

1. Класифікація страхування за економічними ознаками — tfe кла­сифікація за такими характеристиками:

1) об'єктами страхування;

2) формами проведення страхування;

3) статусом страхувальника;

4) часом виникнення окремих видів страхування.

2. Існують такі галузі страхування:

1) обов'язкове;

2) майнове;

58

3) добровільне;

4) страхування життя;

5) особисте;

6) відповідальності.

3. Класифікація страхування Укрстрахнаглядолі з метою ліцензу­вання страхової діяльності передбачає такі види:

1) страхування вантажів та багажу;

2) страхування автомобілів;

3) страхування кредитів;

4) страхування дітей до повноліття;

5) страхування пенсій;

6) страхування загальної відповідальності.

4. Страхові події при страхуванні громадян від нещасних випадків можуть бути такі:

1) смерть застрахованого з будь-якої причини;

2) смерть застрахованого лише від нещасного випадку;

3) дожиття застрахованим до закінчення строку дії договору стра­хування.

5. Які з перелічених видів страхування є обов 'язковими?

1) Страхування майна (крім врожаю) у державних сільськогоспо­дарських підприємствах;

2) страхування військовозобов'язаних;

3) страхування пасажирів на приміських маршрутах;

4) страхування авіапасажирів;

5) страхування заставного майна;

6) страхування небезпечних вантажів.

6. Які з видів страхування не належать до майнового?

1) Страхування наземного транспорту;

2) страхування інвестицій;

3) страхування кредитів;

4) страхування відповідальності власників автотранспортних засобів.

7. Які форми страхування ви знаєте?

1) Добровільне і обов'язкове;

2) життя і загальне;

3) особисте, майнове, відповідальності;

4) правильними є твердження 1), 2), 3).

8. Які з перелічених далі видів страхування є добровільними?

1) Страхування майна (крім врожаю) в державних сільськогоспо­дарських підприємствах;

Розділ 3. Страхові ризики

59

2) страхування будівель, що належать громадянам;

3) страхування морських суден;

4) страхування авіаційних суден;

5) страхування залізничного транспорту;

6) страхування врожаю в державних сільськогосподарських під­приємствах.

9. Майно підприємства загальною вартістю 200 мли грн. застра­ховане на 100 млн грн. Через пожелсу знищено майна на 80 мли грн. Яку суму страхового відшкодування отримає страхувальник:

1) за пропорційною системою відшкодування;

2) за системою «першого ризику»?

РОЗДІЛ З. СТРАХОВІ РИЗИКИ  

3.1. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ РИЗИКІВ

Поняття ризику пов'язується з розумінням небезпеки, загрози, не­надійності, азарту, невизначеності, непевності, збитку. На думку дос­лідників, термін «ризик» є звульгаризованою формою латинського слова «resecum», яке означає скелю або небезпеку та інші можливі не­гативні наслідки зіткнення з прибережною скелею. Протягом тривало­го часу поняття ризику не лише асоціювалося з багатозначними нега­тивними проявами життєвих ситуацій, а й часто вживалося як їх синонім.

В економічній літературі відомі численні спроби сформулювати теоретичні визначення суті та змісту поняття ризику. Найбільш послі­довним серед них є твердження, згідно з яким ризик у своїй першоос­нові є невизначеністю.

Стан невизначеності може виникнути в кожній ситуації суспіль­но-економічного характеру, якщо попередньо неможливо виявити причинно-наслідкового зв'язку між основними елементами процесу господарської діяльності чи суспільного буття. Невизначеність поро­джується незнанням, невідомістю кінцевого результату. Останній мо­же набути одного з трьох можливих значень: виявитися таким, що до­рівнює очікуваному, або бути вищим чи нижчим за очікуваний. В умовах невизначеності кінцевий результат можна лише наближено пе­редбачити серед реально можливих значень. Така невизначеність зде­більшого зумовлюється суб'єктивним сприйняттям реальних явищ. Поняття ризику, на противагу поняттю невизначеності, має застосу­вання, а тому його зміст потребує об'єктивного визначення. Отже, не­обхідний перехід від суб'єктивно визначеної непевності до об'єктив-

60                     

Вимірювання невизначених величин найточніше здійснюється роз­рахунком показників імовірності їх появи. Ця ймовірність має ту хара­ктерну рису, що вона одночасно враховує дві взаємодоповняльні випа­дковості як два необхідні компоненти загальної оцінки:

а) частоту настання події щодо місця та часу;

б) величину збитку, тобто величину від'ємного відхилення факти­чного результату від очікуваного.

