ЧАСТИНА II            СТРАХОВИЙ РИНОК

4.1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ СТРАХОВОГО РИНКУ УКРАЇНИ

Страховий ринок — це сфера економічних відносин, у процесі яких формуються попит і пропозиція на страхові послуги і здійснюється акт їх купівлі-продажу. У деяких публікаціях наводиться ширше по­няття страхового ринку. Іноді ним охоплюють усі форми надання страхового захисту. Із цим погодитися не можна. Адже при відшкоду­ванні збитків за рахунок централізованих фондів відносини купівлі-продажу відсутні. Немає їх і в разі формування та використання з цією метою коштів із фондів самострахування.

Існує також думка, що під страховим ринком слід розуміти сукуп­ність його суб'єктів (страхувальників, страховиків та посередників) і страхових послуг, що є предметом купівлі-продажу. Можливо, з тео­ретичного погляду таке визначення не є досить коректним, проте воно також дістало визнання, особливо серед практиків.

Поняття «страховий ринок» у пострадянській економіці склалося на початку 90-х років. Саме на цей період припадає створення поряд з Держстрахом перших альтернативних страхових організацій.

Зародження і розвиток страхового ринку України — процес, що має багато спільного з аналогічними процесами в інших постсоціаліс-тичних країнах. Проте водночас нашій країні притаманні деякі специ­фічні риси.

Після законодавчого введення деяких елементів ринкової економі­ки в колишньому Радянському Союзі (особливо з появою Закону «Про кооперацію» (1988 року) почали створюватися перші страхові коопе­ративи. Їх частка в загальних обсягах страхування була незначною — не більш як 1%. Проте існування кооперативів протягом 1988 — 1989 ро­ків мало велике значення щодо набуття першого досвіду роботи в рин­кових умовах, підвищення кваліфікації кадрів, взяття під страховий захист «нетрадиційних» для Держстраху ризиків, зокрема вантажів, відповідальності за невиконання угод третіми особами тощо. З самого початку зародження страхового ринку альтернативні страховики біль­шою мірою звернули увагу на зміст страхових продуктів (послуг), що пропонуються в Західних країнах. Завдяки цьому в Україні почав зрос­тати асортимент страхових послуг, виник інститут перестрахування.

74

Коли в 1990 році рамки законодавства в напрямку розвитку ринко­вих відносин були розширені, почали створюватися перші комерційні страхові компанії. Можна виокремити чотири основні чинники, які сприяли розвитку на ринку повноцінних суб'єктів страхування.

Чинник 1-й — створення відносно великих страхових організацій союзного значення з широкою мережею периферійних філій, у тому числі й в Україні, що згодом перетворилися на самостійних юридич­них осіб. Так виникли теперішні компанії АСКА, «Славія» та інші страховики. Нині зв'язки з московськими холдингами лишаються зде­більшого у сфері перестрахування, хоча з кожним роком таких зв'язків стає дедалі меньше.

Чинник 2-й — створення комерційних страхогих організацій на базі розміщених в Україні установ системи колишнього Держстраху СРСР і їндержстраху СРСР. Цей процес відбувався поступово і пев­ною мірою опосередковано.

Оскільки до кінця 1993 p. Держстрах запишався повністю держав­ною організацією, то в умовах слабкого розвитку на тон час ринкового законодавства він був істотно обмежений у можливостях підписання вигідних страхових угод, отримання доходів від інвестиційної діяль­ності, упровадження ефективних форм мотивації праці тощо. Система ще тривалий час пропонувала підприємствам і населенню «застарілі» шаблонні страхові продукти доринкового періоду. На державного страховика було покладено здійснення обов'язкового страхування, яке з більшості видів було збитковим. Великої шкоди завдали іміджу Держстраху гіперінфляція і неможливість з багатьох (здебільшого не залежних від страховика) причин своєчасної компенсації і виплат гро­мадянам за попередніми договорами змішаного страхування життя, укладеними ще за радянських часів.

Усе це зумовило тенденцію переходу кваліфікованих працівників до інших компаній, створення держстрахівськими працівниками стра­ховиків-супутників, які певною мірою залучалися до страхування «вигідних» ризиків, запровадження тих видів страхування, яким не на­давалося належної уваги в Держстраху. Навіть і тоді, коли в ! 992 — 1993 pp. загальне законодавство поставило Держстрах (на той час уже Національна акціонерна страхова компанія «Оранта») в однакові умо­ви з іншими компаніями, страхові компанії-супутники не зникли, а, здобувши досвід, працювали й далі (щоправда, поступово втрачаючи зв'язки зі своєю «базою»). Зауважимо, що зазначений процес не на­брав форми спеціальної політики з боку Держстраху, а здебільшого здійснювався на місцях працівниками регіональних установ.

Що ж до їндержстраху, то він ще до розпаду СРСР перетворився на холдинг з великими правами своїх філій, у тому числі й в Україні. Тому створення протягом 1991 — 1992 pp. самостійних страховиків на базі цих філій не потребувало великої роботи.

Чинник 3-й — створення страхових компаній комерційними, тор­говельними, банківськими та іншими підприємницькими структурами.

75

Перші роки самостійності української держави характеризувалися заснуванням багатьох банків, торговельних корпорацій, інвестиційних компаній, інших комерційних структур. Ці суб'єкти, розвиваючи свій бізнес, доходили висновку про необхідність здійснення страхування. Оскільки на страховому ринку ще не було великих надійних компаній, то структури в інших галузях бізнесу почали засновувати своїх стра­ховиків з метою власного обслуговування. Надалі страхові компанії такого типу почали працювати універсальніше, і не тільки в межах по­треб своїх засновників.

Чинник 4-й — створення «кепчивних» страховиків при галузях, підгалузях, сферах виробництва.

З розвитком ринкових відносин у різних сферах виробництва пос­тала потреба у створенні обслуговуючої, комерційної інфраструктури. Тому поряд з виникненням банків, торговельних посередників, зов­нішньоекономічних фірм почали засновуватись і страхові компанії, які на перших порах брали на себе внутрішньогалузеві ризики. Характер­ною особливістю таких компаній був великий вплив на їхню роботу міністерств, відомств, державних корпорацій тощо.

Окрім цих головних чинників на процес масового виникнення страхових компаній у 1990 — 1993 pp. впливали (щоправда, набагато менше) такі чинники:

а) ініціатива науковців, фахівців, які запозичували досвід роботи страхового ринку в розвинених країнах;

б) засновницька робота профспілок, громадських організацій;

в) участь зарубіжних інвесторів (такі компанії були, як правило, невеликі і створювалися здебільшого з метою розвідки ринку, але піс­ля встановлення 20 %-вої межі участі нерезидентів у статутному фонді страховика майже всі вони припинили існування).

Не можна обминути й такий чинник, як створення страхових ком­паній з метою суто трастової діяльності — «гри на інфляції». Хоча за­значених компаній було не більш як 3 — 5 відсотків ринку, вони у свій час завдали великої шкоди багатьом своїм клієнтам, не повернувши їм на­лежних коштів і підірвавши цим довіру громадян до страхових компаній.

Отже, період 1990 — 1993 pp. характеризувався бурхливим зрос­танням кількості страхових компаній в умовах невпорядкованого за­конодавства.

Після виходу в травні 1993 року Декрету Кабінету міністрів Украї­ни «Про страхування» (далі — Декрет) та створення восени 1993 року Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю почався новий етап розвитку страхового ринку України.

Було зареєстровано страхові компанії і видано ліцензії. Страхову діяльність визначено як виключний вид діяльності. При цьому здійс­нювати страхову діяльність стало можливим лише за тими видами, які вказані в ліцензії. Була запроваджена обов'язкова звітність страхови­ків за результатами року. Установлено певну залежність між обсягами максимального зобов'язання і розмірами страхових резервів.

76

Діяльність страхового ринку в умовах, визначених Декретом, v пе­ріод 1994 — 1995 pp. можна схарактеризувати так.

• По-перше, це поглиблення спеціалізації роботи страховиків. За­конодавчі обмеження за Декретом, а також ліцензійні та реєстраційні обмеження зумовили те, що страховики почали спеціалізуватися на пе­вних видах ризиків, у певних галузях та сферах виробництва.

• По-друге, це розширення сфери страхування, поява і розвиток нових його видів. Саме в цей період значного поширення набуває страхування вантажів, особисте страхування від нещасних випадків. Почалося впровадження страхування цивільної відповідальності влас­ників транспортних засобів, відповідальності за виробничими ризика­ми. Було зроблено перші кроки в медичному страхуванні. Водночас високий рівень інфляції зумовлював значне поширення так званого змі­шаного страхування життя з урахуванням інфляції. Але оскільки цей вид страхування не мав достатньої законодавчої і методологічної бази, то теля зупинення гіперінфляції в 1995 році численні страхові компа^ нії збанкрутували і багато вкладників не отримали належних виплат.

• По-третє, законодавче регулювання страхової діяльності значною мірою посилило фінансову дисципліну страховиків. Було запровадже­но облік резервів, розроблено категорії активів, у межах яких ці резер­ви розміщувалися страховиками, упорядковано взаємовідносини стра­ховика з його філіями та представництвами, встановлено необхідні форми спеціальної звітності. І найголовніше: розпочався нагляд за страховою діяльністю.

Усе це сприяло зростанню обсягів страхового ринку і розширенню сфери діяльності страховиків.

Зауважимо, проте, що Декрет не забезпечував необхідної правової бази для розвитку ринку, особливо стосовно гарантій платоспромож­ності страховиків. Головними його недоліками були:

• неврегульованість системи страхування життя як окремої специ­фічної галузі страхування;

• відсутність системи чітких нормативів платоспроможності;

• відсутність загальноприйнятих у світі понять технічних і матема­тичних резервів, які забезпечують надійність покриття зобов'язань страховиків;

• недосконалість регулювання системи перестрахування та діяль­ності страхових посередників;

• недостатня визначеність договірних відносин між страховиком і страхувальником.

Отже, потрібно було вдосконалювати законодавчу базу. Важливим кроком у цьому напрямку став Закон України «Про страхування», прийнятий весною 1996 року (див. підрозд. 7.1).

Закон установив систему контролю за рівнем платоспроможності страховиків і порядок розрахунку резервів, посилив норми, що регу­люють нагляд за страховою діяльністю, упорядкував види обов'язко­вого страхування.

77

Було запроваджено нові вимоги до реєстрації страховиків, розмірів і структури їхніх статутних фондів, а також участі іноземних інвесто­рів. З огляду на це в І кварталі 1997 року Укрстрахнагляд перереєстру­вав страховиків, і в результаті кількість їх на ринку скоротилася майже в чотири рази. Нині в Україні працюють понад 240 компаній, що ма­ють досить великі розміри статутних фондів, резервів, стабільний ри­нок, досвід і добру репутацію.

Починаючи з 1994 року спо­стерігається стабільне зростання валових показників діяльності стра­хового ринку. Рівень надходжень у 1995 році становив 170 % щодо 1994 року (з урахуванням темпів інфляції) і був близьким до 130 % у 1996 році порівняно з 1995 роком. У 1997 році фактично в абсолютно­му значенні були досягнуті такі самі темпи зростання, як і в 1996 році. Але враховуючи, що рівень інфляції був значно нижчим, можна вважати, що реальні темпи зростання були вищими. Отже, обсяги страхового ринку України на противагу економіці в цілому досить швидко зростають.

Дуже важливим є те, що розміри страхових резервів протягом ос­танніх двох років зростають вищими темпами, ніж страхові премії. Це показник підвищення рівня платоспроможності страховиків, їх фінан­сової надійності.

Позитивним у цілому є також і зменшення обсягів страхових ви­плат та стабілізація кількості діючих договорів страхування. Перше свід­чить про більш обгрунтований підхід страховиків до взятих зобов'я­зань. Друге — про більшу вагомість і міцність договорів.

78

Показники роз­витку страхового ринку за ризиковими видами страхування та за стра­хуванням життя суттєво відрізняються один від одного. У ризикових видах страхування спостерігається різке зростан­ня як кількісних, так і якісних показників. Очевидно, що відбувається значне розширення ринку страхових послуг поряд із розвитком тради­ційних видів страхування. Водночас за страхуванням життя істотно зменшився обсяг ринку (за 3 роки більш як удвічі). Це пояснюється тим що інфляційне страхування протягом 1993 — 1994 pp. підірвало довіру до страхування життя. Адже багато громадян не отримали страхових сум після банкрутства ряду компаній. За прогнозами, ситуація на ринку страхування життя стабілізується лише наприкінці 1998 року.

Найбільших темпів набуло добро­вільне майнове страхування та страхування відповідальності. Найбли­жчими роками ситуація істотно не зміниться. Недержавне обов'язкове страхування розвиватиметься високими темпами, оскільки з 1997 року запроваджено страхування цивільної відповідальності власників тран­спортних засобів. Розвиток медичного страхування та страхування від нещасних випадків сприятиме зростанню особистого страхування в цілому. Водночас темпи майнового страхування дещо сповільняться.

Отже, у період становлення ринкової економіки в Україні значною мірою зросли обсяги страхового ринку, і він набув якісного розвитку. Кінець 90-х років характеризуватиметься збільшенням числа страхо­вих договорів, стабілізацією кількості страховиків та їх спеціалізацією за видами страхування, розвитком перестрахувальних операцій як на внутрішньому (національному), так і на зовнішньому (світовому) стра­ховому ринку. Особливо слід зазначити те, що ряд заходів як на зако­нодавчому рівні, так і на рівні застосування чинників управління й ор­ганізації страхового ринку зумовили постійне зростання розмірів стра­хових резервів. А це означає посилення фінансової надійності страхо­виків, рівня гарантійності виконання взятих ними зобов'язань.

4.2. ВИДИ СТРАХОВИХ КОМПАНІЙ І ПОРЯДОК ЇХ СТВОРЕННЯ

У багатьох країнах світу страхова справа розглядається як окрема галузь економічної діяльності. До неї входять різноманітні за формами власності, видами страхування організації-страховики, посередницькі

80

та інформаційно-консультаційні структури. Головне місце у страховій галузі належить страховикам.

Страховик — где організація, котра згідно з отриманою ліцензією бере на себе за певну плату зобов 'язання відшкодувати страхувальни­кові або особам, яких він назвав, завданий страховим випадком зби­ток або виплатити страхову суму.

Сукупність страховиків, що функціонують у певному економічно­му середовищі, утворює страхову систему. Її головне завдання — на­дання страхових послуг.

За приналежністю страховики можуть бути державними (пуб­лічними) і приватними.

За характером роботи страховики поділяються на три групи: І) та­кі, що страхують життя; 2) здійснюють інші види страхування; 3} на­дають виключно перестрахувальні послуги.

Публічні страховики створюються і керуються, як правило, від імені Уряду. Серед приватних страховиків у світовій практиці є інди­відуальні особи, акціонерні та інші страхові товариства. Співвідно­шення між державними і приватними формами страховиків залежить від суспільного устрою країни та економічної політики держави.

У колишньому СРСР та соціалістичних країнах Європи існувала монополія держави на страхову діяльність. Усі страхові операції здій­снювались через державні організації. У Радянському Союзі це був Держстрах СРСР, який мав розгалужену систему республіканських і місцевих управлінь та відділень. Така ситуація зберігається й досі в деяких соціалістичних країнах.

Монополія на страхування притаманна не тільки країнам соціаліс­тичної орієнтації. Монополізованою була страхова справа в царській Росії. До певного часу монополія на страхування існувала, наприклад, у Франції. І нині можна назвати країни з ринковою економікою, де зберігається монополія на страхову справу. До них належать, скажімо, Ірландська Республіка (страхування здоров'я), Індонезія (усі види страхування) та деякі інші держави. Системи страхування також мо­жуть бути різними.

Специфічними є й індивідуальні страховики. До індивідуальних страховиків відносять фізичних осіб, об'єднаних у синдикати, що ді­ють на страхових ринках типу Ллойда (Lloyds of London). Такі ринки організовані в деяких країнах Західної Європи та в окремих штатах США. Лондонський Ллойд виник ще в XVII ст. Він не несе відпові­дальності за страховими зобов'язаннями своїх членів. Корпорація на­лічує нині понад 26000 членів, об'єднаних майже в 400 синдикатів. Ді­яльність Ллойда регулюється спеціальним законом.

Ллойд — це ринок страхових послуг світового значення. Тут пере­важає страхування морських, авіаційних, автомобільних нафтогазодо­бувних ризиків. У страховому обороті Ллойд не виступає від свого імені. Він лише створює всі необхідні умови для успішної страхової діяльності своїх членів, що діють на власний кошт. Ллойд приваблює

81

страхувальників з усього світу добре відпрацьованими й стабільними умовами страхування, високою кваліфікацією андеррайтерів.

Синдикати формуються, як правило, за видами страхування. Очо­лює синдикат андеррайтер, який бере на страхування ризики від імені своїх членів. Серед членів синдикатів Ллойда багато відомих бізнес­менів, діячів науки та культури. Участь цих осіб зміцнює Ллойд не лише фінансовими засобами, а й піднімає його авторитет у суспільстві.

Страховий бізнес за зразком Ллойда лише умовно можна вважати індивідуальним. По суті, це великі групи фізичних осіб, належних до певних синдикатів, які, у свою чергу, діють на страховому ринку зде­більшого за принципом співстрахування. Створення страховиків тако­го типу значного поширення не набуло. Ллойд також переживає пору великих змін. Він іде на зближення з асоційованими компаніями. Уже тепер тут поряд із членами, які несуть повну відповідальність за наслі­дки страхування, є особи, котрі вступають до синдикатів Ллойду на засадах обмеженої відповідальності.

В Україні страховиками визнаються нині лише юридичні особи, утворені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю. Особливості кожного із цих видів товариств визначені Законом «Про господарські товариства» (1992 p.). Закон «Про страхування» (1996 p.) передбачає також можли­вість утворення державних страховиків.

У переліку дозволених в Україні видів страхових організацій немає товариств з обмеженою відповідальністю (ТОВ). Відомо, що такі під­приємницькі структури дуже поширені в сімейному бізнесі. Власники в разі будь-якої небезпеки несуть відповідальність за борги фірми ли­ше в межах зроблених внесків до статутного фонду. Умови створення зазначених товариств захищають від проникнення в їхню справу не­бажаних учасників. Поряд з позитивними тут існують і численні нега­тивні фактори, зокрема малі можливості збільшення статутного капі­талу, труднощі контролю за діяльністю товариств, що особливо важ­ливо у сфері страхових послуг. Інколи посилаються на зарубіжний до­свід, де таких винятків, мовляв, не існує. Але це хибна думка. Наприк­лад, у Великій Британії поняття товариства різко відрізняється від на­шого. Англійські товариства можуть і не мати статусу юридичної осо­би. До страховиків тут відносять лише ті підприємницькі структури, що створені па підставі акт)' про страхові компанії. Та й обмежена відповідальність тлумачиться ширше. До компаній з обмеженою від­повідальністю відносять і акціонерні товариства.

В Україні поняття «товариство» та «компанія» нерідко ототожню­ють, не розрізнюючи на практиці страхових товариств і страхових ко­мпаній. Проте насправді не кожного страховика можна вважати това­риством. Не всі страховики набирають вигляду страхової компанії. Товариства, як правило, не створюються в державній формі власності. Водночас у багатьох країнах до компаній не включають поширені там товариства взаємного страхування (ТВС). Так, у США ТВС становлять

82

всього 6 % від загальної кількості страховиків, які здійснюють особис­те страхування, але на них припадає понад 40 % продажу полісів осо бистого'страхування. В Японії більш як половина страхових операцій з особистого страхування припадає на ТВС. Понад дві третини сільсь­когосподарських ризиків у Великій Британії, Нідерландах, Франції

застраховано в ТВС.

Головна відмінність між ТВС і компанією полягає в тому, що ком­панія завжди має на меті отримання комерційного результату — при­бутку. Це забезпечується через застосування твердих тарифів, до скла­ду яких здебільшого входить прибуток. Для товариств взаємного страхування отримання прибутку не є першочерговим. Вони створю­ються для надання взаємодопомоги своїм членам. Тут учасник това­риства одночасно є страховиком і страхувальником. Саме страхувала никам належать усі активи товариства. Якщо сума страхових премій перевищує виплати і витрати на ведення справи та відрахування до фондів, то різниця може бути повернута членам товариства. В Україні ТВС можуть із часом набути помітного розвитку. Найсприятливіші умови для їх поширення слід очікувати в сільському господарстві (захист фермерських господарств), у малому промисловому і торго­вельному бізнесі, страхуванні життя. Необхідна для цього правова ба­за частково вже створена.

Поширенням міжнародної ринкової термінології у нашій країні по­яснюється те, що страховика часто називають страховою компанією.

Страхова компанія — це юридична оформлена одиниця підприєм­ницької діяльності, яка бере на себе зобов 'язання страховика і має на це відповідну ліцензію.

Страхова компанія користується всіма правами фірми.

В Україні, як і в багатьох інших державах, основу страхової систе­ми становлять компанії у вигляді акціонерних товариств.

Акціонерне страхове товариство (корпорація) — це тип компанії, яка створюється і діє зі статутний капіталом, поділеним на певну кількість часток — акцій. Оплачена акція дає право її власникові на участь в управлінні товариством і отримання частини прибутку у формі дивідендів.

У самій основі акціонерного товариства закладені переваги цього виду компанії. Акціонерна форма нагромадження статутного капіталу дає'змогу залучати до страхової індустрії багатьох юридичних і фізич­них осіб, зацікавлених вигідно розмістити свої інвестиції. Страхова індустрія при обгрунтованому державному регулюванні має всі мож­ливості для отримання прибутку на рівні, який перевищує середній за всіма галузями бізнесу. У разі несприятливих наслідків діяльності конкретного страховика втрата відносно невеликих внесків до компа­нії не потягне за собою банкрутства самих акціонерів.

Акціонерні товариства бувають закритого і відкритого типу. В Україні у страховій індустрії переважають акціонерні товариства за­критого типу. Це пояснюється кількома мотивами, які не втратили свого значення й досі.

83

По-перше, створення відкритих акціонерних товариств тривалий час стримувалося низькими вимогами до розміру статутного фонду страховика і відсутністю розвиненого ринку цінних паперів.

По-друге, як уже зазначалося, українське законодавство не передба­чає можливості створення страхової компанії у вигляді ГОВ.

Закрите акціонерне товариство лише формально відрізняється від ТОВ. До речі, у законодавстві ряду країн компанії, створені на акціо­нерних засадах, розглядаються як різновид страховиків з обмеженою відповідальністю. За своїми зобов'язаннями ТОВ відповідає майном, до складу якого входять внески членів. Відповідальність кожного ак­ціонера також обмежується лише вартістю акцій.

По-третє, статус закритого товариства дає змогу контролювати поширення акцій серед певної категорії учасників страхової компанії, що може відповідати інтересам засновників.

По-четверте, процедура створення закритого акціонерного товариства істотно спрощена, що дозволяє економити час і кошти.