Отже, показник ризику за своїм змістом — це не лише імовірність появи непевної події, але й імовірність настання негативного результату.

Залежно від наявних можливостей розрахункової бази, а також харак­теру випадкових явищ визначаються ймовірності кількох типів:

а) імовірність математична (апріорна);

б) імовірність статистична (апостеріорна);

в) імовірність експертна (естиматична).

Математична ймовірність обчислюється як відношення кількості ситуацій, при яких випадок настав, до кількості ситуацій, при яких можлива поява такого випадку, за умови, що всі випадки можуть на­стати з однаковою ймовірністю і що вони взаємонезалежні. Цей тип розрахунку ймовірності має обмежене застосування через рідкісну по­яву подібних ситуацій.

Статистична ймовірність — це відносна частота появи випадку певного виду в сукупності всіх можливих випадків. Обчислення такої ймовірності грунтується на законі великих чисел і застосовується най­частіше завдяки практичній доступності, передусім у економічній сфері, та достатній об'єктивності обчислених значень імовірності.

Визначення експертної імовірності має здебільшого вимушений ха­рактер через брак необхідної математично-статистичної інформації про випадкові події. Експертне оцінювання провадиться на підставі об'єктивних фактів, знань та суб'єктивних відчуттів експертами реаль­ної ситуації. Незважаючи на деяку обмеженість результативних можли­востей методу експертного оцінювання, його застосування в економіч­ній сфері є доволі широким. Отже, виходячи із ситуації непевності, ви­значити ризик та його ступінь можна лише з допомогою одного з мож­ливих методів обчислення ймовірності настання негативних наслідків від непевних подій. Якщо цього зробити не вдається, то результат лиша­ється на рівні непевності або повертається до цього рівня. Постійне від­ношення ризику до непевності ілюструє рис. 3.1.

Негативним результатом появи непевної події можуть бути не лише прямі втрати (збитки), а й непрямі, скажімо, недоотримана (втрачена) очікувана користь, яку планувалося досягти у процесі ефективної госпо-

61

дарської діяльності. Виходячи з цієї передумови, можна стверджувати:

ризик — це ймовірність зазнати втрат очікуваної економічної (фінансової) користі або прямих збитків через появу непевної (випад­кової) події щодо майнового інтересу членів суспільства.

Рис.3.1.

Зауважимо, що поряд із суто науковим існує інтуїтивне, побутове визначення ризику, коли він пов'язується з відчуттям небезпеки:

• ризик як «дамоклів меч»;

• ризик як удар долі;

• ризик як виклик власним силам;

• ризик як гра;

• ризик як ранній індикатор небезпеки.

Теоретичну та методологічну базу досліджень ризику, обчислень імовірності настання втрат та збитків становить так звана теорія ризи­ку. Як наукова галузь ця теорія міститься у двох сферах: в одній вона являє собою спеціальну частину прикладної математики — стохасти-ку, завданням якої є обчислення ймовірностей, а в іншій сфері є спеці­альною економічною дисципліною, що вивчає економічний зміст втрат і збитків, які виникають з певною ймовірністю, та методику їх уникнення.

У страховій теорії та практиці поняттям ризику часто охоплюється не лише ймовірність появи непевних подій та збитків, а й самі події та об'єкти, на які вони чинять негативний вплив — носії ризику. Так, ще в 1966 році американська комісія у справах страхової термінології офіційно опублікувала два різні визначення ризику. У першому з них ризик тлумачиться як непевність щодо настання того чи іншого явища в умовах існування двох або більше можливостей. У другому визна­ченні — як застрахована особа або предмет. При цьому поняття ризи­ку у значенні кількісної міри непевності застосовується передусім тео­ретиками в наукових дослідженнях, а предметне визначення ризику переважає у спілкуванні практиків-страховиків.