Перспективнішими для страхової індустрії є відкриті акціонерні товариства. Це компанії, що орієнтуються на великі обсяги страхових послуг. Вони вимагають пошуків коштів у багатьох власників, які зде­більшого не схильні до активної участі в керівництві фірмою. Залуча­ти кошти таких осіб удається завдяки продажу компаніями акцій на фондовому ринку. Нині вживаються заходи щодо збільшення статут­ного фонду, стимулювання й прискорення організаційного оформлен­ня продажу і купівлі акцій та інших цінних паперів. Тому є всі підста­ви очікувати, що акціонерні товариства відкритого типу незабаром посядуть і утримуватимуть провідне місце на страховому ринку.

Страхові компанії можна класифікувати за географічною ознакою. Подана далі табл. 4.5 характеризує розміщення страховиків за регіо­нами України станом на 1.01.1998 p.

Таблиця 4.5

РОЗПОДІЛ СТРАХОВИКІВ ЗА РЕГІОНАМИ УКРАЇНИ

За територією обслуговування компанії можна поділити на міс­цеві, регіональні, національні та транснаціональні. На жаль, нині прак­тично відсутня статистика укладених договорів кожною компанією в межах області. Ліцензії майже всім компаніям видані з правом здійс-

84

нення діяльності на території всієї країни. Тому важко виокремити страховиків, які діють лише в межах певного регіону.

Транснаціональних страхових компаній в Україні досі немає. За­конодавство не дозволяє створення іноземних страхових компаній або їхніх філій. Ідеться про захист розвитку власної страхової індустрії, прагнення поліпшити платіжний баланс країни, використавши тимча­сово вільні кошти страховиків для збільшення інвестицій у власну економіку. Такі заходи виправдані в тому разі, коли розвитку внут­рішнього страхового ринку надаються відповідні пріоритети. Однією з головних умов є нарощування фінансового і кадрового потенціалу ко­мпаній, створення механізму стимулювання попиту на страхові послу­ги, посилення боротьби з фінансовими махінаціями, а також створення клімату довір'я до страховиків. У попередніх розділах уже зазначало­ся, що страхування є об'єктивно необхідним атрибутом ринкової еко­номіки. Отже, тривале відставання в розвитку страхової індустрії може відчутно гальмувати розвиток ринкової економіки в цілому.

Досвід країн Європейського Союзу показує, що на вищому етапі свого розвитку страхування об'єктивно потребує виходу за межі країни. Це ви­гідно страховикові — ризики територіальне розосереджуються, зростає обсяг продажу полісів, а отже, можливість одержати прибуток. Певні пе­реваги очікують і на страхувальників: отримання страхових послуг вищої якості і за порівняно нижчу плату та в необхідному регіоні.

Порядок створення нових або реорганізації існуючих страхових компаній регулюється як загальними законами (про підприємницьку діяльність, реєстрацію юридичних осіб, виконання грошово-валютних операцій, рух цінних паперів і т. ін.), так і законодавством, що стосу­ється особливостей страхового профілю діяльності.

Процес створення страхової компанії можна поділити на два етапи:

формування юридичної особи і надання їй статусу страховика. Безпе­речно, ці етапи тісно взаємозв'язані, що відбивається в установчих доку­ментах, розмірі статутного фонду, визначенні сфер діяльності тощо.

Юридичні особи (крім банків) мають бути зареєстрованими в адмініс­траціях за місцем розташування. Компанія, котра отримала реєстраційне посвідчення як підприємницька структура, може виконувати певні фінан­сові операції, пов'язані з формуванням статутного фонду, підготовкою офісу. Але на цьому етапі компанія ще не є страховиком. Вона набуває та­кого статусу тільки після внесення її до Державного реєстру страховиків та видачі їй ліцензії на право здійснення певних видів страхування.

4.3. СТРАТЕГІЯ СТРАХОВОЇ КОМПАНІЇ

Страхова галузь України, як і вся її економіка, зазнає нині безпре­цедентних змін. У найстисліші строки потрібно подолати шлях від централізованої планової економіки до господарства, що функціонує на ринкових засадах. Зміни мають бути фундаментальні й стосуватися

85

політичних, юридичних, економічних, соціальних і технологічних ас­пектів еволюції суспільства. Отже, реформування тривалий час впли­ватиме на розвиток усіх галузей економіки країни.

Головні перетворення полягають у структурних змінах форм влас­ності. Ці зміни, у :вою чергу, зумовлюють відповідну трансформацію форм її страхового захисту. У підрозд. 1.1. ішлося про наявність об'єк­тивних передумов для виходу страхування на перший план у системі забезпечення економічної безпеки юридичних осіб і громадян у разі стихійного лиха або нещасного випадку.

Важливого значення набуває вироблення стратегії розвитку стра­хового ринку, і зокрема кожної страхової компанії. Термін «стратегія» походить від грецького слова «strategos», яке було відоме ще за часів Александра Македонського і означало «мистецтво генерала».

В економіці і сфері управління стратегія — це докладний, усебіч­ний комплексний план, призначений для забезпечення місії організаі{ії, яка виражає головну мету її існування. Щодо страховиків стратегія означає генеральну програму дій компанії, узгоджену з головною ме­тою останньої. Від ступеня обгрунтованості обраної стратегії за­лежитьуспіх компанії.

Визначена головна мета сприяє підвищенню ефективності роботи компанії лише тоді, коли вона досяжна. Мета, що грунтується на за­вищених вимогах і не враховує можливостей організації, може призве­сти до катастрофічних наслідків.

Приклад. Одна з провінційних страхових компаній визначила свою стратегічну мету так: «Протягом п'яти років компанія має посіс­ти в регіоні провідне місце у страхуванні майна і відповідальності юридичних осіб, стати високопрофесійним, дисциплінованим і пла­тоспроможним партнером, визнаним на внутрішньому і зовнішньому страхових ринках». Досягнення такої широкомасштабної мети вимагає обгрунтованого визначення потреби у фінансових ресурсах, обсягів нагромадження, способів раціонального розміщення і використання зазначених ресурсів. Мають бути залучені дефіцитні талановиті упра­влінські кадри, а також забезпечуватися постійне вдосконалення якос­ті й способів реалізації страхових послуг. Керівництво компанії не ма­ло деталізованого плану досягнення генеральної мети. Воно несвоє­часно реагувало на зміни. За багатьма позиціями робота виконувалася застарілими методами і не досить активно. Негативно позначилися й помилки в кадровій політиці. Це зумовило невиправдане зростання со­бівартості послуг і як наслідок — збитковість діяльності. Через це ак­ціонери втратили інтерес до нарощування статутного капіталу компа­нії, і вона змушена була залишити страховий ринок.

У практиці страхового менеджменту широко використовується стратегія оновлення. Вона передбачає безперервний процес пошуків і впровадження нових методів управління, зорієнтованих на послідовне вдосконалення страхової справи. Опрацювання стратегії має врахову­вати адаптацію до зовнішнього середовища, внутрішню координацію

86

та організаційне передбачення. Тому стратегічні програми потрібно складати доволі гнучкими, аби при потребі їх можна було переорієн­тувати або модифікувати.

Під адаптацією до зовнішнього середовища розуміються дії, що супроводжують пристосування компанії до нових сприятливих мож­ливостей розвитку бізнесу, а також до нових обмежень, що виникають на цьому шляху. Беруться до уваги як зміни в законодавстві, так і ін­тереси потенційних страхувальників, посередницьких структур, ком­паній, що є конкуренгами, та інших суб'єктів страхового ринку. Оче­видно, що асе це вимагає постійного збору та аналізу великого обсягу інформації про розвиток економіки в цілому і страхової галузі зокре­ма, про різні ринки, послуги та інші чинники.

Стратегічний план компанії має бути довгостроковим за метою ді­яльності, але досить гнучким за методами досягнення мети. Стратегіч­ний план приблизно кожні півроку доцільно коригувати залежно від зміни ділових і соціальних обставин. При цьому завжди потрібно ана­лізувати динаміку макроекономічних показників, що характеризують темпи економічного зростання (спаду), рівень інфляції та безробіття, структурні зміни в економіці, умови оподаткування юридичних і фізи­чних осіб тощо.

Зауважимо, що серед змін, які відбуваються нині в Україні, найіс­тотніше вплинути на подальшу долю страховиків можуть такі.

Здійснення приватизації майна переважної кількості підприємств, що раніше належали до державного сектора економіки. Lie зумовлює під­вищення страхового інтересу як щодо захисту майна, так і щодо стра­хування відповідальності підприємств. Потрібно намагатися охопити страхуванням насамперед ризики засновників та акціонерів компанії. Це сприяє швидшому започаткуванню та подальшому розвитку страхової діяльності, підвищує довір'я до нового страховика, що дуже важливо для укріплення позиції на страховому ринку.

Зміни в джерелах сплати страхових платежів. Тепер і за добро­вільними видами страхування майна підприємств (включаючи транс­портні засоби, вантажі) страхові премії додаються до витрат на вироб­ництво, що відповідно зменшує базу оподаткування. Це значно підси­лює фінансові можливості підприємств, спонукає їх брати участь у страхуванні.

Зростання рівня реальної середньої заробітної плати приграючих. Ця обставина дає нові можливості активізувати залучення населення до страхування життя, від нещасних випадків, страхування нерухомос­ті, транспортних засобів та домашнього майна. Водночас зростання заробітної плати призводить до подорожчання трудових ресурсів, зай­нятих у страхуванні.

Суттєве зниження рівня інфлягщ, завдяки якому зміцнюється до­віра страхувальників до реальності відшкодування збитків. Проте осо­бливу увагу слід приділити врахуванню у правилах і договорах стра­хування можливості коригувати страхову суму та суму платежів у зв'язку з відхиленням реальної вартості застрахованого майна під впливом інфляції (дефляції) і ротової одиниці.

Стан криміногенної ситуації, особливо у великих містах, що при­зводить до підвищення рівня збитковості за багатьма договорами. Гака тенденція вимагає коригування страхових тарифів, вжиття разом зі страхувальниками і правоохоронними органами додаткових запобіж­них заходів щодо охорони об'єктів страхування.

Зміна порядку нарахування і віднесення на битрачги алюртгізаціи-тіх відрахувань на основні засоби. Прискорена аморчизація призведе до збільшення ко.'іивань між залі-никовою вартістю об'єкта за балан­сом підприємства і його реальною вартістю. Цс потрібно брати до ува­ги і в умовах страхування.

Очікуване збільшення кредитних інвестицій у підприємницьку ді­яльність. Це потягне за собою, зокрема, збільшення масштабів викори­стання страхових послуг у частині страхування майна від вогню і сти­хійного лиха, технічних ризиків, майна, іцо передбачається під заста­ву, страхування відповідальності.

Розпочато процес формування українського фондового ринку. Роз­винений ринок цінних паперів дасть змогу страховикам прискорити продаж власних акцій і цим самим залучити додатковий капітал до статутного фонду. Водночас, це сприятиме оперативнішому вирішен­ню питання про інвестування тимчасово вільних коштів у цінні папери і, при потребі, їх продажу. Розвиток фондового ринку потягне за со­бою впровадження нових страхових послуг.

Коливання банківської облікової ставки, що безпосередньо впливає на прояв заощаджувальної функції страхування, вносить відповідні зміни в доходи страховиків від розміщення депозитів та визначає деякі інші параметри фінансової .діяльності.

Зростання можливостей підприємств гцодо реалізації продукції, особливо на експорт. Це створює сприятливі умови для розширення страхування експортних кредитів, страхування відповідальності това­ровиробників за якість продукції, страхування вантажів та відпові­дальності вантажоперевізника, страхування юридичних втрат на роз­гляд претензій.

Стабілізація економічного стану на багатьох підприємствах дозволяє поступово переходити до страхування втрат, до яких можуть призвести перерви у виробництві у разі настання стихійного лиха, техногенних ава­рій або інших страхових подій.

Поглиблення проблеми безробіття, що зумовлює зростання потре­би у страхуванні роботодавця на цей випадок.

Поява в регіонах нових страховиків, що володіють аналогічними ліцензіями на страхову діяльність. Компанія має ретельно вивчати можливості своїх конкурентів і відповідно реагувати підвищенням якості своїх послуг.

Доцільність залучення до реалізації полісів страхових посередни­ків. Страхові брокери й агенти сприяють, як правило, зростанню кіль-

88

кості договорів і розширенню географії страхувальників, а це позити­вно позначається на надходженні страхових премій і формуванні раціо­нальної структури страхового портфеля.

Перестрахування ризиків на облігаторних засадах. У зв'язку з цим потрібно ретельно дібрати перестраховиків і укласти з ними відповідні угоди. У свою чергу, в межах нормативів платоспроможності доцільно збільшити обсяг операцій із приймання ризиків на перестрахування. Перспективним напрямком розвитку внутрішнього ринку страхування є створення регіональних і спеціалізованих страхових пулів.

Посилення спілкування з nomemfiunuMu страхувальниками надан­ням їм різних консультацій з ризик-менеджменту, страхування ризиків та інших питань, що не виходять за межі статутної діяльності компанії.

Можливості тіснішої взаємодії з місцевими органами влади. Ці стосунки можуть виявлятися у взаємному прагненні розслідувати при­чини страхових подій, створити зручніші умови для розміщення офісу компанії, рекламних матеріалів, фінансувати за рахунок коштів стра­ховика ряд запобіжних заходів, купувати цінні папери, що емітують місцеві адміністрації, і т. ін.

Отже, державна політика, спрямована на приватизацію, проведен­ня протиінфляційних заходів, упорядкування оподаткування як стра­хувальників, так і страховиків, відсоткових ставок, валютних курсів, фінансового контролю, забезпечує серйозні передумови для активіза­ції страхової діяльності. Стратегія кожної конкретної компанії полягає в тому, щоб максимально скористатися цими можливостями. Разом з тим мають бути своєчасно враховані й чинники, що ускладнюють ро­боту страховиків.

Аналізуючи на цьому фоні позитивні й негативні зміни в умовах ді­яльності страховика, доцільно знайти відповіді на такі запитання:

• чи може компанія надавати свої послуги за цінами, нижчими або такими самими, як конкуренти (якщо ні, то що цьому заважає);

• який доступ має компанія до страхувальників. Що заважає їй роз­ширити коло своїх прихильників;

• чи має компанія належний персонал для оперативної переорієн­тації роботи на нові послуги та ринки;

• що необхідно для посилення мотивації працівників до кращого виконання місії компанії?

Практика управління виробила низку загальних підходів щодо стратегічного планування. Розглянемо їх.

Загальна стратегія компанії відпрацьовується групою експертів і має бути схвалена вищим керівництвом ще до здійснення перших ін­вестицій.

Ставиться реальна мета перед компанією, визначаються етапи її досягнення і способи контролю за ходом виконання завдань.

Визначається коло фахівців, які обійматимуть ключові посади. Про­думується система набору та професійної підготовки персоналу. Багато компаній користуються такою схемою побудови стратегії:

89

а) загальні положення;

б) період, на який розрахована стратегія;

в) стратегічні орієнтири: майбутня роль і завдання компанії;

г) аналіз і оцінка становища компаній: конкурентна позиція, стосу­нки зі страхувальниками, фінансовий стан;

д) визначення пріоритетів: нові страхові послуги, нові страхуваль­ники, досконаліші методи маркетингу тощо.

е) розрахунок кінцевих фінансових результатів.

Надзвичайно важливе значення для ефективної реалізаг^ії страте­гії страховика має бізнес-план. Його мета — конкретизувати діяль­ність компанії на найближчу перспективу (3 - 5 років) згідно з потре­бами ринку і можливостями мобілізації для цього відповідних ресур­сів. На жаль, і досі бізнес-плани у страхових компаніях ще не посіли належного місця. Нерідко про них згадують лише під час реєстрації страхових компаній. Укрстрахнагляд вимагає подання з цього приводу коротенької таблиці, яка містить лише кілька показників, а саме: види страхування, кількість договорів страхування, страхову суму, страхові платежі, страхові відшкодування, відрахування до резервів, витрати на ведення справи, прибуток.

Звісно, що цього замало, аби бізнес-план допомагав страховикові вирішити такі проблеми:

• визначити конкретні напрямки діяльності компанії, цільові ринки і своє місце на цьому ринку;

• сформулювати ту частину стратегії компанії (і тактику її досяг­нення), яка припадає на період дії бізнес-плану;

• виявити відповідність наявних кадрів компанії, умов мотивації їхньої праці вимогам досягнення поставленої мети;

• оцінити фінансовий стан компанії з погляду можливостей реалі­зації її місії;

• передбачити можливі перешкоди на шляху до досягнення мети.

Наявність грамотно складеного бізнес-плану допомагає керівникам досконало вивчати перспективи розвитку компанії, дозволяє здійсню­вати чіткішу координацію зусиль, спрямованих на досягнення мети, визначає систему показників, необхідних для контролю за діяльністю компанії, готує компанію до можливих змін у ринковій ситуації, чітко формулює обов'язки відповідальних осіб. Бізнес-план дає відповідь на запитання, який капітал потрібний для розвитку компанії в масштабах визначеної мети і яка очікується ефективність його використання.

Тут перелічені лише деякі з тих позицій, які слід узяти до уваги при опрацюванні нової або коригуванні наявної стратегії діяльності страхової компанії. Значне місце має бути відведене формуванню ра­ціональної структури компанії, її ресурсному забезпеченню, кадровій політиці, мотивації і контролю. Ці та інші аспекти стратегії діяльності компанії розглядаються в цьому розділі далі.

Важливо, щоб менеджери всіх рівнів були добре і своєчасно оз­найомлені зі стратегічною лінією та пріоритетами компанії. Саме від них істотно залежить, чи зосередяться зусилля працівників на досяг­ненні мети компанії. В умовах переходу до ринкових відносин бізнес-план має бути в усіх компаніях і розглядатись як основний документ, що визначає стратегію діяльності кожної на конкретний період.

Світовий досвід показує, що жодна, навігь високорозвинена, країна не може не зазнавати циклічних підйомів і спадів у економіці. Не всі підприємницькі структури однаково відчувають ці перепади. Виї ра­ють ті, хто вміє прогнозувати ситуацію і своїми продуманими й опера­тивнішії діями товер'їати справи на краще.

4.4. ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА СТРАХОВОЇ КОМПАНІЇ

Під структурою компанії розуміються насамперед зв'язки, що іс­нують між різними частинами організації для досягнення її мети. Це поділ роботи на окремі завдання, що виконуються керівництвом, галу­зевими та функціональними управліннями (департаментами), відділа­ми, секторами й іншими підрозділами центрального офісу та регіо­нальної мережі компанії.

Організаційна структура відображується в таких формах, як поділ праці, створення спеціалізованих підрозділів, ієрархія посад, внутріш-ньоорганізаційні процедури.

Структура управління компанією може будуватись за такими прин­ципами.

Принцип лінійного підпорядкування. Це означає, що вищестоящі керівники наділяються правом давати розпорядження нижчестоящим співробітникам з усіх питань, що випливають з їхньої діяльності. На­приклад, указівки керівника страхової компанії є обов'язковими для всього персоналу. Такий порядок, коли ннжчестоящим структурам до­водиться вирішувати справи виключно через «верхи», забезпечує від­повідний рівень контролю за діями структурних підрозділів компанії. Проте в разі додержання лише функції лінійного підпорядкування центральний апарат, і особливо керівництво, перевантажується роз­глядом порівняно дрібних питань. Внаслідок цього управління втрачає оперативність, найкваліфікованіші працівники відволікаються від оп­рацювання перспективних, глобальних проблем розвитку компанії.

Принцип функціонального підпорядкування. Право давати розпо­рядження надається щодо виконання конкретних функцій, незалежно від того, хто їх виконує. Наприклад, головний бухгалтер може дати вказівки з обліку матеріальних і грошових цінностей, що перебувають у розпорядженні будь-якого підрозділу компанії.

Носій функцій може отримувати вказівки від кількох керівників відділів чи інших функціональних підрозділів і має, у свою чергу, звітувати перед ними про виконання тих чи інших видів робіт. Це не по­ширюється на дисциплінарну відповідальність. Накласти стягнення або матеріально заохотити працівника може керівник компанії або та особа, якій делеговані ці права.

Принцип лінійно-штабного підпорядкування. Це здебільшого «мозкові» центри (штаби), які виконують консультаційні функції у процесі стратегічного планування, підготовки рішень з інших найваж­ливіших питань роботи компанії. До них, крім штатних працівників, нерідко залучають учених, консультантів і експертів з вузів, наукових лабораторій та інших установ. Такі фахівці опрацьовують ті чи інші питання та подають керівництву свої висновки і пропозиції. Консуль­танти не користуються правом давати розпорядження працівникам компанії.

Страхові компанії при опрацюванні своїх організаційних структур використовують здебільшого всі три принципи. Важко уявити, напри­клад, Національну акціонерну страхову компанію (HACK) «Оранта» без урахування можливостей раціонального поєднання лінійного та функціонального підпорядкування підрозділів, їх співробітників. Що ж до принципу лінійно-штабного підпорядкування, то він у багатьох компаніях довго недооцінювався.

Cтруктура HACK «Оранта» доволі складна. Вона охоп­лює чотири рівні управління: центральний офіс (Правління компанії), обласні (Київську і Севастопольську міські) дирекції, міські та районні відділення й філії. Ця компанія — наступниця колишнього Укрдерж-страху. До 1994 року вона мала свої відділення в усіх районах України. Згодом зі складу HACK «Оранта» виокремилися як самостійні юридичні особи деякі обласні дирекції. Так утворилися відкриті акціонерні това­риства «Крим-Оранта», «Оранта-Дніпро», «Оранта-Донбас», «Оранта-Лугань», «Оранта-Січ».

У наведених структурах є багато спільного. Це випливає з характе­ру діяльності страховиків. Водночас є низка істотних відмінностей. Вони зумовлені різними масштабами роботи, наявністю в HACK «Оранта» обласних, міських і районних ланок. Це дає змогу зосереди­ти обслуговування страхувальників безпосередньо за місцем їх розта­шування. Правління АСК «Оранта» вирішує насамперед питання стра­тегії розвитку компанії, опрацювання правил страхування, здійснення актуарних розрахунків, проведення інвестиційних заходів тощо. В «Енергополісі» більшість страхових операцій здійснюється безпосе­редньо центральним офісом.

Відділення, філії, представництва на місцях має не лише HACK «Оранта», «Енергополіс», а й багато інших страховиків. Вони створю­ються і діють згідно із затвердженим Укрстрахнаглядом Положенням про порядок здійснення страхової діяльності відокремленими підроз­ділами страховиків від 12 березня 1994 року.

94

Філія страховика -— це відокремлений підрозділ, що не є юриди­чною особою. Він може мати власну назву, яку дозволяється викорис­товувати згідно з Положенням про філію, має відокремлений баланс та здійснює страхову діяльність за видами, на які страховик отримав лі­цензії Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю і право на здійснення яких було надано філії загальними зборами учасників стра­ховика. Таке право може бути надане повністю або з обмеженнями.