62                    

Прояв різноманітних ризиків у всіх сферах суспільно-економічного життя зумовлює необхідність їх видової класифікації з метою застосу­вання щодо них системного аналізу та прийняття раціональних управ­лінських рішень. Ризики класифікують на основі різноманітних крите­ріїв якісного та кількісного характеру залежно від завдань, які покла­даються на класифікацію. Найбільшого прикладного значення набула класифікація, виконана на базі тих критеріїв, які характеризують ок­ремі найважливіші складові елементи поняття ризику: випадкову по­дію як причину виникнення ризику, ризикогенний об'єкт як носій ри­зику, величину ймовірності настання випадкової події щодо місця, часу та наслідків. В окремих випадках можуть братися до уваги інші критерії класифікації, які дають змогу різнобічне розглянути особли­вості прояву ризиків у різних сферах суспільного життя.

За своїм походженням ризики поділяються насамперед на природ­ні та антропогенні. Природне походження ризиків характеризується цілковитою незалежністю причин — випадкових подій і стихійних явищ. На противагу ризикам природного походження антропогенні ризики виникають лише як наслідок різноманітної господарської та науково-технічної діяльності людей. Завдяки постійному розширенню сфери діяльності людини людський чинник у генеруванні ризиків на­бирає дедалі більшої ваги. Антропогенні ризики давно стали предме­том спеціальних наукових досліджень, оскільки, на відміну від приро­дних ризиків, яким властивий статичний характер, антропогенні ризи­ки характеризуються великою динамічністю. Динамізм антропогенних ризиків є похідною економічних, технологічних та організаційних змін, що являють собою необхідну умову розвитку суспільства. У дея­ких випадках поділ ризиків на природні та антропогенні стає умовним. Так, ризик аварії ядерного реактора можна одночасно вважати антро­погенним, оскільки людина початкове інспірує ядерну реакцію, і при­родним — тією мірою, якою неконтрольований пізніше процес ядер­ної реакції може відбуватися під дією природних сил.

Ризики, кваліфіковані як ризикогенні об'єкти, можуть класифіку­ватися згідно з критерієм субстанції, в якій виступають безпосередні носії ризику. З огляду на це ризики поділяються на майнові та особи­сті. Незалежно від випадкової події майнові ризики виявляються на майнових об'єктах та майнових інтересах їхніх власників, а особисті — на особах людей. Особа як об'єкт ризику є набагато складнішою за майновий об'єкт, а тому вона здатна генерувати ширшу гаму ризиків. Така особливість випливає з того, що кожна особа, як відомо, одноча­сно є фізичним, фізіологічним та соціальним тілом. Залежно від того, котрій із зазначених властивостей буде завдано шкоди випадковою подією, особисті ризики можуть виявлятися як ризики фізичного, фізі­ологічного та соціального походження.

Оскільки ризики сприймаються здебільшого в кількісних парамет­рах, то дуже важливим є поділ ризиків на види, класи згідно з критері-

63

єм величини. За цим критерієм ризики можуть утворювати певний ряд і поділятися на катастрофічні, великі, середні, ма-чі та незначні. Від­несення ризику до будь-якої з названих категорій залежить від імовір­ності настання більших чи менших матеріальних втрат, які можуть ви­никнути в кожному конкретному випадку. Очевидним є те, що втрати при катастрофічних ризиках є найбільшими, а при незначних — най­меншими. Проте частота появи катастрофічних ризиків є набагато мен­шою, ніж звичайних чи малих. Тому сукупність ризиків можна подати у вигляді піраміди, основу якої становлять звичайні ризики, а вершину —катастрофічні (рис. 3.2).

Рис. 3.2. Поділ ризиків за критерієм величини

Поділ ризиків за критерієм їх величини має важливе практичне значення, що випливає з необхідності розробки та застосування єдиної методології обслуговування ризиків різних категорій, а передусім — катастрофічних та великих. Саме тому питання визначення великих ризиків ще в 1969 році стало предметом обговорення в Європейському страховому комітеті. Підсумком такого обговорення було створення спеціальної Міжнародної комісії з великих ризиків.