Зі світової практики відомі три системи організації роботи страхо­вих компаній з філіями. Кожна з них має свої переваги і недоліки. Ви­бір тієї чи іншої системи роботи з філіями залежить від конкретних

обставин.

Централізована система. Вона передбачає прийняття всіх рішень, що стосуються андеррайтингу та відшкодування збитків центральним офісом (головною конторою)^ Тут підписуються поліси, здійснюються розрахунки, пролонгуються поліси. На філії покладається видача, от­римання і перевірка анкет на страхування та покриття збитків. Ці до­кументи пересилаються до центрального офісу для прийняття рішень. Переваги цієї системи полягають у тому, що вона вимагає менше ви­сококваліфікованих фахівців, скорочуються витрати на ведення спра­ви. До недоліків слід віднести те, що працівники філій мають малі перспективи для кар'єри, на прийняття рішень витрачається багато ча­су, причому рішення не завжди враховують місцеві умови.

Децентралізована система. За цієї системи більшість рішень, що стосуються укладення договорів і відшкодування збитків, при­ймаються у філії. Остання самостійно поновлює договори і веде облік. Звичайно, що рішення філії мають узгоджуватися з політикою, що її проводить компанія в цілому. Перевагою є те, що у філії працює більш кваліфікований персонал, ніж при централізованій системі, клієнти мають можливість оперативно отримати більше послуг. До недоліків можна віднести недостатній обсяг роботи для кваліфікованих праців­ників, ускладнення в роботі з посередниками, ускладнення щодо пе­рестрахування ризиків.

Рис. 4.2. Організаційна структура АСК «Енергополіс»

95

Регіональна система. За такої системи серед філій виокремлюють­ся головні для даного регіону. У них зосереджується група фахівців з андеррайтингу, оцінювання та відшкодування збитків. Вони обслуго­вують потреби кількох філій, що працюють у даному регіоні. Це ком­промісний варіант, де враховуються переваги і недоліки централізова­ної і децентралізованої систем.

У філіях зосереджується великий обсяг інформації про поліси, страхові внески, відшкодування збитків, заробітну плату, комісійні винагороди. Для опрацювання цієї інформації використовуються комп'ютери. Існує тісний зв'язок між філіями і головним офісом. Ви­сока швидкість роботи факсів, комп'ютерів, принтерів, ксероксів доз­волила прискорити оформлення страхових послуг. Відпала потреба в рутинній ручній роботі, що її виконували різні службовці.

Представництво страховика являє собою відокремлений підроз­діл останнього, який не є юридичною особою, діє згідно з Положен­ням про представництво, не має права безпосередньо здійснювати страхову, а також будь-яку підприємницьку діяльність. Представницт­во виконує функції і завдання щодо сприяння організації і здійснення статутної діяльності страховика, виступає від імені страховика і фіна­нсується ним. Представництва можуть бути створені на території як України, так і іноземних держав. Вони мають такі завдання: збір інфо­рмації, реклама, пошук клієнтів страховика в даному регіоні або краї­ні, виконання репрезентативної функції.

У деяких країнах (наприклад, у Росії) існують також агентства страхових компаній, які надають представницькі послуги, виконуючи водночас деякі операції, пов'язані з підготовкою проектів страхових договорів, обстеженням наслідків страхових випадків.

Про створення чи ліквідацію філій і представництв страхова ком­панія в 10-денний термін інформує Укрстрахнагляд. Страховик несе повну відповідальність за діяльність його відокремлених підрозділів.

Зауважимо, що створення регіональної мережі — справа досить дорога. З певним розвитком посередницьких структур компаніям, мо­жливо, стане вигіднішим користуватися послугами страхових агентів і брокерів для підтримання необхідних зв'язків з віддаленими від цент­рального офісу страхувальниками.

Зарубіжний досвід показує, що останніми роками структури упра­вління спрощуються. Так, у Великій Британії є чималі за нашими мір­ками компанії, які мають всього два-три структурні функціональні під­розділи. Багато компаній практикують періодичне переміщення спів­робітників з одного підрозділу до іншого. Це сприяє підвищенню їх­ньої кваліфікації, допомагає оволодіти знаннями ведення справи й на інших ділянках роботи компанії. Працівники сприймають такі заходи позитивно, як один із способів боротьби із закостенінням організацій­ної структури.

Організаційна структура страхової компанії вдосконалюється в кілька етапів.

Перший передбачає вивчення всіх переваг і недоліків діючої систе­ми управління. Тут слід з'ясувати, на яких саме видах робіт познача­ється дефіцит потужностей компанії, а на яких є зайві ресурси. До­цільно порівняти структуру своєї компанії зі структурами аналогічних за профілем вітчизняних і зарубіжних страховиків. При цьому порів­няння має бути не суто механічним, а враховувати можливість засто­сування критеріїв мотивованої організації праці, опрацьованих амери­канським психологом та економістом Херцбергом (докладніше див. Ефгімов С. Л. Организация управления страховой компанией: теория, пра­ктика, зарубежньїй опьіт. — М., 1995). Ці критерії зводяться ось до чого. Будь-які дії мають бути усвідомленими.

Більшість людей відчувають радість від роботи, за яку вони відпо­відають. Вони прагнуть бути причетними до наслідків діяльності, мати

97

контакти з колегами. Дії кожного працівника мають бути важливими для когось конкретно.

Кожний на робочому місці прагне довести, на що він здатний. Фа­хівець не погодиться на те, щоб з питань, з яких він найкомпетентні-ший у даній організації чи підрозділі, рішення приймались без його участі.

Кожний прагне побачити себе в наслідках праці. Результати робо­ти повинні мати своїх справжніх творців, а не бути знеосібленими. Нерідко керівники присвоюють лише собі позитивні наслідки роботи своїх підлеглих. Це створює напруженість у колективі.

Кожний має власний погляд на те, як можна поліпшити свою робо­ту, її організацію. Працівник має намір реалізувати свою мету і не боїть­ся санкцій. Він сподівається на те, що до нього поставляться зацікавле­но. Тому в компаніях слід стимулювати приплив нових ідей.

Людям подобається відчувати свою значущість. Керівництво ком­панії має постійно дбати про те, щоб кожний працівник усвідомлював, наскільки важлива саме його праця для загального успіху.

Кожна людина прагне успіху. Успіх — це реалізована мета. Мета має бути відпрацьована в колі співробітників так, щоб досягнення її піддавалось вимірюванню за рівнем і термінами виконання. Успіх без визнання призводить до розчарування. За тим, яким способом, в якій формі і з якою швидкістю працівни­ки дістають інформацію, вони оцінюють, яка їхня реальна значущість в очах безпосереднього керівництва і менеджерів взагалі.

Підлеглим не подобається, щоб рішення про зміни в їхній роботі і на робочих місцях керівники приймали без їхнього відома, без ураху­вання їхніх знань і досвіду.

Кожному виконавцеві потрібна (навіть більш ніж керівникові) ін­формація про якість власної праці, причому оперативна, щоб він міг коригувати свої дії.

Для всіх нас контроль з будь-якого боку неприємний. Кожна робо­та виграє від максимально можливого ступеня самоконтролю.

Більшість людей у процесі роботи прагнуть здобути нові знання. Підвищені вимоги, що дають шанс для подальшого розвитку, сприй­маються з більшим бажанням, ніж занижені.

Будь-яка особистість реагує негативно, коли її зрослі завдяки на­полегливій праці досягнення тягнуть за собою підвищення наванта­ження, особливо за відсутності відповідних змін в оплаті праці та ін­ших формах стимулювання.

Має бути вільний простір для ініціативи щодо поліпшення роботи та виявлення індивідуальної відповідальності працівників протягом всього ланцюжка «витрати-результати».

Докладний аналіз за переліченими критеріями дасть багатий грунт для висновків і пропозицій щодо потреби внесення змін в організацій­ну структуру компанії.

98

На другому етапі опрацьовується проект створення (для нових компаній) або вдосконалення організаційної структури компанії. Ва­жливішу інформацію для опрацювання містять матеріали, отримані на першому етапі робити, а також стратегічні наміри компанії щодо її по­дальшого розвитку Проект має передбачати можливість забезпечення його реалізації фінансовими, трудовими та іншими ресурсами.

На заключному, іпі/стьому. етапі впроваджується нова організа­ційна структура компанії. Ця робота має бути виконана з мінімаль­ними витратами часу на пристосування до неї як персоналу компанії, так і споживачів її відповідних послуг. Не завжди всі структурні під­розділи починають діяти з моменту відкритгя компанії. Краще чинять ті компанії, які поступово, у міру ресурсного забезпечення і готовності до надання відповідних послуг, доводять фактичну структуру до про­ектної.

4.5. РЕСУРСИ СТРАХОВОЇ КОМПАНІЇ

Комерційна діяльність не може здійснюватися без наявності необ­хідних факторів, а саме: основних і оборотних засобів, трудових, фі­нансових та інформаційних ресурсів. Їх сукупність і раціональна стру­ктура визначають потенціал фірми.

У діяльності страхових компаній вирішальними є розміри грошо­вих фондів і наявність кваліфікованого персоналу. Слід, проте, пам'ята­ти, що успіх роботи часто залежить від «найвужчого» складника поте­нціалу. Крім того, нерідко стає можливим і доцільним підсилити один фактор за рахунок послаблення іншого. Отже, створюючи чи розвиваючи страховий бізнес, потрібно звертати увагу на раціональне формування ко­жного компонента потенціалу компанії.

Формування ресурсів грунтується на порівнянні витрат на їх прид­бання (залучення) і можливої віддачі від їх використання. Компанія має визначити кількісні та якісні параметри необхідних ресурсів, спо­сіб, тривалість і місце їх взаємодії. Іншими словами, ідеться про необ­хідність постійного управління ресурсами.

Велике значення має вдалий добір приміщень для офісу компанії. Цей захід починають з визначення потреби в приміщеннях для нор­мального розташування там усіх структурних підрозділів.

Важливо визначити, де саме буде розміщена компанія. Під час ви­рішення цього питання береться до уваги насамперед створення мак­симальних зручностей для потенційних страхувальників. Якщо страте­гія регіональної компанії передбачає, наприклад, пріоритетний розви­ток діяльності зі страхування будівельних (технічних) ризиків, то офіс їй доцільно мати в районі перспективної забудови міста.

Багатопрофільні компанії, як показує досвід країн з розвиненим страховим бізнесом, розміщуються переважно на перших поверхах у ді­ловій частині міста, поряд з банками, інвестиційними компаніями, бір-

99

жами, великими торговельними підприємствами. З огляду на високу (значно вищу, ніж в інших місцях) вартість спорудження, придбання або орендування приміщень у таких кварталах багато компаній на Заході обмежуються розміщенням у найпрестижнішому районі юридичної ад­реси і невеликого штату працівників для підготовки та організації пере­говорів, проведення прес-конференцій, відповідальних ділових зустрі­чей керівництва компанії, підтримання зв'язків з громадськістю "а державними органами управління. Решта персоналу перебуває в примі­щеннях, розташованих у дешевших місцях. Між різними приміщеннями офісу потрібний добре налагоджений зв'язок (ситуація, коли за юридич­ною адресою компанії зв'язок не спрацьовує, неприпустима). Адже по­даткові, судові та інші офіційні служби визнають лише юридичну адресу

Офіс має бути обладнаний сучасними, зручними для виконанья працівниками їхніх функціональних обов'язків меблями, телефонним зв'язком, комп'ютерною, копіювальною та іншою технікою. Нині основна маса інформації передається електронними засобами. «Елек­тронна пошта» має великі переваги. Вона в сотні разів скорочує час ї-а передавання повідомлень та розпоряджень і потребує менших витрат.

Україна має добре налагоджений електронний зв'язок у банківсь­кій системі. Найближчими роками можна очікувати створення елеіс-ронної системи зв'язку між усіма страховими компаніями та органами регулювання страхової діяльності. Це дасть змогу значно поліпшити страховий сервіс і підсилити контроль за роботою страховиків.

Особливо слід наголосити на необхідності забезпечення компанії зручним транспортом. Автотранспорту належить значна частка у стру­ктурі основних засобів. Багато західних страхових компаній закріг-люють за вищими керівниками персональні автомобілі, і такі керівни­ки особисто експлуатують їх для виконання функціональних обов'яз­ків. Ще кілька автомобілів компанія має для задоволення потреби в термінових службових поїздках працівників. У компаніях на весь пар< автомобілів є, як правило, один штатний водій-механік, який здійснкк технічний огляд автомобілів. Наявність у претендента на посаду з страховій компанії посвідчення водія — вагомий чинник у конкурсно­му доборі кандидатів.

Фінансові ресурси, що забезпечують надійність виконання зо­бов'язань страхової компанії, складаються насамперед із грошової ча­стини сплаченого статутного фонду і системи страхових резервів. Во­ни характеризуються значною специфічністю формування та викорис­тання. Їх висвітленню присвячена заключна частина цього підручника

Страхування є однією з галузей бізнесу, найбільш залежних від ін­формаційного забезпечення. Кожний страховик відчуває потребу пос­тійно аналізувати зміни зовнішніх і внутрішніх чинників, що можуть вплинути на наслідки роботи компанії. Тому електронне опрацюванні даних є тут одним із ключових моментів стратегії розвитку страхови­ка. Потрібно розвивати інтегровані комп'ютерні системи інформацій­ного забезпечення діяльності компанії.

100

Основу успіху страхової компанії становлять трудові ресурси. Від інтелектуального та професійного рівня її персоналу залежить досяг­нення нею стратегічної мети. Працівники не сприймають механічного, неусвідомленого управління. Той чи інший індивід приходить в орга­нізацію з певною метою і погребує відповідного сприяння в її досяг­ненні. Тому керівництво компанії має постійно докладати всіх зусиль для якомога раціональнішого добору своїх працівників і максимально­го розкриття їхніх професійних здібностей.

Після того як визначено структуру компанії та кількісний склад пер­соналу окремих підрозділів, слід підготувати посадові інструкції та ква­ліфікаційні вимоги до осіб, що обійматимуть посади в цих підрозділах. Посадова інструкція являє собою перелік основних функцій, що їх має виконувати працівник згідно зі своєю посадою. До цієї роботи в нових компаніях слід залучати експертів, а також найбільш реальних претен­дентів на ті чи інші посади. Підготовка проекту/ посадової інструкції є ефективним засобом перевірки рівня професійних знань і намірів пре­тендента щодо конструктивної участі в удосконаленні роботи компанії.

Посадова інструкція має бути реальною з погляду можливостей її виконання. Психологи стверджують, що люди, які обіймають посади, де вимоги надто високі або занижені, відчувають незадоволення. На­приклад, деякі компанії пропонують випускникам вузу з дипломом магістра чи спеціаліста зі страхування тривалий час працювати опера­тором або агентом, тоді як на посади провідних працівників запрошу­ються особи без економічної освіти. Звичайно, що це неприпустимо. Адже йдеться про ігнорування керівництвом фахової освіти як факто­ра оцінки того чи іншого працівника компанії.

Бажано, щоб посадова інструкція орієнтувала на пошуки шляхів поліпшення виконання тих чи інших функцій. Інколи добір кандидатів на ту чи іншу посаду провадять з використанням кваліфікаційних кар­ток і карток компетенції (портрети ідеальних працівників).

Визначивши потребу в працівниках з кількісних і якісних позицій, розпочинають пошук кандидатів на посади. Тут можуть бути викорис­тані різні джерела поповнення персоналу. Далі наводяться найпоши­реніші з них.

Пошук усередині компанії. Його можна розгорнути в уже діючих компаніях. Для цього менеджери структурних підрозділів, діставши відповідне доручення керівництва, вишукують придатних кандидатів на вакантні (як правило, вищі) посади серед тих, хто вже там працює (здебільшого на нижчих посадах). Про прийом кандидатур на замі­щення вакансій можна зробити повідомлення, скориставшись, скажі­мо, дошкою оголошень. Цей спосіб не потребує великих витрат і сприяє підвищенню авторитету' керівництва компанії в очах співробіт­ників. Але тут спостерігаються й недоліки. Керівники підрозділів не­рідко приховують свої кадрові резерви для власних потреб. Буває, що пропонують на підвищення в інший структурний підрозділ особу, яка з тих чи інших причин не бажана в колективі власного підрозділу.

101

Пошук за допомогою співробітників. Переваги цього методу в то­му, що дібрані таким чином кандидати на посади здебільшого добре вписуються в колектив. До недоліків слід віднести підвищену ймовір­ність взаємовигідних послуг особистого характеру, які, по суті, супе­речать інтересам справи.

Кандидати, що самі звертаються до компанії за наданням роботи. Відділ кадрів чи інша служба мають зібрати базу даних про цих осіб.

Запрошення на роботу через засоби масової інформації (радіо, те­лебачення, багатотиражні національні та регіональні газети). Це наба­гато дорожче порівняно з попередніми методами пошуку кандидатів на заміщення вакантних посад. Переваги такого підходу полягають у широкомасштабному висвітленні потреби в кадрових працівниках. Він найприйнятніший, коли йдеться про найм працівників масових профе­сій. Для пошуків висококваліфікованих працівників (андеррайтерів, актуаріїв, головних бухгалтерів і т. ін.) доцільніше розміщувати оголо­шення у спеціальних газетах і журналах.

Використання послуг державних і приватних служб затятості. Такі служби є в кожному районі. Вони мають банки даних, які містять різноманітну інформацію про зареєстрованих громадян, що потребу­ють роботи. Але до цих служб рідко звертаються працівники, добре ознайомлені зі страховою справою. Приватна служба зайнятості може виконати замовлення на пошуки кандидатури, яка задовольнила б ви­моги компанії. Але за таку роботу доводиться дуже дорого платити.

Поповнення персоналу компанії за рахунок випускників навчальних закладів. Для компаній це найперспективніший шлях кадрового онов­лення. Нині в Україні підготовку бакалаврів за фахом «Фінанси і кре­дит» організовано більш ніж у 100 вузах. У Тернопільській академії народного господарства вже понад 10 років готують економістів за фахом «Страхування». Найбільший у країні економічний вуз — Київ­ський національний економічний університет (КНЕУ) — також уже здійснив три випуски магістрів за фахом «Страховий менеджмент». На вивчення ]2 страхових дисциплін у КНЕУ відводиться понад 1100 академічних годин. У навчальний процес широко впроваджується дос­від, набутий страховиками і педагогами країн з розвиненим страховим ринком. Студенти мають дві виробничі практики безпосередньо у страхових компаніях. Проте таких випускників ще замало. Бюджетні кошти на їх підготовку дуже обмежені.

Компанії можуть посприяти здібним працівникам щодо здобуття ними страхової освіти в університетах за так званою дистанційною формою навчання. Зокрема, фахівців зі страхування за такою формою готує Український Центр навчання страхової справи (УЦНСС), ство­рений 1994 року при КНЕУ за технічної підтримки Європейського Союзу (програма TACIS). Нині УЦНСС функціонує у складі Україн­ської фінансово-банківської школи. Вона має IV ступінь акредитації і працює в тісному контакті з КНЕУ.

102

Наступним етапом вирішення кадрової проблеми є добір з канди­датів (претендентів) майбутніх співробітників компанії. Цей процес також передбачає виконання кількох важливих кроків. Розглянемо кожний із них окремо.

Аналіз списку та анкетних даних кандидатур з погляду їхньої від­повідності вилюгсш до майбутнього працівника.

Проведення спеціальних тестів на професійну придатність кан­дидата. У великих західноєвропейських і північноамериканських стра­хових компаніях широко використовуються набори тестів, що дають змогу діагностувати різні професійні та особистісні характеристики кандидатів.

Співбесіда зі співробітниками відділу кадрів. Таке спілкування має сенс тоді, коли багато кандидатів претендують на вакантні місця і по­трібно здійснити перший добір для подальшої індивідуальної роботи з ними. Насамперед проводиться співбесіда з кожним із кандидатів. За її наслідками заповнюється спеціальний бланк, куди відносяться дані про освіту кандидата, його вік, особистісні характеристики, зрілість, аналітичні здібності, впевненість у своїх силах, комунікабельність. Картка закінчується коментарями і пропозиціями фахівця, який прово­див співбесіду. Він може рекомендувати кандидата для прийняття на роботу або наступної співбесіди, розглянути як претендента на іншу посаду, пропонувати й відмовити в роботі.

Довідки про кандидата. Значного поширення набуває спосіб отри­мання інформації про претендента в організаціях за попереднім міс­цем роботи. Така інформація може бути усною і письмовою. Все це може робитись на добровільних засадах. Законодавчими актами пода­ча такої інформації не вимагається.

Співбесіда з лінійний керівником. Це інтерв'ю має на меті якомога докладніше з'ясувати професійні якості кандидата. Одночасно керів­ник оцінює свою професійну сумісність із кандидатом і вірогідність успішної інтеграції останнього в підрозділі. Оцінити кандидата потрі­бно негайно після співбесіди. У разі позитивного висновку відповідні особи готують проект контракту і наказу про зарахування особи на ро­боту в компанії.

Великого значення для формування раціональної структури і під­вищення ефективності використання ресурсів компанії має система мотивації npaifi.

В Україні, де рівень середньої заробітної плати ще дуже низький, і методи мотивації застосовуються відповідно дуже застарілі. Багато керівників, у тому числі і страхових компаній, ще прагнуть керувати з допомогою системи заохочень і стягнень. В народі цей метод відомий під назвою «батога і пряника».

У країнах з розвиненою економікою менеджмент часто спирається на теорію ієрархії потреб, яку обгрунтував американський психолог Абрахам Маслоу (рис. 4.3). Згідно з цією теорією людські потреби мають різні порядки актуальності. Після того як той чи інший рівень потреб задовольняється, він втрачає свою актуальність.

Отже, для працівників, які за рівнем своїх доходів не задовольня­ють потреб 1-го і 2-го рівнів, головним способом мотивації до праці є можливість отримати більшу суму заробітної плати. Для працівників, які досягли рівня доходів для покриття первинних потреб, подальше збільшення заробітної плати може вже не відігравати вирішальної ролі в мотивації до підвищення якості роботи. Такі особи насамперед праг­нуть дістати в користування престижний автомобіль, перейти на вищу посаду, бути обраними в керівні органи компанії, а також мріють про урядові нагороди.

Рис. 4.3. Піраміда людських потреб за Маслоу:

1 — фізіологічні потреби; 2 — потреби її безпеці й стабільності; 3 — потреби у визнанні; 4 - потреби в позитивній оцінці індивідуальності; 5 — потреби самореалізації (прагнення індивіда зробити те. то може саме він).

Існує також більш переконлива, на наш погляд, і прийнятна для умов нашої країни теорія двох факторів, автором якої є відомий уже нам Херцберг. Перший чинник — заробітна плата. Якщо її рівень низький, працівник залишить компанію попри інші фактори. Якщо ж зарплата досягла високого рівня, то працівник залишиться, але самого цього стимулу не достатньо для високопродуктивної праці. Потрібна активна дія інших факторів. До них належать, зокрема, делегування прав щодо прийняття рішень, позитивна оцінка роботи, висунення на вищу посаду.