Особливістю катастрофічних ризиків є не лише великомасштаб-ність негативних наслідків, а й неможливість їх передбачення та роз­рахунку. Поняття катастрофи, як правило, пов'язується з трагічними проявами природних катаклізмів: землетрусів, циклонів, вивержень вул­канів, повеней та інших стихійних явищ. Причинами катастрофічних ризиків можуть бути різні види людської діяльності: винахідницька, політична чи економічна. Суттєвою рисою катастрофічного ризику є різке збільшення негативних наслідків від однієї події. Проте катаст­рофи можуть відбуватися також при збігу в часі і просторі великої кількості окремих незначних подій. Багато з катастрофічних ризиків назвали «ризиками існування», оскільки вони можуть загрожувати нор-

64                    

мальному існуванню людського суспільства. Згідно з оцінками експе­ртів у XX ст. сталося понад 400 великих катастроф, головним чином природного, стихійного походження. Залежно від причин структура катастроф була така:

Повені ...........................................    52%

Землетруси ......................................    17%

Урагани (циклони, тайфуни, бурі тощо)..........    15%

Посухи ..........................................      7%

Виверження вулканів ............................      3%

Інші причини ....................................     6%

Одне із поширених визначень катастрофічного ризику характери­зує його як «явище природи або людської діяльності, котре може зу­мовити численні кумульовані окремі ризики та призвести до майнових і особистих збитків у особливо великих розмірах».

Порівняно з катастрофічними ризиками великі ризики є менш від­чутними економічно, але виявляються з більшою закономірністю, а тому піддаються точнішому передбаченню та розрахунку. З огляду на це Міжнародна комісія з великих ризиків дійшла висновку, що вели­кий ризик — це можливість появи події, котра завдає великих збитків, які значно перевищують середній рівень збитків від порівнянних, тоб­то однакових за походженням ризиків.

З метою уніфікованого підходу до страхового обслуговування ве­ликих та катастрофічних ризиків усі ризики спеціальними директива­ми ЄЕС були умовно поділені на дві основні категорії: великі та масо­ві. Масовими визнаються такі ризики, які немає підстави відносити до великих. У свою чергу, до великих ризиків віднесені ті ризики, які ге­неруються в найбільш ризикогенних галузях господарської діяльності. Це — транспортні та повітряні ризики, ризики кредиту і застави, ризи­ки загальної відповідальності та майнові, що виявляються на великих підприємствах.

Наслідками випадкових подій, передусім антропогенного поход­ження, можуть бути не лише негативні, а й позитивні результати. Тобто у цих випадках альтернативою ризику стає його протилежність — шанс.

Імовірність настання при цьому негативних результатів також на­буває ознак ризику, але особливого, спекулятивного характеру. Отже, враховуючи можливі наслідки випадкових подій, ризики можна поді­лити на чисті та спекулятивні — згідно з критерієм можливих наслі­дків (рис. 3.3). При чистих ризиках наслідок випадкової події завжди альтернативний: збитки або їх відсутність.

Поділ ризиків на чисті та спекулятивні має важливе практичне значення, оскільки страхове обслуговування стосується лише чистих ризиків. Спекулятивні ризики, як правило, виникають при азартних іг­рах, лотереях, які не потребують страхового захисту, бо передбачають можливість не лише втрат, а й прибутків.

65

Рис. 3.3. Класифікація ризиків за критерієм можливих наслідків

Системний поділ ризиків на види, зумовлений як практичними, так і теоретичними потребами, визначає їх видово-просторову структуру променевого типу (рис. 3.4).

Рис. 3.4. Види ризиків за різними критеріями

66

3.2. РИЗИК-МЕНЕДЖМЕНТ І СТРАХУВАННЯ

Протягом багатьох років суспільно-господарська практика вироби­ла цілий ряд методів і форм ефективної протидії ризикам та ліквідації їх негативних наслідків. Водночас відчувалася потреба системного підходу до вибору форм протидії ризикам як детермінанти їх оптимі-зації. Логічна послідовність у здійсненні ефективніших форм антири-зикової діяльності була запропонована багатьма спеціалістами ще на початку XX ст. Визначені ними форми обмеження та ліквідації ризи­ків зводилися до таких дій:

1. Запобігання появі випадкових подій, які формують ризикові си­туації в суспільному житті.

2. Подолання (репресія) випадкових подій, появі яких усе ж не вдалося запобігти.

3. Задоволення потреб, які виникли внаслідок дії ризику (компен­сація втрат, збитків).

Наведений троїстий поділ антиризикової діяльності був повсюдно визнаний фахівцями за такий, якому властиві ознаки системності та комплексності. Згодом зазначені методи антиризикової боротьби були трансформовані у специфічні функції страхування.

Розвиток економічної, страхової науки засвідчив, що антиризикова діяльність має грунтуватися на залученні значно ширшого кола інст­рументів управління. Їх склад та послідовність застосування визнача­ються багатьма чинниками, які впливають на господарський процес чи стан суспільного буття.

Найповніша сукупність послідовних заходів антиризикової діяль­ності, застосування яких має комплексний, системний характер, у су­часній економічній теорії та практиці визначається терміном англомов­ного походження — «Ризик-менеджмент» (risk management), тобто уп­равління ризиками у його найширшому розумінні. Як система ризик-менеджмент утворюється з ряду послідовних етапів, які, у свою чергу, складаються з низки різноманітних заходів організаційно-фінансового характеру. Зазначені етапи набувають такого змісту:

1. Аналіз ризику.

2. Контроль за ризиком.

3. Фінансування ризику.

Аналіз ризику є комплексним етапом, протягом якого передбача­ється послідовна кваліфікація та квантифікація ризику, а саме:

• діагностика, або ідентифікація, ризиків (кваліфікація);

• оцінювання ризиків кількісними методами (квантифікація);

• визначення послідовності наступних дій на підставі загальної оцінки ризику в даній конкретній ситуації.

Початковим кроком на етапі аналізу ризику є вивчення ситуації з погляду можливості та причин його появи в суб'єкта господарювання — носія ризику. На появу ризиків впливають різні причини, які умовно можна поділити на зовнішні та внутрішні. Зовнішні причини, як пра­вило, виводяться з умов довкілля, розташування господарського суб'єкта на певній території, стану попереджувальної інфраструктури. Суб'єкт не має значного впливу на зовнішні причини. Внутрішні при­чини — це стан та вид належного суб'єктові майна, характер техноло­гії виробництва чи іншої діяльності, а також стан власних засобів без­пеки (попередження ризиків). Досить важливою внутрішньою причи­ною є ступінь усвідомлення суб'єктом господарювання чи іншим носі­єм потенційного ризику остаточних можливих наслідків появи ризику. Суб'єктивне ставлення до ризику може бути двояким: негативним або позитивним. Негативне ставлення до ризику означає його повне або ж часткове ігнорування. Така позиція суб'єкта у страховій теорії харак­теризується поняттям аверси ризику і досить часто саме вона є причи­ною останнього.

Засобами якісного аналізу мають бути виявлені негативні наслідки ризику в усіх сферах діяльності господарського суб'єкта. Так, ризик пожежі може виявити свої наслідки у сфері технологічного процесу, виробничо-господарської діяльності, фінансово-економічній та в соці­альній. Проте відбувається це в певній послідовності. Послідовність такого виявлення унаочнює схема, наведена на рис. 3.5. (Claes P. F., Meerman H.J.J.M. Risk management: inleiding tot het risicobeheersproces. — Amsterdam: Stenfert Kroese, 1994. —C. 100.)

Розглянута комплексна діагностика ризиків дає змогу простежити не лише їх розвиток та сфери поширення, а й негативні наслідки куму­ляції таких ризиків, тобто взаємного їх впливу і нагромадження. З ме­тою виконання цього значного за обсягом завдання слід залучати най­різноманітніші джерела інформації та використовувати найдоскона­ліші методи кваліфікаційного аналізу ризиків. Найважливіші з цих ме­тодів такі:

• аналіз спостережень за виробничою діяльністю;

• аналіз свідчень працівників;

• документальний аналіз господарської діяльності;

• аналіз організації об'єкта дослідження;

• аналіз окремих контрольних перевірок.