Ці та деякі інші теорії намагаються пояснити поведінку працівника на підставі різних психологічних концепцій. Кожна з них має свої «плюси» і «мінуси». Необхідно пам'ятати, що мотивація — комплекс­не явище, яке має враховувати індивідуальні властивості кожного пра­цівника. У будь-якому колективі не буває двох абсолютно однакових співробітників. Тому й методи управління ними мають бути диферен­ційованими.

Докладніші рекомендації з приводу управління трудовими ресур­сами можна знайти в книзі С. В. Шекшня «Управління персоналом су­часної організації» (М.: Бизнес-школа «Интел-Синтез», 1996. — С. 300).

104

4.6. ОРГАНИ УПРАВЛІННЯ СТРАХОВОЮ КОМПАНІЄЮ ТА ЇХ ФУНКЦІЇ

Органи управління страховою компанією визначаються залежно від того, на яких засадах створено організацію. Як зазначалося, на ук­раїнському страховому ринку переважна більшість страхових компа­ній має статус акціонерного товариства.

Згідно із Законом України «Про господарські товариства» вищилі органом управління акціонерним товариством є загальні збори ак­ціонерів. Їх скликають засновники компанії після фундаментальної підготовчої роботи.

До компетенції загальних зборів акціонерів належать:

• затвердження статуту компанії і всіх змін до нього, включаючи розмір статутного фонду;

• прийняття рішення щодо виду, кількості та вартості акцій, що під­лягають продажу або викупу;

• затвердження річного звіту, зокрема розподіл прибутків і поря­док покриття збитків компанії;

• обрання наглядової ради, ревізійної комісії, голови та членів пра­вління товариства;

• прийняття при потребі рішення про зміну статусу акціонерного товариства (із закритого на відкрите або навпаки);

• прийняття рішення про ліквідацію товариства.

Наглядова рада обирається з числа акціонерів у кількості від трьох до дев'яти осіб. Цей орган контролює стан справ у компанії в період між загальними зборами акціонерів. За наявності певних повноважень, наданих загальними зборами акціонерів, наглядова рада може прийма­ти рішення про призначення і відкликання голови та членів правління, затверджувати річний звіт, вирішувати ряд інших важливих питань, що не є виключною прерогативою загальних зборів.

У деяких компаніях за прикладом західноєвропейських страхови­ків створюється Рада директорів. До її складу входять керівники, об­рані загальними зборами акціонерів, що мають повноваження, визна­чені статутом. До складу Ради залучаються також директори з числа керівників компанії, окремих інфраструктур останньої і зовнішні ди­ректори — здебільшого радники або великі акціонери (директори без портфеля). Вони часто мають незалежний і добре аргументований по­гляд з питань, що розглядаються Радою директорів. Завдяки цьому рі­шення зазначеного органу стають обгрунтованішими та позитивно впливають на роботу компанії.

Правління страхової компанії є виконавчим органом, який здійс­нює керівництво роботою компанії згідно з повноваженнями, визначе­ними статутом компанії і положенням про правління. Робота правлін­ня має будуватися з додержанням принципу колегіальності. Спектр питань, які вирішуються правлінням, дуже широкий. Це планування діяльності, розставляння відповідальних кадрів, у тому числі затвердження генерального директора або головного менеджера компанії (у переважній більшості товариств ця посада окремо не вводиться, а її функції виконує голова правління), а також кошторису, інвестиційної політики компанії.

Голова правління може виконувати водночас функції і голови Ра­ди директорів. Дозволяється також поєднувати в одній особі посади голови правління і головного менеджера. Якщо такого поєднання не­має, то функції голови правління здебільшого обмежуються організа­цією міжнародних контактів і координацією взаємодії компанії з орга­нами влади тощо.

Президент — це посада, що за ієрархією йде після голови прав­ління. Важлива особливість: якщо президент є одночасно і головним менеджером, то за рангом він може бути вищим за голову правління.

Залежно від того, на кого покладені функції управління оператив­ною діяльністю компанії — голову правління чи президента, — при­значаються їхні заступники або віце-президенти. Їх кількість і розпо­діл обов'язків визначаються потребами кожної компанії.

У Західних країнах оперативне керівництво компанією, як прави­ло, здійснює головний менеджер. На нього покладаються дуже важли­ві функції. Насамперед такі: організація виконання рішень загальних зборів акціонерів, наглядової ради, ради директорів та правління ком­панії, внесення пропозицій щодо планів діяльності компанії, затверд­ження функціональних обов'язків посадових осіб. Можна прогнозува­ти, що зі збільшенням обсягів роботи й українські страховики частіше вводитимуть цю посаду до штатного розпису.

При керівних органах компанії є секретаріат, на який поклада­ються важливі функції з контролю за виконанням їхніх рішень. Секре­тар ради веде облік акціонерів, а також книгу протоколів засідань цьо­го органу. У багатьох компаніях, які переймають повчальний зарубіж­ний досвід менеджменту, чергове засідання наглядової ради, ради директорів або правління розпочинається з інформації про остаточну редакцію попередніх рішень і стан їх виконання. При секретаріаті є група працівників, які здійснюють зв'язки з громадськістю, інформу­ючи її про діяльність компанії.

Ревізійна комісія — контрольний орган страховика, що контролює виконання статуту, рішення загальних зборів акціонерів, додержання чинного законодавства. Останніми роками ревізійні комісії контакту­ють з аудиторами, що дозволяє підвищити професійний рівень переві­рок і висновків.

У підрозд. 4.5 уже йшлося про те, що ефективність діяльності ком­панії залежить насамперед від можливостей добору талановитих, чес­них керівників, які знаються на страховій справі. Але такі особи по­винні мати належно забезпечені мотиви до продуктивної праці. І в розвинених країнах відповідні мотиви створюються.

Таких працівників усіляко заохочують: крім достатньо високої за­робітної плати вони мають ще й інші блага. Наприклад, у США, коли

106

відповідальний працівник страховика звільняється, виходячи на пен­сію, йому виплачують вихідну допомогу в розмірі трирічної заробітної плати. А оскільки середній річний заробіток відповідного працівника страхової галузі перевищує 42 тис. доларів, то зрозуміло, яку відчутну матеріальну підтримку одержує такий пенсіонер.

У Німеччині керівний склад компанії нагороджують найбільш пре­стижними автомобілями. У Великій Британії увійшла в практику оп­лата за рахунок компанії сімейних турне.

Робити такі щедрі подарунки керівникам і відповідальним праців­никам компаній українські страховики ще не мають матеріальної змо­ги. Зауважимо, що нині середня страхова компанія в ЄС збирає за рік понад 100 млн екю страхових премій. Це близько 65 % загального об­сягу страхових премій, зібраних в Україні (за даними 1997 p.).

Спільним у практиці багатьох країн є виділення для штатного кері­вного складу певної кількості (приблизно до 5 %) акцій своєї компанії. Вони можуть бути передані безплатно, зі знижкою до ціни або в борг. Це стимулює керівний персонал до ефективної роботи компанії. Такий спосіб заохочення працівників із додержанням чинного законодавства прийнятний і для України.

Дієвим стимулом, що не потребує значних грошових витрат, є сво­єчасна і, по можливості, об'єктивна рейтингова оцінка діяльності страховиків. Потрібно запозичити досвід комерційних банків України. Тут останнім часом основні показники в межах банків систематично публікуються в економічній пресі. У страховій справі рейтинг страхо­виків оприлюднюється лише один раз на рік, та й то лише серед трид­цяти, а з 1998 p. — серед п'ятдесяти найбільших компаній і до того ж з великим запізненням.

4.7. ОБ'ЄДНАННЯ СТРАХОВИКІВ ТА ЇХ ФУНКЦІЇ

У багатьох країнах світу страховики створюють свої професійні об'єднання (асоціації), які ставлять за мету захищати й обстоювати ін­тереси своїх членів, вживати погоджених заходів у разі, коли цих інте­ресів торкнуться дії або наміри урядових органів, співробітничати з будь-яким іншим об'єднанням, що має споріднений напрямок діяльності.

Результатом першої угоди між страховиками вважають утворення в 1791 році Союзу Лондонських товариств страхування від вогню.

За своїм статусом об'єднання страховиків не повинні здійснювати комерційну діяльність. Для країн із розвиненим страховим ринком намі­тилася тенденція до злиття дрібних і середніх об'єднань страховиків.

З 1985 року ефективно працює Асоціація британських страховиків (АБС), яка виникла внаслідок злиття кількох організацій. Близько 440 компаній, що охоплюють 95 % всього страхового бізнесу країни, акти­вно підтримують цю асоціацію. АБС ставить перед собою завдання підвищити рівень суспільного усвідомлення місця страхування в еко-

107

номічній і соціальній структурі Великої Британії. І це в країні, стра­ховий бізнес якої розвинений надзвичайно! У штаті АБС налічується понад 270 експертів, консультантів та інших висококваліфікованих фахівців. Крім АБС тут діє ще багато інших об'єднань страховиків і їх посередників.

Такі об'єднання успішно функціонують і в інших державах — чле­нах Європейського Союзу. Останніми роками страхові об'єднання сформувалися і в більшості країн СНД. Понад 40 різних страхових об'єднань створено в Росії.

З початком формування страхового ринку в Україні постала потре­ба координувати дії страховиків з багатьох питань, що становлять спільний інтерес. Страховики можуть створювати спілки, асоціації та інші об'єднання для координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх членів та здійснення спільних програм, якщо їх утворення не су­перечить чинному законодавству.

Найбільшим об'єднанням вітчизняних страховиків є Ліга страхо­вих організацій України (ЛСОУ). Вона діє на принципах добровільно­сті і самоуправління. Це незалежна некомерційна організація. ЛСОУ є юридичною особою.

Ліга має у своєму складі понад 100 членів — страхових організа­цій, але не є щодо них вищестоящою організацією. Рішення Ліги ма­ють характер рекомендацій. Вона не несе відповідальності за зо­бов'язаннями своїх членів.

Головні завдання ЛСОУ такі: сприяти опрацюванню рекомендацій з методології страхування; готувати пропозиції з питань вдосконален­ня страхового законодавства; брати участь в експертному оцінюванні нормативних актів, програм та інших документів у галузі страхування. З цією метою створено ряд комісій, які працюють над підготовкою від­повідних пропозицій. Певна увага приділяється підвищенню кваліфі­кації кадрів для членів Ліги, що сприяє формуванню розвиненої інф­раструктури страхового ринку в Україні.

Великого значення ЛСОУ надає захисту інтересів своїх членів у державних і громадських організаціях.

Згідно зі своєю метою Ліга проводить конференції, семінари та інші заходи науково-практичного характеру, організовує обмін досві­дом серед своїх членів, а також сприяє ознайомленню їх із практични­ми надбаннями страховиків інших країн. У цій справі велику роль ві­діграє розширення контактів з об'єднаннями страховиків сусідніх держав СНД, країн — членів Європейського Союзу, у тому числі з Асоціацією британських страховиків. При ЛСОУ на правах юридичної особи працює Навчально-інформаційний центр. Ліга є засновником щотижневика «У країна-business».

Вищим органом управління є з'їзд членів ЛСОУ. Він скликається правлінням Ліги не рідше як один раз на рік. З'їзд вважається повно­важним, якщо на ньому присутні не менш ніж половина членів Ліги. З'їзд може розглядати будь-які питання, що стосуються діяльності

108

Ліги. До виключної компетенції з'їзду належать: затвердження статуту Ліги і внесення до нього змін і доповнень, обрання і відкликання чле­нів правління, ревізійної комісії, затвердження рішень правління про прийом нових членів і виведення окремих компаній із членів, а також при потребі — припинення діяльності Ліги.

У період між загальними зборами керівництво роботою Ліги по­кладається на правління. Воно приймає рішення з усіх питань, крім тих, що безпосередньо належать до компетенції з'їзду. Члени правлін­ня працюють у Лізі на громадських засадах. Повсякденне керівництво роботою Ліги покладено на виконавчу дирекцію па чолі з генеральним директором.

Ліга утримується за рахунок внесків своїх членів, критерії визна­чення яких затверджуються загальними зборами її членів. Крім того, вона може отримувати доходи від навчальної, консультаційної, видав­ничої діяльності, а також від відсотків за зберігання коштів на рахун­ках у банку.

Майно Ліги становлять основні фонди і оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається у балансі.

Ліга самостійно планує свою діяльність та визначає перспективи розвитку залежно від потреб страхового ринку, зростання прибутків її членів. Прибуток, що залишився після сплати обов'язкових платежів, використовується в порядку, визначеному рішенням з'їзду членів Ліги. ЛСОУ може створювати філії, відділення, представництва. Нещодавно зареєстровано Асоціацію професійних страхових посе­редників України. Її завдання — створювати нормальні умови для роз­витку брокерської та агентської діяльності у страхуванні. Без таких посередників страхувальникам і страховикам важко реалізувати свої інтереси.

Створено Авіаційне і Морське страхові бюро. На них покладено функції координації зусиль компаній, які здійснюють відповідні види страхування, спрямовані на організацію перестрахування ризиків, оп­рацювання методичного забезпечення страховиків. Такі об'єднання сприятимуть збільшенню внутрішнього ринку в цих видах страхуван­ня, більш обгрунтованому розміщенню ризиків у нерезидентів, зміц­ненню фінансової надійності страховиків, опрацюванню разом із заці­кавленими відомствами системи заходів щодо зменшення авіаційних та морських пригод.

Згідно із законом страхові об'єднання, як уже зазначалося, не мо­жуть здійснювати страхову діяльність. Виняток нині становить Мото­рне (транспортне) страхове бюро України (МТСБУ).

МТСБУ створено 1994 року. Особливо пожвавилася його діяль­ність із запровадженням в Україні обов'язкового страхування цивіль­ної відповідальності власників транспортних засобів. Тепер членами МТСБУ є понад 50 страхових компаній, що мають ліцензію на право здійснення згаданого виду страхування.

109

Основні завдання цього об'єднання такі:

• гарантування платоспроможності страховиків—членів МТСБУ що­до страхових зобов'язань із зазначеного виду страхування;

• укладення угод з уповноваженими організаціями інших країн про взаємне визнання договорів на страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів та врегулювання питань щодо відшко­дування втрат і забезпечення виплат страхового відшкодування пост-раждалим третім особам;

• управління централізованими страховими резервними фондами;

• забезпечення бланками полісів;

• виплата компенсацій у разі заподіяння шкоди водіями, особу яких не з'ясовано, а також водіями-інвалідами, котрі експлуатують спе­ціально обладнані автомобілі.

Істотно зросла роль МТСБУ після червня 1997 року, коли Україну було прийнято до Міжнародної системи «Зелена картка».

При МТСБУ створені фонд страхових гарантій, що має забезпечу­вати платоспроможність Моторного бюро під час взаєморозрахунків з іноземними партнерами, та фонд захисту потерпілих, призначений для розрахунків із третіми особами у випадках, зумовлених чинним зако­нодавством. Кошти цих фондів розміщуються з урахуванням безпеч­ності, прибутковості та ліквідності в установах банків, а також в облі­гаціях внутрішньої Державної позики України (не менш як 50 %).

Одна з форм добровільних страхових об'єднань — страхові пули (СП), які не є юридичною особою. Вони створюються страховиками, щоб забезпечити фінансову стабільність страхових операцій на умовах солідарної відповідальності учасників пулу за виконання зобов'язань згідно з договорами страхування, укладеними з учасниками пулу. В Україні вже працює кілька страхових пулів. Докладніше інформація про діяльність страхових пулів міститься в підрозд. 17.5.

ТЕСТ 4

Страхова організація (компанія)

1. Які з наведених дачі форм підприємств можуть згідно з чинним законодавством претендуваппі неї заняття страховою діяльністю?

1) Акціонерне товариство закритого типу;

2) командитне товариство;

3) товариство з обмеженою відповідальністю;

4) відкрите акціонерне товариство;

5) підприємство з 100 %-вим іноземним капіталом;

6) державне підприємство;

7) товариство з додатковою відповідальністю;

8) приватне підприємство (належить одній особі).

110

2. Які з перелічених далі видів діяльності заборонено виконувати страховій компанії?

1) Перестраховувати ризики іноземних страховиків;

2) купувати для своїх потреб і продавати акції, емітовані комер­ційними банками,

3) надавати консультаційні послуги з питань страхування та ризи­ку-менеджменту;

4) надавати короткострокові кредити страхувальникам, які трива­лий час страхують у компанії майнові ризики.

3. На який період доцільно опраг\ьовуватіі стратегічний план роз­витку страховика?

1)10 років;

2) 3 роки;

3) 1 рік;

4) на термін, визначений законом;

5) термін визначається страховиком.

4. Кого з названих далі посадових осіб страхової компанії мож'на віднести до лінійних (Л), а кого до функціональних (І) керівників?

1) Начальник відділу маркетингу;

2) головний бухгалтер;

3) віце-президент страхової компанії;

4) директор філії компанії;

5) начальник юридичного відділу.

5. Позначити зростаючими порядковими номерами ієрархію пот­реб людини згідно з теорією Маслоу:

1) потреби в безпеці та стабільності;

2) потреби у визнанні;

3) фізіологічні потреби;

4) потреби в самореалізації (зробити саме те, що може конкретний індивід);

5) потреби в позитивній оцінці власної особи.

6. Які з перерахованих далі функцій виконує Ліга страхових органі-зсщій України?

1) Надає дозвіл на організацію філій страховиків;

2) здійснює перестрахування ризиків;

3) сприяє удосконаленню страхового законодавства;

4) надає інформаційні та навчальні послуги своїм членам;

5) підтримує міжнародні контакти зі страховими об'єднаннями.

РОЗДІЛ 5.   МАРКЕТИНГ У СТРАХУВАННІ

5.1. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ І ПРОДУКТИ МАРКЕТИНГУ В СТРАХУВАННІ

Особливе місце в діяльності страхової компанії відводиться марке­тингу— методу дослідження страхового ринку і впливу на нього з ме­тою отримання компанією якомога більшого прибутку.

Слово «маркетинг» походить від англійського «market» — ринок, а «marketing» означає продавати, тобто щодо страхової компанії — реа­лізовувати послуги (страхові продукти). Офіційно термін «маркетинг» уперше запровадила Національна асоціація викладачів економіки СІЛА (1935 p.). Згодом термін вживається дедалі ширше і на сьогодні є одним із домінуючих і найбільш уживаних в умовах ринкової економіки.

У страхуванні термін «маркетинг» стали вживати з початку 60-х років. Але й досі не існує чітких обмежень його використання.

Маркетинг у страхуванні — це комплекс заходів, що мають на меті формування й постійне вдосконалення діяльності страховика (страхової компанії чи агенції) завдяки розробці конкурентоспро­можних страхових продуктів (послуг) для конкретних категорій спо­живачів (страхувальників), а також упровадженню раг^ональних форм реалізації цих продуктів і збору й аналізу інформації щодо ефе­ктивності діяльності страховика.

Огляд функціональних завдань, які вирішуються зазначеним комп­лексом заходів, показує, що практично жодний з основних видів ста­тутної діяльності страховика не лишається поза увагою служби марке­тингу. Сфера її діяльності починається з пошуку чи вибору потенційного клієнта страховика, визначення насущних потреб цього клієнта у страховому захисті та з'ясування його платоспроможності. Далі служба маркетингу формує характеристики потрібного страхово­го продукту, пропозиції щодо його реалізації, збирає інформацію в се­редовищі фактичних споживачів страхових продуктів, розробляє реко­мендації, спрямовані на вдосконалення роботи страховика з метою закріплення та розвитку категорій клієнтів, пошуку нових потенційних сегментів ринку.

Маркетинг — це замкнений цикл дій, який постійно перебуває в активній динаміці і має на меті надавати інформаційно-консульта­тивну допомогу насамперед вищим посадовим особам страховика, під­розділам андеррайтингу, аквізиціїта зв'язків з громадськістю.

Зрозуміти сутність маркетингу у страхуванні допомагає аналіз ха­рактеристик кінцевих продуктів маркетингової діяльності.

Чого ж потребують фахівці керівної ланки та основні підрозділи страховика від служби маркетингу.

Взагалі тут може йтися про інформаційно-аналітичні матеріали та демонстративні розробки за критеріями практичної діяльності страхо-

112

вика і пропозиціями відносно її вдосконалення. Ці матеріали можуть бути результатом розглянутих далі видів .діяльності.

1. Виконання цільових завдань керівництва, страховика чи окремих його підрозділів відносно:

• розвитку перспективних напрямків чи поширення (застосування) вдалих форм роботи;

• оцінки діяльності підрозділів страховика за окремими проблема­ми чи на конкретних сегментах страхового ринку;

• збору інформації та її незалежного аналізу (у формі внутрішньо­го маркетингового аудиту) з огляду на конкретні недоліки в роботі під­розділів чи недосягнення цілей, поставлених керівними органами стра­ховика, тощо.

2. Тематичних досліджень з власної ініціативи служби маркетингу з проблем, що стосуються:

• безпосередньої діяльності страховика;

• діяльності інших страховиків — лідерів за окремими показниками;

реальних (можливих) конкурентів на конкретному сегменті страхового ринку, віднесеному до стратегічних інтересів страховика; страховиків, які здійснювали аналогічні види страхування та зазнали втрат;

• пошуку і розробки проектних завдань на нові, більш ефективні й привабливі, ніж задіяні у страховика чи в конкурентів, страхові продукти;

• прогнозу розвитку страхового ринку. З наведеного переліку випливає, що завдання службі маркетингу можуть ставитись, зокрема, в одній із таких форм:

1) у формі проблеми — коли формулюється конкретна проблема в діяльності страховика і пропонується розробити варіанти її розв'язан­ня чи усунення причин, що призвели до неї;

2) у формі задачі — на вибір оптимального варіанта з наявних можливих, за конкретним питанням у діяльності страховика;

3) у формі запитів (вони, як правило, надходять від певних підроз­ділів чи фахівців страховика) — щодо отримання експертної оцінки з конкретного питання (вартість аналогічних страхових продуктів у ко­нкурентів, ефективність нової запровадженої підрозділом форми рек­лами, градація запитів конкретної групи постійних клієнтів, оцінка якості інструктивних матеріалів для страхових агентів і т. ін.).

При цьому зі службою маркетингу має бути чітко узгоджена до­цільна глибина дослідження, терміни виконання, обсяг очікуваних ма­теріалів та конкретна допомога (консультації, попередньо отримані дані тощо), яка має бути надана.

Окрім інформаційно-аналітичних матеріалів, перевагою яких є можливість доповнення, неодноразового використання, нагромад­ження та поширення в підрозділах, служби маркетингу можуть по­давати свої продукти й у формі де.монстрагщіних розробок.