Слідом за ідентифікацією ризику і визначенням сфери його поши­рення іюстсіс потреба кількісно огфіити ризик. Здійснюючи операцію •з кііаіпифік.'іції ризику, необхідно брати до уваги два взаємозв'язані аспекти:

• максимальну величину збитку, який може виникнути при даному ризикові;

• імовірність настання події, яка може призвести до максимально­го збитку.

Кількісне оцінювання ризиків здійснюється з допомогою актуар-них розрахунків, виконання яких потребує достатньої статистичної та математичної бази. Кількісна оцінка ризиків відбиває ступінь їх еко­номічної загрози.

Рис. 3.5. Негативні наслідки ризику

Підсумки аналізу якісних та кількісних характеристик ризиків є підставою для визначення стратегії антиризикової діяльності в май­бутньому, тобто подальших дій, які зводяться до встановлення конт­ролю над ризиками або фінансування потреб, що виникли внаслідок прояву ризиків.

Черговий етап процесу менеджменту — контроль над ризиками, який має на меті повне або часткове їх усунення.

69

Контроль над ризиками здійснюється різними способами:

• уникненням ризику;

• зменшенням (мінімізацією) ризику;

• обмеженням (локалізацією) ризику;

• розсіюванням (поділом) ризику.

Уникнення ризику є найефективнішим і водночас найважчим для виконання методом. Уникнення означає фактичне ухилення від ризи-когенної, ризиконебезпечної діяльності або способу буття. Безумовно, про уникнення може йтися лише за наявності альтернативних вирі­шень, які є менш ризиковими.

У тій ситуації, коли можливості раціонального уникнення ризику вичерпуються, постає потреба використовувати інші способи антири-зикового характеру. Один із таких способів полягає в попереджуваль­ній (превентивній) діяльності, спрямованій на зменшення ризику '. Здій­снення ефективної попереджувальної діяльності потребує значних фінансових витрат на придбання різноманітних технічних засобів та проведення організаційно-технічних заходів, які могли б протистояти виникненню ризиків.

У тій ситуації, коли попри всі попереджувальні зусилля ризик на­стане, вживають заходів, спрямованих на його обмеження (локалізацію). Ці заходи здебільшого мають репресивний характер.

З метою обмеження наслідків ризику його можна поділити. Поділ ризику як форма контролю полягає в тому, що господарські суб'єкти можуть обмінятися пакетами акцій, віддавши, таким чином, частину власного ризику і взявши частину чужого. Такі операції відомі як опе­рації з диверсифікації портфеля активів господарського суб'єкта.

Усі наведені способи контролю над ризиками застосовуються од­ночасно. Але висувається вимога додержувати оптимального співвід­ношення між цими способами з погляду їх ефективності.

Головним етапом npoifecy менеджменту ризиків є покриття їх негативних наслідків (збитків) фінансовими засобами. Фінансування ризиків здійснюється двома методами: самофінансуванням та пере-данням ризику іншому господарському об'єкту згідно з попередньою взаємною домовленістю. Самофінансування ризиків, відоме також як самострахування, є формою безпосереднього самостійного покриття збитків власними коштами.

За наявності коштів у фондах та резервах вони можуть бути ви­користані аж до повного задоволення потреби. Істотним недоліком самофінансування ризиків є неможливість точного визначення по­треби у резервних коштах через недостатню статистичну та розрахун­кову базу. А створення фонду в обсязі, меншому за майбутню реаль­ну потребу, призведе до неповного фінансування. Проте формування фондів та резервів у обсягах, більших за майбутні потреби в коштах, неминуче призведе до вилучення з господарського обігу значних фінансових ресурсів.

70

У тих випадках, коли збитки очікуються більшими за фінансові можливості господарського суб'єкта до самофінансування ризиків, по­стає потреба передати власну фінансову відповідальність за ними ін­шим суб'єктам, здатним до фінансування таких ризиків на певних умовах. Передання (трансфер) ризиків може здійснюватися в двох ос­новних формах:

• ризики передаються під фінансову гарантію іншого суб'єкта;

• ризики передаються професійним страховикам на підставі дого­вору страхування за відповідну плату.