Основними серед них можуть бути:

• проведення ділових ігор — один із найефективніших методів під­готовки до проведення важливих переговорів відпрацюванням варіантів

113

і координацією дій учасників з боку страховика; набуття практичних на­вичок у діяльності фахівців (чи страхових посередників), якщо за функ­ціональними обов'язками останні залучені до роботи з клієнтами;

• моделювання та аналіз конкретних ситуацій, демонстрування й оцінювання різних варіантів дій фахівців страховика в роботі з клієн­тами;

• надання наочних матеріалів (макетів полісів, методичних розро­бок, рекламних матеріалів тощо) з власних досліджень, практики ро­боти конкурентів чи інших суб'єктів господарювання.

Однією з найважливіших умов при підготовці службою маркетин­гу кінцевих продуктів своєї діяльності є прояв розумної ініціативи, ко­тра базується на глибокому усвідомленні фахівцями служби пріорите­тних напрямків і принципів роботи страховика і має на меті повне й усебічне використання в інтересах керівних органів і підрозділів стра­ховика дібраної та систематизованої інформації, що її опрацьовує служба.

5.2. МАРКЕТИНГОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ І МАРКЕТИНГОВА ПОЛІТИКА СТРАХОВИКА

Ф. Котлер у книзі «Основи маркетингу» тлумачить маркетингове дослідження як систематичне визначення кола даних, необхідних у зв'язку з маркетинговою ситуацією, що постала перед фірмою, збір і аналіз цих даних та звіт про результати. У цій самій праці наведено докладний перелік методів збору інформації (спостереження, експе­римент, опитування в різних формах і т. ін.). (Котлер Ф. Основьі мар-кетинга.—М.: Бизнес-книга, 1995.)

Зауважимо, що з огляду на повну відповідність наведених у книзі Ф. Котлера типових методів збору інформації потребам маркетингу у стра­хуванні, а також на тій підставі, що зазначені питання вивчаються в ін­ших дисциплінах, у пропонованому підручнику на цьому не спиняємося.

Основні джерела надходження чи отримання інформації для мар­кетингових досліджень у страхуванні такі:

• фахівці страховика та страхові агенти, зокрема й ті, які безпосе­редньо не пов'язані з поставленою перед службою маркетингу темою дослідження. При цьому враховується їхня достатня компетенція, за­цікавленість у наданні допомоги виконавцям дослідження, можливість залучення сторонніх джерел інформації;

• сторонні страховики, що є партнерами, у тому числі іноземними;

• залучені за трудовими угодами компетентні сторонні фахівці;

• матеріали цільового опитування клієнтів, як фактичних, так і по­тенційних;

• результати спілкування зі страховими брокерами та клієнтами інших страховиків;

114

• наявна у страховика науково-методична література та документи з архіву;

• робота зі спеціальною літературою в бібліотеках та навчальних центрах;

• аналіз рекламно-інформаційної продукції за аналогічними вида­ми діяльності чи страховими продуктами і т. ін.

При цьому критеріями можливості залучення до збирання інфор­мації того чи іншого джерела є норми чинного законодавства та мо­рально-етичні вимоги об'єднань страховиків (наприклад. Ліги страхо­вих організацій України).

Робота зі збору інформації планується і ведеться як логічна ланка алгоритму маркетингового дослідження (рис. 5.1).

Виконавці маркетингового дослідження в роботі обов'язково ма­ють керуватись такими принципами, як об'єктивність, повнота, лако­нічність та своєчасність.

Рис. 5.1. Алгоритм маркетингового дослідження у страхуванні

Маркетингової політика страховика. З визначення маркетингу у страхуванні випливає логічний висновок про те, що цей вид діяльності є невіддільною складовою стратегічної політики страховика. Більш того, це не тільки засіб формування базових умов для вирішення стра­ховиком конкретних завдань, а й механізм моделювання та аналізу си­туацій, що прогнозуються чи поставлені за мету, яка має бути досяг­нена на певному етапі. То за якою ж схемою і в якому середовищі оперує служба маркетингу страховика?

115

Насамперед на підставі даних попередніх маркетингових дослід­жень страховик обирає варіанти можливих стратегічних напрямків своєї діяльності. Для аналізу очікуваної ефективності їх реалізації він за кожним із варіантів формує свою маркетингову політику. Як прави­ло, ця політика містить у собі низку передумов, застережень та намірів щодо остаточних показників. Вони, у свою чергу, залежать від реаль­них можливостей страховика чи поставленої мети.

Маркетингова політика традиційно поділяється на такі основні ви­ди (хоча на практиці це залежить від конкретної ситуації і рішення страховика):

• орієнтована на вибір потеїщійного страхувальника, тобто на пошук окремих категорій громадян, умовно дібраних за певними озна­ками — за видом трудової діяльності; відношенням до майна; регіоном проживання (наприклад, орендарі, власники автотранспортних засобів, вантажоперевізники, працівники ризикових професій тощо);

• орієнтована на окремі види страхування чи групи страхових продуктів — медичне, від нещасних випадків, надання пакета страхо­вих послуг тим, хто від'їжджає за кордон, і т. ін., або за порівняльною вартістю страхових продуктів, сервісним обслуговуванням при їх реа­лізації, розслідуванні страхової події та виплаті страхових відшкоду-вань, забезпеченні асистансом, супроводженням ризику (наприклад, при страхуванні вантажоперевезень залізницею);

• орієнтована відносно конкретних каналів реалізації — наприк­лад, поширення страхових полісів на підприємствах, дібраних за пев­ними груповими ознаками (транспортно-експедиційні, туристичні тощо).

При цьому на тій чи іншій стадії проведення маркетингу обов'яз­ково потребують вирішення питання суб'єктивного ставлення клієнта до страхування як інституту соціального захисту чи запропонованих йому конкретних страхових продуктів. (Цей фактор має істотне зна­чення особливо в сучасний період формування ринкових відносин у нашому суспільстві.) Адже найпривабливіший страховий продукт не буде реалізовано, якщо потенційний клієнт не усвідомлює потреби в ньому або якщо витрати на страхування з різних причин не віднесені ним навіть до переліку другорядних. Ці питання об'єднуються понят­тям формування споживчого попиту (культури страхування).

Отже, у сфері діяльності служби маркетингу доцільно виокремити такі об'єкти першочергової уваги:

1) страхове поле (категорії потенційних клієнтів страховика та об'єк­тів страхування);

2) якісні показники страхових продуктів;

3) канали реалізації страхових продуктів;

4) формування споживчого попиту.

Об'єкта маркетингових досліджень у страхуванні. Страхове поле. Під цим узагальненим терміном у практичній роботі пропону­ється розглядати такі два головні поняття.

116

• Клієнти як фактичні чи потенційні споживачі страхових послуг. Їх поділ (його ще називають «сегментуванням ринку споживачів») для подальшого визначення або формування споживчих запитів, реалізації страхових продуктів тощо виконується за наявністю характерних ри­зиків, які потребують страхового захисту; місцем проживання, роботи чи іншим (наприклад, дачний кооператив, підприємство), де передба­чається укладання договорів страхування; за купівельною спроможні­стю і т. ін.

• Об'єкти страхування, які також доцільно класифікувати для по­дальшої обробки інформації, що буде здобута відносно них, а саме:

життя та здоров'я, від нещасних випадків (працівників окремих про­фесій чи підприємств, спортсменів, туристів), майно юридичних чи фі­зичних осіб, які визнані потенційними страхувальниками, вантажі, ци­вільна відповідальність тощо.

Якісні показники страхового продукту. До них насамперед слід віднести (і відповідним чином довести до відома клієнта) гарантію пла­тоспроможності та надійності страховика. Крім того, у полі зору слу­жби маркетингу мають перебувати (та зіставлятися з показниками ко­нкурентів) такі фактори:

• відповідність умов страхування (правил, договорів) реальним по­требам страхувачі ьника;

• конкурентоспроможність і прийнятна для страхувальника вар­тість;

• зручність придбання полісу чи укладання договору, а також про­стота підготовки документів і отримання страхового відшкодування в разі страхового випадку;

• якість юридичної підготовки договорів страхування, у тому числі і з погляду інтересів клієнта;

• імідж та доброзичливість персоналу, затишок приміщень для ро­боти з клієнтами, а також привабливе оформлення страхових продук­тів (полісів) і рекламно-інформаційних матеріалів.

Канали реалізації страхових продуктів. Головні принципи, які мають перебувати в полі зору служби маркетингу і яким має відпові­дати штатна мережа з реалізації страхових продуктів, полягають у то­му, що штатний реалізатор (у широкому розумінні) є повноважним представником страховика, і, як правило, саме за його роботою та на­даною ним інформацією клієнти приймають рішення щодо укладання договору страхування та надання переваги тому чи іншому страховикові.

Існують, як відомо, чотири основні канали реалізації страхових продуктів: 1) офісний метод реалізації, коли клієнт самостійно прибу­ває чи запрошується до офісу страховика; 2) через відокремлені підро­зділи та агентську мережу, які відшукують клієнта й працюють із ним за межами головного офісу; 3) через об'єднання страховиків; 4) бро­керське посередництво.

Отже, служба маркетингу має відповідно відстежувати діяльність кожного із зазначених каналів та впливати на їх функціонування.

117

Головними критеріями оцінювання ефективності та предметом уваги з боку служби маркетингу щодо перших двох каналів має бути рівень реалізації ними страхових продуктів; розвиток контингенту по­стійних клієнтів; участь фахівців страховика в заходах маркетингових досліджень і вишукуванні потрібної інформації.

У процесі реалізації страхових послуг через об'єднання страхови­ків (пули, бюро, консорціуми) фахівці маркетингу мають враховувати ось що. Стосовно розвитку цього каналу реалізації страховик, дістаю­чи змогу регулярно опосередковано укладати групові договори стра­хування або регулярно отримувати страхові платежі (через авіаційний чи морський пул страховиків), може потерпати від притаманних цьому каналу недоліків. Насамперед ідеться про те, що об'єднання страхови­ків працюють здебільшого за досить низькими тарифами і вплинути на їх підвищення чи поліпшення умов договорів під час безпосереднього спілкування з клієнтами страховик не має змоги, а також про значні накладні витрати (утримання персоналу виконавчої дирекції об'єд­нання, вступні та членські внески, витрати на проведення нарад, фор­мування гарантійних фондів та досить високі комісійні).

Щодо роботи з брокерами — надання їм інформації, яка формує привабливість страховика демонструванням переваг чи переліку пози­тивних показників у його роботі порівняно з конкурентами, а також можливість переговорів з брокерами для отримання від них через уча­сників переговорів з боку страховика інформації для маркетингових досліджень.

Формування споживчого попиту. Взагалі ця проблема є найваж­ливішою серед усіх складових політики зовнішніх стосунків страхови­ка і охоплює такі аспекти його діяльності.

• Зв'язки страховика з громадськістю (public relations), форми і ме­тоди яких та взаємозв'язок з маркетингом добре висвітлені в популяр­них виданнях. Зазначимо лише, що ця робота страховика спрямована насамперед на створення і розвиток його позитивної репутації серед фактичних і потенційних клієнтів, а також серед пріоритетних (з по­гляду перспективи розширення ринку збуту) груп населення.

• Реклама (див. далі).

• Формування споживчого попиту.

Остання складова, яку ще називають стимулюванням збуту чи продажу (sales promotion), охоплює практично всі заходи, спрямовані безпосередньо чи опосередковано на збільшення реалізації страхових продуктів. Проте якщо більша частина цих заходів різною мірою реа­лізується іншими підрозділами страховика і становить їх прямі функ­ції, то є ряд моментів, яких служба маркетингу стосується прямо, а саме:

• роз'яснення специфіки виду страхування, який цікавить клієнта, допомога у визначенні реальної потреби у страхуванні конкретних ризи­ків та наданні юридичних консультацій із супутних проблем;

 •високий сервіс обслуговування іншими засобами (форми розгля­далися раніше);

118

• матеріальні та моральні форми заохочення постійних клієнтів, у тому числі шляхом бонусу чи допомоги в якісній профілактиці стра­хових випадків;

• якомога ширша реалізація клієнтам «пакетів страхових полісів» на різні види страхування і для кількох членів сім'ї;

• залучення пріоритетних клієнтів до кола акціонерів страховика;

• формування «торговельної марки» страховика, під якою слід ро­зуміти те, що містить у собі поняття його авторитету й ділової репута­ції та вірності найкращим традиціям.

Організація служби маркетингу. Залежно від розмірів кадрового апарату страховика функції служби маркетингу можуть покладатися безпосередньо на окремий підрозділ з кількох співробітників або на одного фахівця. Цю службу доцільно підпорядковувати керівним по­садовим особам страховика (скажімо, першому заступникові голови правління), враховуючи її повноваження з питань збирання, узагаль­нення та аналізу інформації, що стосується стратегічних напрямків роз­витку страховика, контролю й роботи з визначення ефективності ок­ремих заходів і видів діяльності конкретних фахівців та підрозділів. Ця служба в межах своїх функцій чи конкретних завдань повинна мати можливість доступу до необхідної інформації та опитування відповід­них фахівців з інших підрозділів.

Фаховий рівень та ділові якості спеціалістів служби мають відпові­дати таким основним вимогам:

• відданість справі і щира зацікавленість у розвитку фінансової по­тужності, прибутковості діяльності та зміцненні авторитету страховика;

• високий рівень теоретичної підготовки та практичних навичок з основних видів страхування, на яких спеціалізується страховик;

• уміння цілеспрямовано збирати, нагромаджувати й аналізувати інформацію та розробляти на її базі відповідні висновки й пропозиції;

• ініціатива, комунікабельність, виконавська дисципліна, уміння зосередитись на головному, широка загальна ерудиція.

5.3. СТРАХОВІ ПОСЕРЕДНИКИ

Страховий посередник — одна із трьох головних дійових осіб на страховому ринку поряд зі страхувальником і страховиком.

Страхова індустрія використовує різні типи посередників та їх ко­мбінації. Посередницькі функції можуть виконувати: персонал страхо­вих компаній, агенти, брокери, банки, туристичні агентства, відділен­ня зв'язку, агентства нерухомості, автосалони тощо.

Закон України «Про страхування» дає таке визначення посередни­ків: «Страховики можуть здійснювати страхову діяльність через стра­хових посередників (страхових агентів і страхових брокерів).

Страхові агенти — громадяни або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика та виконують частину його страхової діяльності (укладання договорів страхування, одержання страхових платежів, виконання робіт, пов'язаних з виплатами страхових сум і страхового відшкодування). Страхові агенти є представниками стра­ховика і діють в його інтересах за комісійну винагороду на підставі договору із страховиком.

Страхові брокери — громадяни або юридичні особи, які зареєстро­вані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють посередницьку діяльність на страховому ринку від сво­го імені на підставі доручень страхувальника або страховика.

Посередницька діяльність страхових агентів і страхових брокерів на користь іноземних страховиків на території України не допускаєть­ся, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України».

Діяльність страхових агентів і страхових брокерів багато в чому має спільні риси, але юридичний статус таких осіб різний. Страховий агент є уповноваженим страховика і діє згідно з агентською угодою на визначеній території. Страховий брокер, навпаки, є уповноваженим страхувальника або страхової компанії, що бажає перестрахувати ри­зики за взятими на себе зобов'язаннями. Клієнт доручає брокерові здійснювати всі необхідні дії, пов'язані з управлінням своїми догово­рами страхування (перестрахування) і розміщенням їх у страховій ко­мпанії на вибір брокера. Незалежність брокера від страховика або пе-рестраховика (тобто від другої сторони угоди) — ключова відмінність брокера від агента. Саме незалежність брокера є гарантом того, що він, обираючи страхову компанію для свого клієнта, керується виклю­чно інтересами останнього.

У різних країнах світу співвідношення між кількістю агентів та брокерів, що діють на страховому ринку, помітно різні. На одних рин­ках переважають агенти, на інших — брокери. Наприклад, нідерландсь­кий страховий ринок називають «брокерським», У Франції 42 % стра­хових продуктів зі страхування життя продається через банки. Брокери Великої Британії забезпечують 70 % страхування, відмінного від стра­хування життя, та 44 % страхування життя. У Німеччині 50 % ризиків у промисловості страхується за посередництвом кептивних брокерів, а 65 % страхування життя та автомобільного транспорту провадять страхові агенти. Має значення те, як історично розвивався страховий ринок у тій чи іншій країні, особливості законодавчої системи, націо­нальні традиції та деякі інші фактори.

Види діяльності, що їх здійснюють страхові агенти та страхові брокери, згідно з Міжнародною стандартною галузевою класифіка­цією всіх видів економічної діяльності належать до розділу «Фінан­сове посередництво». Нині існує третій переглянутий варіант цієї кла­сифікації, який підготовлено Департаментом міжнародних та соціаль­них питань статистичного управління Організації Об'єднаних Націй в 1990 році.

У міжнародній практиці використовують узагальнене визначення діяльності страхових брокерів та страхових агентів.

120

Діяльність страхових брокерів визначена як професійна діяльність осіб, які, діючи з повною свободою вибору підприємства, зводять ра­зом, з метою страхування або перестрахування, осіб, що мають потре­бу в страхуванні або перестрахуванні, тоді як страхові або перестрахо­ві підприємства виконують підготовчу роботу для укладання договорів страхування або перестрахування і, де це доречно, надають допомогу в застосовуванні і виконанні таких договорів, зокрема в разі виникнення вимог страхового відшкодування.

Діяльність страхових агентів визначена як професійна діяльність осіб, що мають інструкцію з одного чи більшої кількості контрактів або уповноважені діяти від імені та за дорученням (або лише за дору­ченням) одного чи більше страхових підприємств з надання, пропону­вання і виконання підготовчої роботи для укладання або з укладання договорів страхування чи з надання допомоги в застосовуванні та ви­конанні таких договорів, зокрема при виникненні вимог страхового відшкодування.

Страхові агенти. Страхових агентів поділяють на кілька типів. Найпоширенішим у нашій країні є тип страхових агентів—фізичних осіб, що працюють у тій чи іншій страховій компанії.

Роль агентів виконують також транспортні підприємства при здій­сненні обов'язкового особистого страхування від нещасних випадків на транспорті. Вони збирають страхові внески під час продажу паса­жирам проїзних квитків, а потім перераховують їх до страхових ком­паній.

З розвитком нових видів страхування в нашій країні роль агентів починають виконувати банки та поштові відділення з продажу полісів обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників тран­спортних засобів та інших видів страхування. З огляду на зарубіжний досвід можна передбачити, що найближчим часом банки будуть залу­чені й до продажу полісів зі страхування життя.

На практиці можна спостерігати розвиток відносин страхова ком­панія — страховий агент від простих форм до складніших. Уже згаду­валися страхові агенти—фізичні особи (іноді їх називають «прямими агентами»), що працюють у штаті конкретної страхової компанії. У зарубіжних страхових компаніях більш прогресивну та гнучку струк­туру являють собою страхові агенти—фізичні особи, які працюють на умовах контракту з однією («мономандатні страхові агенти») або кіль­кома («багатомандатні страхові агенти») страховими компаніями. Такі агенти мають постійні зв'язки зі своїми клієнтами.

Альтернативну мережу продажу страхових продуктів становить сукупність юридичних осіб, що відіграють роль страхових агентів кон­кретного страховика. Ними є банки, нотаріальні контори, туристичні агентства, відділення зв'язку тощо, які поряд з послугами зі своєї ос­новної діяльності пропонують клієнтам укласти договори з того чи іншого виду страхування. Взаємовідносини між страховою компанією

121

та страховими агентами—юридичними особами регулюються укла­данням генеральних угод про співробітництво та щорічними протоко­лами до них або контрактами працівників цих юридичних осіб, які є агентами за сумісництвом.

Система генеральних страхових агентств характеризує вищий сту­пінь відносин між страховою компанією та страховим агентом. У наш час така система переважає на зарубіжних страхових ринках. Генеральні агенти — це фізичні особи, що уповноважені одним або кількома страховиками, яких вони представляють у тому чи іншому територіально-адміністративному регіоні. Робота такого агента конт­ролюється інспектором і працівниками страхової компанії, яка його уповноважила. Юридичне відносини між генеральним страховим аге­нтом та страховою компанією оформлені договором про призначення на посаду. Таким договором обумовлено вид страхування, в якому агент уповноважений працювати, максимальний ліміт ризику, що його він може прийняти, територіальні обмеження, зобов'язання зі здійс­нення та управління контрактами, виплату страхових сум і страхових відшкодувань, розмір комісійної винагороди. Кожному генеральному агентству, котре починає свою роботу, страхова компанія відкриває фінансування на організацію справи (оренда приміщення, оплата праці спеціалістів, рекламні заходи і т. ін.).

Генеральний страховий агент наймає на роботу страхових агентів, яким виділяється зона обслуговування — територія (конкретні населе­ні пункти), де вони мають організувати продаж страхових полісів. З часом, коли вже досягнуто відповідного рівня розвитку страхування на визначеній території, страховий агент має право залучати субагентів як помічників, вступати з ними у трудові відносини і передавати час­тину функцій з укладання нових та обслуговування раніше укладених договорів. Іноді обов'язки субагентів можуть обмежуватися лише реп­резентативними функціями. Наприклад, вивчати ринок та орієнтувати агентів з питань конкретного виду страхування, які можуть становити інтерес для працівників того чи іншого підприємства або жителів не­великого населеного пункту. Субагенти залучають також глядачів на концерти чи спортивні змагання, які організовують із рекламною ме­тою страхові компанії. Проте такі працівники не мають прямих відно­син зі страховою компанією.

Безперечними перевагами системи генеральних страхових агентств є їх гнучкість та мобільність.

Страхові агенти всіх типів реалізують готовий страховий продукт. Отже, вони не мають впливу на його якість і не можуть бути об'єктив­ними щодо оцінки останньої.

Діяльність страхових агентів оплачується у вигляді комісійної ви­нагороди або комісії, розмір якої обумовлюється агентською угодою і, як правило, виражається у відсотках від страхової премії, сплаченої страхувальником за конкретним договором страхування.

122

Регулювання посередницької діяльності агентів у багатьох країнах здійснюють контрольно-ревізійні служби страхових компаній. Згідно з чинним законодавством Великої Британії лише посередники, що ма­ють титул «брокера» або діють у рамках Акта «Про Фінансові Послу­ги», зобов'язані мати власну ліцензію, а на «агентів компаній» і «призначених представників» свою ліцензію на право здійснення стра­хових операцій поширює компанія, з якою в них існують відповідні агентські угоди. Згідно з Положенням про порядок провадження ді­яльності страховими посередниками, яке затверджене постановою Ка­бінету міністрів України від 18 грудня 1996 року за № 1523, неналеж­ний контроль страховика за діяльністю його страхових агентів кваліфікується як порушення страхового законодавства.

Страхові брокери. Страхові брокери, як і страхові агенти, поділя­ються на кілька типів. Брокерами можуть бути як фізичні, так і юри­дичні особи у вигляді брокерської контори з найманим персоналом. Великі корпорації можуть мати свого так званого «кептивного брокера».