Перша форма досить широко реалізується укладенням договорів поруки, згідно з якими на певних умовах ризик передається одним суб'єктом іншому. Ця форма має обмежене застосування, оскільки ви­магає надзвичайно високої довіри у взаємних стосунках між суб'єк­тами. Крім того, вона побудована на елементах гри.

Найпоширенішою формою трансферу ризиків є передання їх про­фесійним страховикам. Страховик, на відміну від поручителя, беручи на себе зобов'язання за ризиками, має змогу вирівняти їх перерозподі­лом між багатьма суб'єктами. Вирівнювання ризиків за допомогою страхового механізму має ту перевагу, що воно здійснюється не лише в часі, а й у просторі, тобто серед суб'єктів певного середовища. Проте вирівнювання можна застосувати лише щодо певної категорії ризиків. Це, як правило, чисті ризики, котрі відповідають розглянутим далі критеріям.

1. Критерій цілковитої випадковості. Це означає, що подія, яка є причиною збитків, має бути надзвичайною, а величина збитку _ не-передбачуваною.

2. Критерій однозначності. Вимога однозначності полягає в тому, що попри випадковість події між нею та кінцевим результатом (збитками) має утримуватися явний причинно-наслідковий зв'язок. Отже, завжди потрібна впевненість у тому, що обсяг коштів на по­криття збитків при даній випадковій події відомий цілком точно.

3. Критерій оцінюваності у грошових одиницях. Оскільки стра­хування базується на формуванні фондів грошових коштів, то потреби, які виникають при обслуговуванні ризиків, повинні мати вартісну грошову оцінку.

4. Критерій незалежності. Незалежність ризиків характеризується тим, що вони не повинні бути кимось спеціально викликаними, а та­кож ризики не повинні легко кумулюватися, зазнаючи при цьому впливу інших ризиків.

5. Критерій величини. Найбільш страхувальними як із погляду об­сягу збитків, так і ймовірності їх настання є середні ризики.

Отже, згідно із завданнями, які виконуються у процесі менедж­менту ризиками, такий менеджмент слід сприймати як процес вибору оптимальної, тобто економічно найбільш ефективної структури інст­рументів впливу на ризики та їх наслідки. Цей процес можна зобрази­ти схематично (рис. 3.6).

71

ТЕСТ З Страхові ризики

7. Які компоненти становлять зміст економічного ризику? Їх прі­оритетність.

1) Випадкові події;

2) збитки, завдані через випадкові події;

3) додаткова вигода, отримана внаслідок випадкових подій;

4) імовірність настання випадкових подій;

72        Частина І. Страхування і його місце в управлінні ризиками

6)         імовірність настання випадкових збитків.

2. При яких значеннях імовірності настання випадкової події ризик є найбільшим?

3. Яка з обчислених імовірностей має найбільшу точність?

1) Апріорна;

2) естиматична;

3) апостеріорна.

4. Які риси безпосередньо характеризують «великі ризики»?

1) Імовірність настання ризику;

2) територія, охоплена ризиком;

3) охоплена ризиком галузь господарської діяльності;

4) основні показники виробничої діяльності промислових під­приємств;

Рис. 3.6. Ризик-менеджмент як процес оптимізації структури інструментів впливу на ризики

5) вид стихійного явища (події): вода, вогонь, вітер і т. ін.

5. У чому полягає аналіз ризику?

1) Оцінка ризику;

2) зменшення ризику;

3) ідентифікація ризику;

4) уникнення ризику;

5) діагностика ризику;

6) пізнання ризику.

6. Які заходи є етапами менеджменту ризиком?

1) Фінансування;

2) самофінансування ризику;

3) уникнення ризику;

4) страхування;

5) контроль;

6) обмеження ризику;

7) аналіз ризику;

8) попередження ризику.

7. Які риси є критеріями страхувальності ризиків?

1) Випадковість;

2) можливість оцінки у вартісних одиницях;

3) низький ступінь імовірності;

4) надзвичайно великі втрати.