Найвідоміші в усьому світі брокери, акредитовані розміщувати страхові ризики в Ллойді, — це так звані брокери Ллойда. Процедура розміщення ризиків у Ллойді не є унікальною, але вона найстаріша. У загальних рисах її можна уявити за такою схемою. Брокер готує сліп, який являє собою кілька аркушів паперу формату А4. На цьому сліпі він розміщує всю необхідну інформацію щодо конкретного страху­вання під такими рубриками:

найменування Страхувальника/Перестрахувальника;

предмет(інтерес) страхування/перестрахування;

тип (наприклад, факультативне перестрахування);

клас(страхові ризики);

ліміт відповідальності (страхова сума/франшиза);

дата та період;

премія (ставка або сума);

загальні умови та винятки;

спеціальні умови (гарантії);

брокераж;

андеррайтингова інформація.

Щоб отримати ціну для конкретного ризику, який брокер бажає роз­містити в Ллойді, він показує сліп та андеррайтингову інформацію так званому андеррайтеру-лідеру. Після докладного вивчення всієї інфор­мації, що пов'язана з конкретним ризиком, призначається ціна. Якщо клієнт брокера погоджується на таку ціну, лідер формально приймає ризик і ставить свій штамп на сліпі та зазначає частку(відсоток) ризи­ку, яку він бере на себе. Частина ризику, що залишилась, розміщується серед інших андеррайтерів.

Діяльність брокера тісно пов'язана з «життєвим циклом» страхово­го полісу^ Безперечно, що перша стадія — це знайти клієнта. Кожний страховий брокер має свою власну стратегію пошуку клієнта.

123

Далі брокерові необхідно добре зрозуміти потреби клієнта з метою їх найкращого задоволення. Якщо страховий брокер не знає свого клі­єнта та його бізнесу, він не може ефективно виконувати свої зо­бов'язання щодо нього. Послуги, які брокер надає своєму клієнтові, можна об'єднати під назвою «найкраща порада». На цій стадії брокер відіграє роль консультанта з ризик-менеджменту і розробляє спеціаль­ну програму з управління ризиком клієнта. Така програма може вклю­чати в себе самострахування, а також заходи щодо «поліпшення» ри­зику. До них можна віднести, наприклад, установлення додаткових пристроїв пожежогасіння або систем охорони.

Наступною стадією є пропонування брокером ризику на страхово­му ринку і початок переговорів про укладання договору страхування. Переговори проводяться згідно з правилом «попиту та пропозиції» і тривають до моменту, коли сторонами буде остаточно досягнуто умов договору. Такі переговори можуть мати навіть кілька раундів. Роль брокера полягає в тому, щоб під час проведення переговорів представ­ляти інтереси клієнта та досягнути остаточної угоди. Коли ризик є по­вністю розміщеним, брокер надсилає формальне повідомлення як сво­єму клієнтові, так і андеррайтеру.

У разі можливості висунення вимоги страхового відшкодування страхувальник повідомляє про страховий випадок не лише страховика, а й брокера. Допомога клієнтові в підготовці необхідних документів для висунення вимоги є дуже важливою послугою брокера, а коли клі­єнт не обізнаний з тонкощами проведення формальних процедур — конче необхідною. Великі брокери мають вплив на ринку і можуть йо­го використати, наприклад для здійснення задовільного страхового відшкодування.

Коли «життєвий цикл» страхового полісу наближається до кінця, страховий брокер звертається до свого клієнта з пропозицією поновити дію договору на новий термін, і цикл починається спочатку.

Страховий брокер має певну кількість клієнтів, яких він представ­ляє на ринку. Брокер постійно вивчає ситуацію на ринку, де ставки і розміри страхового покриття коливаються, а з розвитком страхової ін­дустрії з'являються нові страхові продукти. Окрім знань ринкової ін­формації, брокеру потрібні, наприклад, відомості про зміни в законо­давстві, що можуть мати вплив на бізнес клієнта. Великі брокери витрачають значні кошти на дослідження та прогнози. Вони не чека­ють запитань від свого клієнта, а намагаються попередити їх. Персо­нальна увага брокера не залишається непоміченою. Клієнт цілком до­віряє йому, а в умовах конкуренції це вельми важливо.

Слід також зазначити, що брокер має усвідомлювати свою відпові­дальність перед ринком. Вона полягає в тому, щоб не знижувати ціни до неекономічного рівня. Фінансова стабільність страховиків важлива як для брокера, так і для його клієнта.

Суттєвим моментом є визначення розміру комісійної винагороди, що її отримує брокер за свою роботу. Така винагорода іноді назива-

124

ється брокеражем і відраховується з премії, що належить страховій компанії, в якій брокер розмістив ризик клієнта. Розмір винагороди регулюється ринком.

У Нідерландах, наприклад, заборонено зменшувати розмір комісії (визначається у відсотках від премії або страхової суми) нижче рівня, який установлено шляхом консультацій між страховиками й асоціа­цією страхових брокерів. Страховикам не дозволяється також сплачу­вати посередникам винагороду в будь-якій іншій формі, а посередни­кам — отримувати будь-які винагороди від клієнта.

Регулювання діяльності страхових брокерів. Беручи до уваги те, що в багатьох випадках лише страхові посередники вступають у без­посередній контакт зі споживачами страхових продуктів, необхідно регулювати й контролювати їхню діяльність. Насамперед регулювання має стосуватися діяльності страхових брокерів (як уже зазначалося, відповідальність за діяльність страхових агентів покладається на стра­хові компанії).

Діяльність страхових брокерів настільки складна та різноманітна, що в багатьох країнах світу до осіб, які мають намір здійснювати таку діяльність, ставляться досить жорсткі вимоги. У більшості країн зако­нодавство, що регулює діяльність страхових посередників, передбачає порядок їх реєстрації, вимоги до рівня професійної підготовки та на­дання інформації, а також необхідність фінансових гарантій покриття відповідальності, що виникає при посередницькій діяльності.

У Рекомендаціях Європейської Комісії про страхових посередників від 18 грудня 1991 року передбачається обов'язкова реєстрація посе­редників у галузі страхування, яка має бути умовою допуску страхово­го посередника до діяльності та її провадження.

Реєстрація вирішує принаймні два завдання: по-перше, вона дозво­ляє контрольно-ревізійним службам і клієнтам перевірити ділові зв'яз­ки посередників і, можливо, згрупувати їх за чіткими категоріями. По-друге, що ще важливіше, перевірити, наскільки посередник відповідає визначеним критеріям. Сам факт реєстрації посередника визначає наяв­ність попереднього етапу отримування дозволу і попередню перевірку кваліфікації. Усе залежить від критеріїв, яким має відповідати страхо­вий посередник, та від того, наскільки важко пройти реєстрацію. У цьому розумінні реєстрація, що здійснюється без висунення вимог до страхового посередника, — вельми небезпечна річ. Адже вона хоча й дозволяє вести статистичний облік, проте формує в клієнта хибне по­чуття захищеності: дає підстави вважати, що посередник володіє ква­ліфікацією, якої в нього фактично немає, оскільки реєстрація — суто формальний акт.

За визначенням Рекомендацій, професійна компетентність страхо­вих посередників становить суттєвий елемент захисту страховиків та страхувальників, і тому необхідні заходи, спрямовані на отримання страховими посередниками загальних, комерційних та професійних

125

навичок і знань. Зміст кваліфікаційних вимог у різних країнах неодна­ковий. Міжнародне бюро страховиків та перестраховиків (об'єднання національних професійних асоціацій страхових посередників Євро­пейського Союзу) у своїй резолюції від 7 жовтня 1992 року пропонує встановити програму навчання мінімальним обсягом 300 годин за пе­ріод, що становить 18 місяців, з обов'язковим складанням іспитів піс­ля курсу навчання.

У тому разі, коли посередники незадовільно виконують свої обов'язки і, відповідно, їхні клієнти зазнають фінансових втрат, ос­танні мають отримати компенсацію. Надання таких фінансових гаран­тій вимагається насамперед від брокерів. Загалом вважається, що страхові компанії несуть повну фінансову відповідальність за дії (професійні) своїх агентів. При цьому постає ряд проблем, коли йдеть­ся про агентів, які працюють на кілька компаній. Щодо страхових брокерів існують деякі види гарантій покриття їхньої професійної від­повідальності. Найпоширенішим, а в багатьох країнах обов'язковим, є страхування професійної відповідальності страхових брокерів. Існує також вид гарантії у формі банківського депозиту. В Україні досі не існує механізму надання фінансових гарантій з боку страхових посе­редників.

Уже згадувані Рекомендації Європейської комісії містять пропози­ції щодо інформації про будь-які економічні чи юридичні зв'язки страхового брокера зі страховою компанією та про будь-яку участь у діяльності такої компанії, що могла б обмежити його свободу у виборі страхової компанії для свого клієнта. Така інформація дає змогу ви­значати ступінь незалежності страхового брокера. Міжнародне бюро страховиків та перестраховиків запропонувало брокерам додержувати встановленого рівня співвідношень між часткою участі в капіталі бро­кера, яка належить конкретній страховій компанії, та рівнем премій або брокеражу за операціями з цією компанією за попередній рік.

З розвитком та поглибленням відносин на страховому ринку України роль страхових посередників зростатиме, що піде на користь як страхувальникам, так і страховикам. При цьому забезпечуватиметь­ся постійне поліпшення якості страхових продуктів за рахунок налаго­дження тісніших взаємостосунків страхових посередників і страху­вальників.

126

5.4. РЕКЛАМА СТРАХОВИХ ПОСЛУГ

У системі ринкових відносин реклама не існує сама по собі, а є не­віддільним елементом цих відносин і потужним важелем, за допомо­гою якого пропагується той чи інший товар (послуги).

Реклама підпорядковується цілям, визначеним планами маркетин­гу, і має розглядатись як один із чотирьох компонентів маркетингу (marketing-mix) поряд із товаром, ціною та збутом.

На першому етапі термін «реклама» (advertising) тлумачився як пу­блічне звернення з метою залучити якомога більше потенційних поку­пців того чи іншого товару. Тепер це поняття значно розширилося. Суті реальної рекламної діяльності більш відповідає термін «комп­лекс маркетингових комунікацій» (marketing communication mix), який об'єднує сучасні напрямки рекламної діяльності і включає в себе:

• рекламу в засобах масової інформації (ЗМІ);

• заходи, які стимулюють купівлю — «sales promotion»:

• діяльність, спрямовану на формування позитивної громадської думки щодо свого товару, фірми — «public relations»;

• пошук і утримання клієнта, відновлення спрямованих довгостро­кових зв'язків між виробником і споживачем «direct marketing».

Зауважимо, проте, що насправді чітко розмежувати елементи ком­плексу маркетингових комунікацій дуже важко, а іноді й неможливо. Так, рекламні оголошення можуть мати відрізні талони або відривні купони, які дають право на знижку при купівлі рекламованого товару, що, у свою чергу, є однією з форм стимулювання продажу. Виставки, які належать до категорії «sales promotions», можуть мати престижні розділи, тобто містити елементи «public relations» і т. ін. (Рожков Й. Я. Международное рекламнеє дело. — М.: Издательское об-ьединение ЮНИТИ «Банки й биржи», 1994. — С.8.)

Реклама — це платне, спрямоване на певну категорію потенцій­них споживачів повідомлення, гцо здійснюється через засоби масової інформації чи будь-яким іншим способом публічного звертання її агітує на користь певного товару, марки, фірми, особистості тощо.

Розглянемо головні засоби поширення реклами.

1. Реклама у пресі — газети, журнали (міжнародного, національ­ного, місцевого поширення; популярні; ділові; спеціальні).

2. Друкована реклама — проспекти, каталоги, довідники; листів­ки, інформаційні листи, прес-релізи і т.п.

3. Реклама засобами мовлення — радіо; телебачення (міжнарод­не, національне, місцеве).

4. Поштова реклама — пряме поштове розсилання друкованих рекламних матеріалів; відеокасет чи відеодисків.

5. Зовнішня реклама — щити, вивіски різної форми та розмірів (панно, ролер, трол, брендбауер); світлотехнічна (електронне табло, світлова вивіска, покажчик, бігборд, басорама і т. ін.); піро- і лазеротех-

127

нічна (феєрверки, лазерні розписи, екрани); специфічна (транспортні зупинки,пневмотумби)

6. Кіно- (відео-) реклама — кіно (відео) фільми; слайд-фільми;

поліекранні фільми.

7. Реклама на транспорті — написи і наклейки на зовнішніх по­верхнях транспорту; плакати і наклейки, розміщені в салонах.

8. Реклама на місці продажу — вітрини; вивіски, написи, знаки, якщо предмети привертають увагу («ай-стспери»); упаковка; етикетки.

9. Інші види реклами — виставки; ярмарки; зустрічі, семінари, виступи; комп'ютеризовані джерела інформації; купони знижки і т. ін.;

сувеніри, змагання, лотереї; нагадувальна реклама (упакувальний папір, пакети, клеїльна стрічка з друкованими товарними знаками тощо).

Французькі вчені А. Катля і А. Каде виокремлюють п'ять функцій засобів масової інформації (Арманд Дейян. Реклама. — М.: Изд. груп-па «Прогресе». «Универс», 1993. — С. 31).

1. Функція «антени» — через ЗМІ надходить всіляка інформація, що порушує баланс різних сторін суспільства. Вона характерна для та­ких ЗМІ, як телебачення, кінематограф; інформаційна преса.

2. Функція «підсилювача» — підсилює і поширює створений дис­баланс у суспільстві, поки це негативне відчуття не стане масовим. Вона характерна для радіо, регіонального телебачення, преси, популя­рних щоденних видань і т. ін.

3. Функція «фокуса» — ЗМІ є не джерелом, а місцем, де фокусу­ються зміни соціокультурних течій. Таку роль беруть на себе, як пра­вило, органи друку, що виражають інтереси певних соціальних груп (політичні журнали і ділова преса).

4. Функція «призми» — кожний засіб масової інформації фільтрує, деталізує, передає нові тенденції, надаючи їм простої, доступної фор­ми з атрибутами повсякденного життя кожної людини і пропонує нові моделі поведінки, адаптовані до нової соціальної структури. Реалізу­ється через журнали для домогосподарок, журнали мод, видавництва для чоловіків, жінок, юнаків, спеціалізовані технічні журнали і т.ін.

5. Функція «відлуння» — засоби масової інформації відтворюють і обстоюють інтереси певної соціальної структури. Вона характерна для таких ЗМІ, як об'яви, провінційні газети, видання для дітей і сімейного читання.

Реклама використовує кожну з цих п'яти функцій залежно від ста­новища на ринку та мети маркетингу.

• Реклама-антена використовується для того, щоб ввести нові нас­танови поведінки та споживання (як, наприклад, «Зелена карта», страху­вання непередбачених медичних витрат при виїзді за кордон тощо).

• Реклама-підсилювач — має на меті драматизувати, перебіль­шити зміни в соціальних стереотипах поведінки, наприклад як у разі введення обов'язкового страхування цивільної відповідальності влас­ників автотранспортних засобів.

• Реклама-фокус — для пропозиції нового «способу життя» та по­слуг, які відповідають цьому способу життя.

128                                           

• Реклама-призма — з метою пристосувати рекламні звернення до різних груп споживачів та різних видів страхових послуг.

• Реклама-відлуння — нагадування про добре відомі, консервати­вні та поширені види страхування.

За способом впливу на потенційного споживача рекламу поділя­ють на раціональну та емоційну.

Раціональна (предметна) реклама — інформує, звертається до розуму потенційного покупця, наводить аргументи, щоб переконати його; докази виражаються у словесній формі та підкріплюються від­повідними малюнками й кресленнями. На думку деяких авторів, саме такою має бути реклама страхових послуг: конкретною, використову­вати продумані аргументи та цифрові дані (Алексаїїдрова Т. Г., Мегце-рякова О. В. Коммерческое страхование. — Ин-т новой зкономики, 1996.—С.67).

Емоційна, або асоціативна, реклама, — спираючись на асоціації потенційного споживача, викликає характерні емоції та формує певне ставлення. Вона звертається до почуттів, діє на підсвідомість. Найчас­тіше — це малюнок, але може використовуватись і звук. Така реклама досить широко застосовується західними страховими компаніями, ко­ли як основний стимулюючий образ використовуються благополучні (щасливі) усміхнені люди. У такому разі реклама має суто іміджовий характер.

Досить часто страхові компанії в рекламі використовують ефект порівняння, змальовуючи емоційний стан людини, яка не має страхо­вого захисту, і стан людини з полісом.

Проте насправді рекламні повідомлення рідко являють собою ли­ше один із двох видів реклами — раціональну чи емоційну. Найчасті­ше вони тією чи іншою мірою поєднують у собі обидва ці види.

За способом вираження реклама може бути «жорсткою» та «м'якою». «Жорстка» реклама за своїм змістом близька до методів стимулю­вання продажу і часто їх супроводжує. Така реклама має короткостро­кові цілі, вона намагається впливати на споживача так, щоб спонукати його до негайної купівлі. У рекламі страхових послуг для таких цілей використовуються анкети, які можна заповнити на місці, а на підставі такої анкети оформити згодом страховий поліс. Така реклама назива­ється ще рекламою прямої дії.

«М'яка» реклама не тільки розповідає про страхові послуги, за­пропоновані компанією, а й створює навколо продуктів цієї компанії та самої компанії сприятливу атмосферу фінансової стабільності, гаран­тії виплат та професіоналізму. Найчастіше це, звичайно, асоціативна реклама, яка відштовхується від символів, глибоких мотивів і зачіпає почуття. Поступово вона змінює ставлення потенційного покупця до придбання страхового полісу. Така реклама викликає певні асоціації, які змушують потенційного споживача спочатку погодитися на купівлю, внутрішньо підготуватися до неї, а вже потім купити страховий поліс. Така реклама розрахована тривалий час впливати на потенційного стра-

129

хувальника. Крім страхових компаній, її часто використовують банки, виробники та продавці товарів широкого вжитку.

Як уже зазначалося, реклама — це один із тих засобів, що їх має у розпорядженні страховик для вирішення своїх дострокових та термі­нових завдань. Починаючи рекламну діяльність, слід насамперед виз­начити мету, якої намагатимуться досягти за допомогою реклами, а потім продумати, як це зробити.

Метою реклами страхових послуг є сприяння укладанню нових та відновленню раніше діючих договорів страхування. Отже, потрібні та­кі заходи:

• інформування потенційних страхувальників про діючі види стра­хування;

• стимулювання бажання докладніше ознайомитися з даним видом послуг — умовами та перевагами страхування;

• формування іміджу компанії.

Можливості реклами можна унаочнити у вигляді піраміди, зображеної на рис. 5.2 (Бове Корптзнд Л., Аренс Уильялі Ф. Современная реклама:

Пео. с англ. —Тольятти: «Издательский Дом Довгань», 1995. — С. 236).

Рис. 5.2. Образ сучасної реклами

Розглянемо кожний шар нижньої піраміди знизу вгору докладніше.

1. Обізнаністі — ознайомлення певної частини потенційних спо­живачів •?і страховими продуктами.

2. Засвоєння інформації—зростання обсягу інформації про про­дукти, завдяки чому гієвний відсоток споживачів з основи піраміди не тільки знатиме про послуги, що надаються, а й матиме уявлення про їх характер.

3. Переконання -— повідомлення необхідного і достатнього обся­гу інформації про продукт та його якість з метою перекопати якомога більше людей у його цінності.

4. Бажання – досягнення такого рівня впливу на споживача, коли переконання в цінності послуги викликає бажання отримати її.

5. Дія — після того як будуть пройдені всі попередні рівні, певний відсоток бажаючих мати страховий поліс почне діяти і придбає його.

Наступним етапом може стати формування нової рекламної мети — стимулювати повторне придбання, тобто продовжити дію договору або купити новий поліс. На цьому етапі часто застосовується підкріплю-вальна реклама для нагадування споживачам про перевагу власників по­лісу. Якщо досвід придбання був досить позитивним, купівля повторю­ється. Задоволення покупців відбиває перевернута верхня піраміда.

План рекламної кампанії розробляється залежно від стратегії мар­кетингу. Маркетингова політика будується згідно з цілями розвитку ринку.

Розробка рекламного плану починається з вибору:

• цілей рекламного повідомлення;

• аудиторії, на яку має бути розрахована реклама;

• спрямованості та тем рекламної кампанії;

• засобів інформації та конкретних носіїв реклами;

• концепції та форми реалізації рекламних повідомлень;

• способів проведення рекламної кампанії в конкретних умовах;

• засобів контролю за ефективністю реклами (рис. 5.3).

Рис. 5.3. План організації рекламної кампанії

132

Аналіз реклами страхових послуг в Україні свідчить, на жаль, про низьку активність ізекламодзвців та про майже повну відсутність сьо­годні цікавих рекламних продуктів будь-якого виду. Важко назвати страхову компанію, яка провела чітко сплановану, масовану, підпоря­дковану конкретним цілям рекламну кампанію. Найчастіше все обме­жується разовими акціями. Комплексні дослідження з моніторингу ре­клами, які прсводяїься у пресі и на телебаченні, не виокремлюють категорії «страхові послуги» ні серед рекламних продуктів п'ятнад­цяти перших за закупівлею ефірного часу на телеканалах державного, місцевого, незалежного та кабельного телебачення рекламодавців; ні серед рекламних мгпер'алііі двадцяти найбільших (за групами товарів / послуг) рекламодавців у пресі.

Зазначені дослідження виокремлюють лише категорію «фінансові послуги», причому йдеться здебільшого про рекламу банків, привати­заційних та інвестиційних компаній. Така ситуація зумовлена, безпе­речно, і об'єктивними причинами: рівнем розвитку страхового ринку, місцем і роллю страхування в економіці країни і, отже, із бюджетом рекламних кампаній страховиків. Сьогодні реклама страхових послуг— це насамперед прес-реклама та друкована реклама.

А проте найголовніша характеристика рекламної кампанії — не її бюджет, а її ефективність. Серед критеріїв ефективності будь-якої ре­кламної кампанії, в тому числі й реклами страхових послуг, фахівці вирізняють (Дешн Арліапд. Реклама. — М.: Издат. rpvnna «Прогресе». Универс, 1993.—С.67):

• ступінь відповідності образу, що його рекламодавець має намір створити стосовно свого товару;

• доступність аудиторії, якій призначається ця реклама;

• схожість із думкою аудиторії (подолати стереотипи мислення дуже важко, дисонанс із думкою аудиторії може згубно позначитися на ефективності реклами);

• правдивість — нічого не перебільшувати;

• оригінальність з додержанням важливого балансу: реклама має залишити в аудиторії враження про продукт; а не про власну оригі­нальність;

• розпізнавання: ті, кому призначена реклама, мають установити її зв'язок з продуктом, що рекламується:

• комплектність: усі частини реклами мають бути пов'язані одна з одною, а також із рештою дій, підпорядкованих рекламній меті:

• своєчасність: можна використовувати рекламу та її ідею доти, доки вона лишається дієвою та не набридла — важливо вчасно відмо­витися від реклами.

А головним критерієм ефективності реклами, як і маркетингу в ці­лому, є успішність реалізації рекламованих продуктів, зокрема страхо­вих послуг.

133

5.5. РЕАЛІЗАЦІЯ СТРАХОВИХ ПОСЛУГ

Повний і всебічний виклад суті страхового ринку потребує розгляду такої його важливої складової частини, як реалізація страхових продук­тів (послуг) (далі — РСП). В окремих публікаціях і на практиці поняття РСП фахівці нерідко зводять до питань пошуку потенційних клієнтів і укладання з ними договорів страхування, реалізації страхових полісів, розширення джерел отримання страхових внесків та вдосконалення ді­яльності страхових посередників, насамперед агентів, тобто до завдань, пов'язаних із так званою «аквізицією». До речі, термін «акві'зиція» набу­ває у вітчизняному страхуванні дедалі більшого поширення.

У системі страхування аквізиція — це діяльність страховика чи страхових посередників із залучення клієнтів до укладання нових до­говорів страхування. Підміняти поняття РСП аквізицією — означає, на нашу думку, не виправдано спрощувати тлумачення РСП, значно об­межуючи роль і привабливість страхування як інституту соціального захисту. А це негативно позначається на рекламі окремих видів стра­хування, маркетингових дослідженнях, організації підготовки та робо­ти страхових агентів і брокерів, а також на аквізиції.

В основу розуміння суті проблеми і поняття РСП покладено термін «страховий продукт» (послуга). Страховий продукт (послуга) — це комплекс цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтере­сів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (стра­хових випадків), визначених договором страхування або чинним зако­нодавством.

Докладніший розгляд комплексу зобов'язань страховика, які фор­мують поняття страхового продукту, а також передумов і супутних обс­тавин виконання цих зобов'язань дає змогу виявити надзвичайно широ­кий спектр форм і методів страхової діяльності, що їх включає в себе РСП. Головні з них розглянуті в різних підрозділах цього підручника. Пропонований тут панорамний виклад зазначених питань у формі логіч­ного ланцюга має на меті показати органічне поєднання і взаємозв'язок окремих етапів страхової діяльності як складових частин формування і реалізації страхового продукту. А продукт цей, безперечно, є унікаль­ним хоча б за такими (притаманними лише йому) ознаками:

• єдність, протистояння та залежність інтересів договірних сторін «страховик—страхувальник» (наприклад, при страхуванні життя — зацікавленість сторін у збереженні на десятки років платоспроможно­сті страховика);

• фактор імовірності настання страхового випадку;

• ширина меж у географічному просторі та часі (морське страху­вання чи страхування життя);

• попередня невизначеність страхового відшкодування — у розмірі та часі, або взагалі щодо факту настання;

134

• специфіка взаємовідносин сторін — фінансових, правових, мо­рально-етичних, нормою яких є принцип повної добропорядності, і т. ін.

Зауважимо, що процес РСП для докладнішого його розгляду умов­но розіб'ємо на три етапи, або групи, заходів (у хронологічній послі­довності їх проведення або реалізації):

1)аквізиція;

2)супровід договору;

3) дії при настанні страхового випадку та страхове відшкодування.

Аквізиція. Цій групі заходів тут приділено більше уваги, ніж реш­ті, оскільки вони менше висвітлені в інших частинах підручника. Роз­глянемо головних виконавців аквізиції.

1. Фахівці, які працюють у генеральному офісі (чи в регіональних філіях і представництвах) страховика. Потенційний клієнт прибуває сам чи запрошується на переговори. Ця форма спілкування з клієнтом не завжди зручна для нього, але дозволяє страховикові залучати до пе­реговорів фахівців з інших підрозділів, використовувати потрібні нор­мативні та рекламні матеріали. Водночас керівники страховика мають змогу оперативно приймати рішення з кожної розглядуваної справи, коригувати чи навіть розробляти положення страхових угод. При цьо­му клієнт може ознайомитися з рівнем фахової підготовки, організації роботи та сервісу страховика. Така форма спілкування дозволяє за ві­домих умов досягти бажаного впливу на клієнта.

2. Працівники підприємства (юридичної особи), яке є страховим агентом. Як правило, потенційний клієнт прибуває в офіс агента для переговорів з питань, що стосуються безпосередньої виробничої ді­яльності агента (транспортні підприємства, туристичні фірми тощо). При цьому спілкування з клієнтом в інтересах страховика торкається не більш як двох-трьох видів страхування, котрі добре опрацьовані і особливих ускладнень не викликають.

3. Страхові агенти і страхові брокери. Специфіка їхньої діяльнос­ті розкрита в підрозд. 5.3.

У країнах з високим рівнем страхування деякі авторитетні страхові компанії дедалі частіше застосовують таку форму аквізиції, як спілку­вання з клієнтом за телефоном, надсилання йому полісів поштою та безготівкове отримання платежів. Ця форма аквізиції сприяє розши­ренню поля пошуку потенційних клієнтів, значно скорочує час ділово­го спілкування, дає змогу знизити накладні витрати й рівень тарифних ставок. Проте вона значно обмежує можливості аргументації з боку страховика (застосування наочної реклами, залучення інших фахівців тощо) і може бути застосована лише до окремих видів страхування з незначним обсягом відповідальності, де ефект дає масовість реалізації страхових полісів (наприклад, страхування цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів). У вітчизняних умовах нині така форма спілкування дає добрий ефект для поновлення дії на новий тер­мін колективних договорів з обов'язкових видів страхування з клієн­тами—юридичними особами.

135

Після заздалегідь проведеного маркетингового дослідження ринку та рекламної кампанії через один із зазначених каналів аквізиції виби­рають потенційного клієнта (конкретний громадянин чи представник юридичної особи) і попередньо ознайомлюються з ним. Це може від­бутися під час безпосередніх переговорів сторін, а також дистанційно — з допомогою засобів зв'язку. При цьому вивчається об'єкт страхуван­ня, визначаються принципові умови страхування та характер ризиків, які потребують страхового захисту.

Уже на цьому етапі страховик розпочинає роботу з мінімізації ри­зику і розміру можливого збитку від страхового випадку, виконуючи насамперед збір, аналіз і доповнення інформації щодо клієнта, об'єкта страхування, характерних ознак ризику. Водночас провадиться града­ція обставин, що можуть призвести до страхового випадку чи спричи­нити значні збитки. З метою мінімізації ризику та розвитку довготри­валих ділових взаємовигідних стосунків з клієнтом здобуту інфор­мацію доводять до його відома, аби він мав змогу прийняти відповідні рішення та вжити профілактично-попереджувальних заходів, усунути чи локалізувати найімовірніші причини можливого страхового випадку.

Одночасно приймаються принципові рішення, які в міжнародній страховій термінології називаються андеррантингом — чи брати вза­галі об'єкт на страхування, в яких межах відповідальності та за яких конкретних умов договору. Ідеться, зокрема, про перелік страхових подій, тарифи, винятки, застереження та особливі умови — наприклад із зобов'язанням проведення страхувальником попереджувально-про­філактичних заходів (можливо, із частковим фінансуванням чи за іншої допомоги страховика під час дії договору страхування). Крім того, го­туються та подаються відповідним службам страховика пропозиції за схемою перестрахування: в який термін, яку частину ризику залишити на власному утриманні, за яким видом (пропорційно, за ексцедентами збитків тощо).

Роботу цю здебільшого виконують фахівці страховика, які здійс­нюють аквізицію. Проте в разі значної суми страхової відповідальнос­ті, недостатньо вивченого ризику чи коли об'єкт і умови страхування нетрадиційні, доцільно залучати компетентних вузькопрофільних фа­хівців з інших підрозділів, служби фінансової безпеки страховика, а також із компаній, які мають необхідний досвід і котрим пропонува­тиметься перестрахування. Корисно також звертатися й до експерті'в за тимчасовою трудовою угодою. Уявити характер та спосіб виконання зазначених робіт досить просто на прикладі страхування потужного промислового об'єкта від вогневих ризиків.

Завершальною стадією даного етапу РСП є підписання договору страхування (можливо, через засоби зв'язку, але обов'язково з невідкла­дним обміном оригінальними примірниками договорів, завірених відпо­вів:-йми підписами та печатками, як того вимагає законодавство) і от­римання страхових платежів, після чого починає діяти страховий захист.

136

Супровід договору страхування. Цей етап РСП у діяльності стра­ховика менш динамічний, ніж аквізиція, проте він розтягнений у часі і має ряд істотних ознак. Так, укладання і підписання договору страху­вання (про це докладно сказано в розд. 7) являє собою певною мірою формальну процедуру. Проте можливі проблеми з отриманням внес­ків, якщо страхові платежі мають вноситися не одноразово, а щоквар­талу, щомісяця чи в інші строки. Адже розтягнені в часі внески вима­гають від страховика постійного контролю з використанням інфор­мації з бухгалтерії, спілкування з клієнтом (контроль за проведенням першого внеску та початком страхового покриття, нагадування про наступний внесок тощо).

Зауважимо, що зазначені труднощі пов'язані з ризиковими видами страхування (при страхуванні життя регулярне отримання внесків, як правило, ускладнень не викликає). Недоліки в цій роботі можуть приз­вести до конфліктів з клієнтами (наприклад, до переривання термінів страхового покриття, причиною чого може стати порушення техніч­ними працівниками клієнта графіка поточних платежів і т. ін.). З ме­тою уникнення цих ускладнень та кращої організації роботи, коли до­говорів страхування багато, окремі страховики запроваджують поря­док проходження договорів страхування від їх укладення до передання в архів (табл. 5.2).

Окрім цього^ етап супроводу договорів передбачає вжиття не менш важливих заходів з регулярного контролю за об'єктом страхування, а саме:

• виконання клієнтом своїх зобов'язань з додержанням норм без­пеки, своєчасного виявлення й усунення передумов до страхового ви­падку тощо або прийняття ним інших відповідних рішень. Ці функції можуть виконувати за трудовими угодами сторонні фахівці (з нагля­дових органів, інспекцій і т. ін.);

• своєчасного виявлення можливих тенденцій у характері ризику (заміна перевізника чи маршруту транспортування застрахованого ва­нтажу; поява сторонніх факторів, у тому числі з незалежних від стра­ховика причин тощо);

• систематичного отримання інформації — наприклад, щодо про­ходження чи причин затримки застрахованого вантажоперевезення;

при страхуванні фінансових ризиків — щодо дій контрагента страху­вальника, спрямованих на вжиття передбачених бізнес-планом заходів з погашення кредиту, чи надійності заставних зобов'язань для кон­сультування клієнта в порядку його сервісного обслуговування та прийняття спільних відповідних рішень;

• відстежування стану та якості послуг, що надаються клієнтові третьою стороною за дорученням страховика (асистанс чи служба тех­нічної допомоги на автошляхах, медичні заклади при медичному стра­хуванні і т. ін.) з метою максимального задоволення потреб страху­вальника та підтримання ділової репутації страховика.

137

Таблиця 5.2

ПОРЯДОК ПРОХОДЖЕННЯ ДОГОВОРІВ Є 1 РАХУВАННЯ 1$ АКЦІОНЕРНИІ СТРАХОВІЙ КОМПАНІЇ «ЕНЕРГОПОЛ1С»

138

Водночас страховик постійно дбає про здійснення чи коригування запобіжних заходів, внесення змін до договору страхування, аж до йо­го дострокового припинення.

У разі відсутності страхової події протягом терміну страхового по­криття страховик при потребі в порядку сервісу інформує про це кліє­нта, запрошуючи його до подальшої співпраці, і вносить відповідну інформацію в банки даних (насамперед — для фінансово-економічних та актуарних підрозділів).

Дії при настанні страхового випадку та страхове відшкодування. Генеральний директор Лондонського Інституту дипломованих страхо­

виків Д. Бланд щодо цієї частини страхового продукту писав: «Кожний втрачений долар залежить від персоналу — тут, звісно, я говорю про втрати, понесені внаслідок поганого контролю чи поганого страхуван­ня, яких можна було уникнути. Кожен долар, сплачений на справжні відшкодування, — добре витрачений: це слугує обгрунтуванням необ­хідності страхування, а також його найкращою рекламою».

Діяльність страховика в разі настання будь-якої події, котра має ознаки страхового випадку, є об'єктивним показником його надійнос­ті, компетенції та кваліфікації фахівців, а також найбільш вагомим критерієм у прийнятті клієнтом рішення щодо страхування і вибору страховика. Ця стадія РСП, більш ніж будь-яка інша, потребує концен­трації зусиль фахівців з різних підрозділів страховика, передусім узго­дженості рішень і ретельності, коли йдеться про завчасну правову під­готовку (розробка правил страхування, визначення умов договору і т. ін.). Дрібниць у цій роботі немає, а є лише більш чи менш імовірний розвиток подій чи стосунків із клієнтом. Проте поверхове, неконкрет­не формулювання прав і обов'язків договірних сторін призводить до двояких тлумачень; у такому разі за непорушними принципами стра­хування набирає сили презумпція правоти клієнта, тобто клієнт правий доти, доки страховик не доведе протилежне.

Права і зобов'язання сторін з кожного виду страхування мають свої особливості, викладені також в інших розділах, але принциповим є те, що першочергові обов'язки клієнта при настанні страхового ви­падку зі зрозумілих причин мають бути сформульовані просто, корот­ко і точно, легко сприйматись і запам'ятовуватись.

З боку страховика основними вимогами до працівників служб уре­гулювання збитків, тобто тих, хто забезпечує безпосереднє спілкуван­ня з клієнтом за даних обставин, мають бути глибоке знання правил страхування, достатня правова підготовка, оперативність, завбачливість і ввічливість. Зазначена служба формує імідж страховика у критичній ситуації для клієнта, дії якого в цей час можуть бути некоректними.

Особливої уваги потребує організація аварійного комісаріату стра­ховика, у тому числі (при потребі) його представництв у географіч­них регіонах страхового покриття.

Аварійний комісар (у морському страхуванні сюрвейєр) — пов­новажний експерт страховика, який проводить розслідування обставин події, котра заявлена клієнтом як страховий випадок, визначаючи її відповідність умовам страхування, оцінює й узгоджує з клієнтом роз­міри збитку, вживає заходів до його зменшення, оформлює і подає від­повідний висновок (аварійний сертифікат). При потребі аварійний ко­місар може залучатись до вивчення ризику на стадії розробки умов до­говору страхування.

Логічним завершенням дій страховика на цьому етапі є підготовка і проведення суброгації — використання свого права на регресні ви­моги до винуватця страхової події для часткової чи повної компенсації сплачених страхових відшкодувань. Це положення в окремих випад-

140

ках може дати головний поштовх до прийняття клієнтом рішення що­до страхування (наприклад, намагання уникнути проблем із судовим позовом до винуватця даної події на території іншої країни тощо).

З метою найраціональнішої організації праці і проведення даного етапу РСП в окремих страхових компаніях упроваджено спеціальний порядок урегулювання збитків і проходження відповідних документів, яким регламентуються:

• фіксація, аналіз та попереднє встановлення збитку з отриманого повідомлення;

• прийом заяви і організація розслідування, при потребі — роботи служб аварійного комісаріату;

• в окремих випадках винесення даного питання на розгляд Ради з урегулювання збитків — позаштатний орган страховика у складі спе­ціалістів, що відіграють роль експертів чи обстоюють у суді інтереси страховика (або клієнта перед третьою стороною);

• попереднє повідомлення перестраховиків;

• затвердження висновків — аварійного акта (сертифіката) чи рі­шення Ради з урегулювання збитків, розрахунку суми страхового від­шкодування;

• розрахунки з клієнтом і перестраховиками;

• архівна обробка документів, що стосуються розглядуваного факту. Особливе значення у проведенні РСП має рівень обслуговування клієнтів як один із трьох визначальних факторів успішної роботи. Два інші — це якісні показники страхового продукту (перелік ризиків, що підпадають під страхове покриття, рівень платоспроможності страхо­вика тощо) та його вартість (страховий тариф). Умови страхування і відповідний нетто-тариф є категоріями, дуже мало залежними від страховика, і їх ігнорування (робота тривалий час за маловивченими ризиками або за невиправдано зниженими тарифами для залучення клі­єнтів) можуть привести до найгірших наслідків. З огляду на це — рі­вень обслуговування, або сервіс, у роботі з клієнтами є одним із най­ефективніших резервів стимуляції залучення клієнтів в умовах конку­рентного середовища.

Які ж показники якості сервісу разом з іншими притаманні страху­ванню? Взагалі досягти високої якості означає зробити процес страху­вання легким і зрозумілим для клієнта. Тут мають повністю виключа­тися некомпетентність і бюрократична тяганина, процедура оформ­лення договору страхування. Кожне питання, що стосується теми пе­реговорів з клієнтом чи його проблеми, має бути повністю розкрите й прокоментоване фахівцем. Успіх в аквізиції залежить від того, як кліє­нта зустрінуть в офісі страховика, наскільки діловою буде атмосфера переговорів, ставлення до клієнта та поведінка персоналу, коректність і ввічливість; який теоретичний рівень підготовки, уважність та чуй­ність до побажань клієнта буде виявлено страховиками, компонування та дизайн документації, якість рекламної продукції. Окремі страхові компанії з цього приводу проводять спеціальні навчання та ділові ігри,

141

розробляють і впроваджують спеціальні набори операційних стандар­тів щодо спілкування з клієнтами, зразків документації, проведення переговорів.

Усі фахівці страховика, задіяні безпосередньо чи опосередковано в РСП, повинні усвідомлювати, що на кожному етапі спілкування з представниками страховика у клієнта мак формуватися ставлення до страхування за такою схемою: увага — інтерес — знання — приваб­ливість — попит — укладання договору — впевненість і спокій — вдоволення розміром і сервісом відшкодування (при його прове­денні) — вдячність — бажання подальшого страхування. А такого ставлення можна досягти лише за умопи високого професіоналізму фахівців усіх рангів страховика — від вищого керівництва до техніч­них працівників, який грунтується на достатньому рівні знань зі стра­хування конкретного і суміжних ризиків, а також на взаємодопомозі і довірі в колективі страховика, чіткому знанні і додержанні виконав­цями своїх функцій і повноважень. При цьому виходити з того, що став­лення фахівців чи представників страховика до так званих «поточних дрібниць» досить точно відбиває та ілюструє, клієнтові найбільш імо­вірний варіант виконання страховиком своїх зобов'язань у майбутньому.

ТЕСТ 5А Маркетинг у страхуванні

1. Що з наведеного далі входить до комплексу маркетингових ко­мунікацій (marketing communication mix)?

1) Реклама в засобах масової інформації; діяльність, спрямована на формування позитивної громадської думки щодо свого товару, фірми;

2) реклама в засобах масової інформації; заходи, які стимулюють ку'іівлю; діяльність, спрямована на фюрмування позитивної громадсь­кої думки про свій товар, фірму: пошук і утримання клієнта;

3) реклама в засобах масової інформації, заходи, які стимулюють купівлю; пошук і утримання клієнта, відновлення напрямлених дов­гострокових зв'язків між виробником і споживачем;

4) «sales promotion»; «public relations»: «direct marketing».

2, Що належить до друкованої реклами?

1) Газети, журнали, проспекти, каталоги, довідники; листівки, ін­формаційні листки, прес-релізи;

2) пряме поштове розсилання друкованих рекламних матеріалів, проспекти, каталоги;

3) проспекти, каталоги, довідники; листівки, інформаційні листки, прес-релізи і т. ін.;

4) упаковка, етикетки, плакати й наклейки, розміщені в салонах, проспекти, каталоги, довідники, газети, журнали.

142

3. Де проявляється функііія ЗМІ під назвою «антена»?

1) Через ЗМІ надходить різного роду інформація, яка порушує ба­ланс різних сторін суспільства;

2) ЗМІ є місцем, де фокусуються зміни соціокультурних течій;

3) підсилює і поширює створений дисбаланс у суспільстві доти, доки відчуття його не стане масовим;

4) засоби масової інформації відтворюють і обстоюють інтереси визначеної соціальної структури.

4. Реклама використовує функцію ЗМІ під назвою «антена»:

1) стосовно добре відомих, консервативних та поширених спожи­вчих стереотипів;

2) для пропозиції нового «способу життя» та послуг, які відпові­дають цьому способу життя;

3) щоб драматизувати, перебільшити зміни в соціальних стереоти­пах поведінки;

4) щоб ввести нові настанови поведінки та споживання.

5. Які з наведених далі завдань має виконувати реклама страхової компанії?

1) Створювати широку популярність і образ продуктів компанії та самої компанії, що запам'ятовується;

2) бути спрямована на надання більшої значущості запропонова­ним нововведенням;

3) підтримувати популярність компанії, поширювати образ проду­ктів і компанії, брати участь в оновленні образу продуктів компанії;

4) бути позиціонуючою у «відповідь на сподівання споживачів», масованого впливу, ненав'язливе всюдисущою.

ТЕСТ 5Б Реалізація страхових продуктів

7. Що таке страховий продукт?

1) Страховий поліс;

2) процес укладання договору страхування;

3) комплекс зобов'язань страховика;

4) боргове зобов'язання страховика;

5) страхове відшкодування.

2. Коли провадиться мінімізація ризику?

1) На кожному етапі процесу страхування;

2) при настанні страхового випадку;

3) під час визначення розміру страхового відшкодування;

Розділ 5. Маркетингу страхуванні

143

4) під час укладання страхового договору;

5) при суброгації (використанні регресних прав).

3. Якщо страховий випадок протягом дії договору страхування не настав, чи реалізовано страховий продукт?

1) Лише частково;

2) так, у повному обсязі;

3) ні, бо не сплачене страхове відшкодування;

4) так, якщо до договору страхування було видано страховий поліс;

5) ні, оскільки страховик не виконав усіх зобов'язань.

4. Виконання страхувальником зобов 'язань за договором стра­хування являє собою:

1) складову частину страхового продукту;

2) частину страхового внеску;

3) одну з умов для отримання страхового відшкодування;

4) підстави для сплати тантьєми;

5) своєчасну сплату страхових внесків-

5. Основні фактори підвищення ефективності реалізації страхо­вого продукту такі:

і) страховий тариф, страхова сума, термін дії договору;

2) страховий тариф, ризики, франшиза;

3) зобов'язання сторін, ризики, розмір страхових резервів;

4) якість страхового продукту, тариф, сервіс;

5) якість страхового продукту, тариф, реклама.

РОЗДІЛ 6. ДОГОВОРИ СТРАХУВАННЯ

6.1. ПОНЯТТЯ, ЗМІСТ І ОСНОВНІ ВИМОГИ ДО СТРАХОВИХ ДОГОВОРІВ

Договір страхування являє собою угоду двох або кількох осіб, яка спрямована на встановлення, зміну або розірвання між ними правових зв 'язків (прав і обов 'язків).

Такий договір виконує дві основні функції. По-перше, це — юриди­чний факт, з яким норми права пов'язують виникнення (а також зміни і припинення) зобов'язань. Відповідні зобов'язання, оскільки вони ви­никають на підставі договору, називаються договірними. Кожне зо­бов'язання відбиває певні правовідносини. Це означає, що договір як угода сторін є юридичним фактом, на підставі якого виникають дого­вірні зобов'язання і правові відносини.

По-друге, оскільки сторони договору не лише встановлюють між собою правовий зв'язок, а й тією чи іншою мірою визначають його зміст, то договір є ще й засобом регулювання відносин, формування умов, на яких будується правовий зв'язок його учасників.

Згідно із Законом України «Про страхування» договір страхування є угодою між страховиком і страхувальником, за якою страховик бере на себе зобов'язання у разі страхового випадку виплатити страхову суму або відшкодувати збиток у межах страхової суми страхувальни­кові чи іншій особі, на користь якої укладено договір страхування (надати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зо­бов'язується сплачувати страхові платежі у визначені терміни та вико­нувати умови договору.

Змістом договору як юридичного факту визнається сукупність його умов. Визначення змісту договору має велике практичне значення, ос­кільки від цього залежать особливості виникнення прав і обов'язків, можливість належного виконання зобов'язань.

Як передбачено цивільним законодавством, договір вважається ук­ладеним, якщо між сторонами в належній формі досягнуто угоди за всіма його істотними умовами.

Істотними є умови про предмет договору, умови, які законодавст­вом визнані суттєвими або необхідними для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути дося­гнено згоди.

Під істотними умовами договору розуміємо умови (пункти), перед­бачені як обов'язкові норми права, що регулюють конкретні договірні відносини. До таких умов договору страхування, крім предмета стра­хування і страхового внеску (премії), належить умова, що стосується страхового випадку. Події, визнані як страхові випадки, що тягнуть за собою виплату страхових сум, мають бути чітко зафіксовані в договорі і погоджені сторонами.

145

Нині на практиці застосовуються розроблені страховими організа­ціями (компаніями) умови (правила) з різних видів особистого і май­нового страхування, що відбивають діловий імідж і фінансово-під­приємницькі можливості страхувальників.

Цими умовами і правилами часто визначається весь комплекс істо­тних (та інших) умов, які становлять зміст страхового договору. Отже, угода сторін зводиться, по суті, до прийняття або відмови від укладен­ня договору страхування на запропонованих страховиком умовах і конкретизації окремих пунктів (розмір страхової суми, строк і т. ін.) в індивідуальних договорах страхування.

На ринку страхових послуг поширюється «продаж страхових полі­сів», у яких усі умови страхового договору передбачені в одно­сторонньому порядку страховиком. Придбавши такий поліс, страху­вальник «погоджується» із запропонованими умовами.

Отже, визначальною ознакою договору є угода сторін. Проте для деяких цивільно-правових договорів самої лише угоди сторін недос­татньо. Потрібно виконати ще певні дії, наприклад передати речі, гроші, сплатити внески, після чого договір вважається укладеним. Такі договори іменуються реальними (на відміну від консенсуальних). До них належить договір страхування, який набуває сили з моменту спла­ти страховиком першого страхового внеску (якщо договором або за­коном не передбачено інше). Договори страхування укладаються за правилами страхування. Факт укладання договору страхування може засвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування.

Правове значення страхового полісу (свідоцтва) полягає в тому, що він поєднує в собі значення документа, який згідно з вимогами зако­нодавства надає договору письмової форми, передає згоду страхуваль­ника на пропозицію страховика укласти договір і.є доказом укладення страхового договору.

Отже, законодавець надає страховому свідоцтву лише значення можливого доказу факту укладення договору страхування, до того ж із додаванням правил страхування.

У Законі докладно висвітлені реквізити, які мають міститися у страховому свідоцтві (полісі): а) назва документа; б) назва, юридична адреса і банківські реквізити страхувальника; в) прізвище, ім'я, по батькові або назва страхувальника, його адреса; г) об'єкт страхування;

д) розмір страхової суми; е) зазначення страхового ризику; є) розмір страхового внеску, строки і порядок його внесення; ж) строк дії дого­вору; з) порядок зміни і призупинення договору; й) інші умови за зго­дою сторін, у тому числі доповнення до правил страхування або виня­тки з них; і) підписи сторін.

Вимоги законодавця до необхідних реквізитів страхового полісу, які мають виконуватися страховими організаціями, фірмами, компані­ями, безперечно сприятимуть не тільки одноманітності в оформленні

146

страхових зобов'язань, а й будуть важливим орієнтиром установлення умов договору страхування для сторін і правозахисних органів при конфліктних ситуаціях та вирішенні страхових спорів.

Отже, з огляду на сказане договір — це не тільки юридичний факт, з яким пов'язане виникнення страхових правовідносин, а й регулятор поведінки сторін у цих правовідносинах, який безпосередньо визначає права та обов'язки його учасників.

6.2. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ СУБ'ЄКТІВ СТРАХОВОГО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

Згідно з чинним законодавством України страховик зобов 'язатій:

1) ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування;

2) протягом двох робочих днів, тільки-но стане відомо про настан­ня страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхід­них документів для своєчасної виплати страхової суми або страхового відшкодування страхувальникові;

3) у разі настання страхового випадку виплатити страхову суму або страхове відшкодування в передбачений договором термін. Страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасну виплату страхової суми (страхового відшкодування) сплатою страхувальникові неустойки (штра­фу, пені), розмір якої визначається умовами договору страхування;

4) відшкодувати витрати, понесені страхувальником у разі настання страхового випадку щодо запобігання або зменшення збитків, якщо це передбачено умовами договору;

5) за заявою страхувальника в разі здійснення ним заходів, що зме­ншили страховий ризик, при збільшенні вартості майна переукласти з ним договір страхування;

6) тримати в таємниці відомості про страхувальника та його май­новий стан, за винятком випадків, передбачених законодавством України.

Умовами договору страхування можуть бути передбачені також інші обов'язки страховика.

Обов 'язки страхувальника полягають ось у чому:

1) своєчасно вносити страхові платежі;

2) при укладанні договору страхування надати страховикові інфо­рмацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-яку змі­ну страхового ризику,

3) повідомити страховика про інші діючі договори страхування щодо цього об'єкта страхування;

4) вживати заходів щодо запобігання та зменшення збитків, завда­них внаслідок настання страхового випадку;

5) повідомити страховика про настання страхового випадку в тер­мін, передбачений умовами страхування.

147

Умовами договору страхування можуть бути передбачені також інші обов'язки страхувальника.

Основним правом страхувальника є право на одержання обумовле­них договором грошових сум.

Так, за договором страхування майна або пов'язаного з ним май­нового інтересу (договір майнового страхування) страховик зобов'я­зується у разі настання зазначеної в договорі події (страхового випад­ку) відшкодувати страхувальникові або іншій особі, на користь якої укладено договір, завдані збитки повністю або частково (виплатити страхове відшкодування), у межах обумовленої договором суми (стра­хової суми).

На випадок, коли майно застраховане не на повну вартість, відшко­дуванню підлягає відповідна частина збитку, якщо інше не передбаче­но законодавчими актами або договором страхування.

Якщо страхова сума, заявлена в угоді, перевищує справжню вар­тість застрахованого майна, договір є недійсним у тій частині страхо­вої суми, яка перевищує вартість майна.

За договором особистого страхування страховик зобов'язується у разі настання страхового випадку заплатити страхувальникові або ін­шій особі, на користь якої укладено договір, обумовлену за договором страхову суму, незалежно від суми, яка за соціальним страхуванням чи соціальним забезпеченням належить йому для покриття шкоди.

При страхуванні майна страхова сума не може перевищувати його справжньої вартості на момент укладення договору (страхової вартос­ті). Сторони не можуть змінювати страхову вартість майна, визначену в договорі страхування, за винятком випадків, коли страховик доведе, що він введений в оману страхувальником.

Страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, завданого застрахованому майну страхувальника або третьої особи в разі страхового випадку, якщо договором страхування не пе-рфдбачена виплата страхового відшкодування в певній сумі.

Коли страхувальник уклав договори страхування майна з кількома страховиками на суму, яка загалом перевищує страхову вартість майна (подвійне страхування), то страхове відшкодування, яке одержано від усіх Страховиків зі страхування цього майна, не може перевищувати його страхової вартості. При цьому кожний зі страховиків виплачує страхове відшкодування в розмірі, пропорційному відношенню стра­хової суми за укладеним договором до загальної суми за всіма укладе­ними цим страхувальником договорами страхування зазначеного майна.

Умовами договору страхування може передбачатися заміна стра­хової виплати компенсацією збитків у натуральному розмірі в межах суми страхового відшкодування.

У договорі особистого страхування страхова сума встановлюється страхувальником згідно з домовленістю зі страхувальником. ^;      Страхове забезпечення виплачується страхувальникові або третій ж  особі незалежно від суми, яка належить йому за іншими договорами

148

страхування, а також із соціального страхування чи соціального заоез-печення, як відшкодування збитків.

Необхідно звернути увагу на окремі положення статті 8 Закону України «Про страхування», які мають важливе правове значення.

По-перше, основним принципом майнового страхування є страху­вання майна на всю його дійсну вартість на момент укладання догово­ру (страхова вартість), і розмір страхового відшкодування не може пе­ревищувати розміру прямого збитку, заподіяного застрахованому май­ну, тобто є принцип відшкодування, компенсації шкоди. В особистому страхуванні страхова сума встановлюється за згодою сторін, страхове забезпечення (гроіі.ойа сума, яка належить виплаті) не залежить від реальної шкоди і співвідноситься з нею, тобто виплачується незалежно від суми, яка підлягає виплаті на інших підставах.

По-друге, у Законі міститься норма, згідно з якою, в разі, коли страхова сума нижча за страхову вартість майна, розмір страхового відшкодування скорочується в тій пропорції, яким є відношення стра­хової суми до страхової вартості майна (якщо умовами договору стра­хування не передбачено інше), тобто закріплюється принцип пропор­ційної системи покриття заподіяних збитків.

Метою і завданням майнового страхування є відшкодування запо­діяних негативними чинниками збитків застрахованим об'єктам. Про­те розмір страхового відшкодування не завжди збігається з розміром завданих збитків. Співвідношення між цими величинами залежить від ряду факторів, у тому числі таких, як страхова сума, страхова вартість і система (вид) страхового забезпечення.

Істотне значення для обсягу відшкодування в майновому страху­ванні має страхова сума, тобто максимальна грошова сума, в межах якої страхова організація несе зобов'язання з виплати страхового зби­тку в разі настання страхового випадку.

Страхова сума може збігатися зі страховою вартістю об'єкта. Тоді майно вважається застрахованим за повною його вартістю. А якщо во­на нижча за страхову вартість, важливим чинником при визначенні роз­міру страхового відшкодування є система (вид) страхового забезпе­чення.

У майновому страхуванні застосовуються дві основні системи страхового забезпечення: пропорційна і першого ризику. За пропор-ifiuHO'i системи відшкодування виплачується в розмірі такої частини збитків, яку страхова сума становить щодо оцінки (страхової вартості) об'єкта страхування. Якщо страхова сума менша за практичну вартість майна, то певна частка збитку завжди лежить на страхувальникові, ін­шими словами, ступінь повного відшкодування залежить ьід величини страхової суми відносно застрахованого майна (страхової вартості). Ця система, з одного боку, дає змогу страхувальникові відшкодовувати в повному розмірі збитки, а з іншого — підштовхує до вжиття заходів зі збереженням майна, а також попереджувальних заходів, оскільки час­тина втраченого йому не повертається.

149

Системи першого ризику передбачає виплату страхового відшко­дування в розмірі збитку, але в межах страхової суми. За такої системи страхового забезпечення збитки в рамках страхової суми (перший ри­зик) повністю погашаються страховиком, а збитки понад страхову суму (другий ризик) не погашаються. При системі першого ризику рівень відшкодування, як правило, вищий, ніж у разі пропорційної системи.

Якщо майно застраховане на повну вартість, тобто страхова сума дорівнює страховій оцінці (страховій вартості), а розмір страхового відшкодування буде один і той самий як при страховому забезпеченні за пропорційною системою, так і в разі системи першого ризику: від­шкодування при цьому завжди дорівнює збитку. Якщо застраховане майно загинуло повністю, то відмінності між зазначеними системами практично втрачаються, оскільки за тією чи іншою системою виплачу­ється повна страхова сума.

Відмінності між цими системами виявляються при страхуванні майна не в повній вартості і водночас при не повній його загибелі, ко­ли обсяг відшкодування при системі першого ризику трохи вищий. Хоча в цілому механізм зазначених двох систем можна вважати умов­но вигідним обом сторонам — страхувальникові і страховикові. Адже незначна невигода для страхової організації системи першого ризику компенсується залученням великої кількості страхувальників, зацікав­лених у такого роду умовах майнового страхування. Це, зрештою під­вищує фінансову стійкість страхування розглядуваного виду в цілому, а отже, у підсумку забезпечує інтереси страхової організації.

Крім зазначених у Законі обов'язків страховика, договором стра­хування можуть бути передбачені й інші його обов'язки.

Основний обов 'язок страховика — здійснити страхові вііп.'шти у разі настання страхового випадку — кореспондує з основним обов 'яз-ком страхувальника — своєчасно вносити страхові внески. Страховий внесок — плата за страхування, яку страхувальник зобов 'язаний внести страховикові згідно з договором страхування або законом. У міжнарод­ній практиці страховий внесок називають страховою премією.

Страховий тариф — це ставка страхового внеску з одиниці страхо­вої суми чи об'єкта страхування. Страхові тарифи за обов'язковими видами страхування встановлюються в законах про обов'язкове стра­хування або постановах Уряду. Страхові тарифи за добровільними ви­дами особистого страхування, страхування майна та страхування від­повідальності страховиком розраховуються актуарно (математично) на основі відповідної статистики настання страхових випадків. Конкрет­ний розмір страхового тарифу визначається договором страхування за угодою сторін.

Згідно із законом страхувальник, укладаючи договір, зобов'язаний по­відомити страховикові про всі відомі йому обставини, які мають значення "пя оцінки страхового ризику, а також про всі укладені й такі, що уклада­ються, договори страхування, пов'язані з даним об'єктом страхування.

150

Крім того, обов'язок страхувальника — вжити заходів щодо запо­бігання та зменшення збитків застрахованого майна у разі настання страхового випадку та повідомити про це в строки, які встановлено договором страхування.

Практичне значення цього обов'язку полягає в тому, щоб своєчас­но встановити факт та обставини страхового випадку. Наявність стра­хового випадку та його причини мають істотне значення не лише для страховика, його економічних інтересів, а й для дієвого захисту май­нових прав самих страхувальників.

Договором страхування можуть бути передбачені також і інші обов'язки. Майнове страхування спрямоване на відшкодування збитку, завданого застрахованому об'єкту у разі настання страхового випадку. Тому умовами проведення страхування, а також договором на страху­вальників можуть покладатись обов'язки, пов'язані з додержанням про­типожежних, технічних вимог, правил дорожнього руху і т. ін. Санкції за порушення таких обов'язків мають передбачатися та встановлюва­тися в рамках цивільного законодавства за погодженням сторін.

Законом України «Про страхування» врегульовано питання про за­міну страхувальника в договорі. Так, на випадок смерті страхувальни­ка, який уклав договір страхування майна, права та обов'язки страху­вальника переходять до особи, що прийняла майно у спадок. В інших випадках заміни страхувальника його права та обов'язки переходять до нового власника за згодою страховика, якщо договором чи законом не встановлено інше.

Принцип заміни страхувальника передбачений і в договорах осо­бистого страхування. Зокрема, у разі смерті страхувальника, який ук­лав договір на користь третьої особи, права та обов'язки, що визнача­ються цим договором, переходять до третьої особи за її згодою. У разі неможливості виконання даною особою зобов'язань за договором страхування її права та обов'язки можуть перейти до осіб, які згідно із законодавством виконують обов'язки з охорони прав і законних інте­ресів застрахованих осіб.

Згідно із загальними нормами цивільного законодавства, якщо в пері­од дії договору страхування страхувальника судом визнано недієздатним або обмеженим у дієздатності, його права і обов'язки виконує його опікун.

Виняток становить договір страхування відповідальності. Такий договір повинен закінчувати свою дію з моменту, коли страхувальника визнано недієздатним або обмеженим у дієздатності.

При реорганізації страхувальника, якщо він є юридичною особою, у період дії договору страхування його права та обов'язки за згодою страховика переходять до правонаступника,

Законодавство України передбачає норму, згідно з якою при нас­танні зазначеної в договорі події (страхового випадку) страховик зо­бов'язується відшкодувати страхувальникові або іншій особі, частково (виплатити страхове відшкодування) у межах обумовленої договором суми (страхової суми).

151

У разі, коли майно застраховане не в повній вартості, відшкоду­ванню підлягає відповідна частина збитку, якщо інше не передбачено законодавством або договорами страхування. На випадок, коли стра­хова сума нижча від страхової вартості майна, розмір страхового від­шкодування скорочується пропорційно до відношення страхової суми і страхової вартості майна, якщо умовами договору не передбачено інше.

Важливим елементом страхових правовідносин є страховий випа­док, тобто подія, передбачена договором страхування або законом, з настанням якої виникає зобов'язання страховика зробити страхову ви­плату страхувальникові або застрахованій особі, на користь якої укла­дено договір страхування.

Проте щодо конкретних видів і договорів страхування страховий випадок являє собою сукупність визначених умов та зобов'язань, ная­вність яких і породжує суб'єктивні права та обов'язки сторін страхо­вого зобов'язання. Слід погодитися з визначенням, що подається в лі­тературі: страховий випадок— складне поняття, зміст якого охоплює ряд необхідних елементів, у тому числі встановлені страховиком чи передбачені законодавством факти (обставини), які мають певні ознаки.

До елементів або умов, які мають входити до змісту страхового випадку, належить шкідливість випадку, на який здійснюється майно­ве страхування. Конкретний перелік таких подій передбачається пра­вилами страхування.

6.3. ПРОЦЕДУРА ПІДГОТОВКИ ТА УКЛАДАННЯ ДОГОВОРУ

Порядок укладання договору визначається цивільним законодавст­вом, зокрема Законом України «Про страхування». Існують дві стадії у процесі укладання договору: 1) пропозиція однієї сторони іншій всту­пити в договірні відносини (оферта); 2) одержання і прийняття пропо­зиції іншою стороною — акцепт, що вказує на згоду останньої укласти договір на умовах, закладених у пропозиції.

Питання про правову характеристику оферту не може розглядатися без урахування теоретичних положень, розроблених наукою, та поста­нов цивільного законодавства.

Пропозиція щодо укладання договору може визначатись як оферта, якщо вона відповідає ряду необхідних ознак, зокрема, з оферти має випливати волевиявлення на укладання договору, а не просто наводи­тися інформація про можливість укладання договору. Оферта має бути адресована конкретній особі.

Законодавче визначення оферти і перелік ознак, яким вона має відпо­відати, передбачено в цивільному законодавстві. Згідно з ним пропозиція щодо укладання договору одній або кільком конкретним особам є офер­тою, якщо вона достатньо визначена і відображає намір особи, яка внесла пропозицію, вважати себе пов'язаною договором у разі її прийняття (акцепту). Пропозиція вважається достатньо визначеною, якщо в ній за­значені істотні умови договору або порядок його визначення.

152

Законодавство розрізняє порядок укладання договорів залежно від пропозиції, зробленої однією зі сторін з визначенням строків для від­повіді або без їх визначення.

Коли пропозиції укласти договір зроблено із вказівкою строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, котра його за­пропонувала, одержала від іншої відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.

Якщо пропозиція укласти договір зроблена без зазначення строку для відповіді, момент укладення договору встановлюється залежно від того, в усній чи письмовій формі подано пропозицію. У першому випадку договір визнається укладеним, якщо інша сторона терміново повідомила особу, яка внесла пропозицію, про прийняття цієї пропо­зиції.

В іншому випадку угода вважається досягнутою і договір укладе­ним, якщо повідомлення про прийняття пропозиції одержано до стро­ку, встановленого законодавством, а якщо такий строк не встановле­ний, — у межах необхідного для цього часу.

Таким чином, оферта зазначає певні визначені юридичні наслідки, а саме сторону, що внесла пропозицію, пов'язану ним. У разі укладен­ня договору з третьою особою (або відмови укласти договір) оферент зобов'язаний компенсувати збитки стороні, якій раніше була зроблена пропозиція, за умови, що остання акцептувала його і на виконання до­говору мала витрати.

До форми договору страхування застосовують загальні правила, установлені для форми угоди.

Якщо згідно із законодавством або угодою сторін договір має бути укладений у письмовій формі, то він може бути укладений складанням одного документа, підписаного сторонами, обміну листами, телетай­пограмами і т. ін., а також підписаний стороною, яка їх надсилає.

Законодавство передбачає, що для укладання договору страхуваль­ник подає страховикові письмову заяву встановленої форми або іншим способом повідомляє про свій намір укласти договір страхування.

Для письмового визнання договору страхування необхідна не тіль­ки письмова заява страхувальника, а й письмова згода страхової орга­нізації на укладання такого договору, підтвердженням якої є страхове свідоцтво (страховий поліс), видане страховиком.

6.4. ВИРІШЕННЯ СПОРІВ І ПРИПИНЕННЯ ДІЇ ДОГОВОРУ

Згідно з чинним в Україні законодавством усі спори за договорами, у тому числі й за договорами страхування, підлягають вирішенню в суді.

Дія договору страхування припиняється за згодою сторін, а також у разі:

1) закінчення терміну дії;

2) виконання страховиком зобов'язань перед страхувальником у повному обсязі;

153

3) несплати страхувальником страхових платежів у встановлені в договорі терміни. При цьому договір вважається достроково припине­ним у разі, якщо перший (або черговий) страховий платіж не був спла­чений за письмовою вимогою страховика протягом десяти робочих днів з дня висунення такої вимоги страхувальникові, якщо інше не пе­редбачено умовами договору;

4) ліквідації страхувальника — юридичної особи або смерті стра­хувальника-громадянина чи втрати ним дієздатності за винятком ви­падків, передбачених статтями 21-23 Закону «Про страхування»;

5) ліквідації страховика в порядку, установленому законодавством України;

6) прийняття судового рішення про визнання договору страхування недійсним;

7) в інших випадках, передбачених законодавством України.

Дія договору страхування може бути достроково припинена за ви­могою страхувальника або страховика, якщо це передбачено умовами договору страхування.

Про намір достроково припинити дію договору страхування будь-яка сторона зобов'язана повідомити іншу не пізніш як за 30 днів до дати припинення дії договору страхування, якщо інше ним не передбачено.

У разі дострокового припинення дії договору страхування за вимо­гою страхувальника страховик повертає йому страхові платежі за пе­ріод, що залишився до закінчення дії договору з вирахуванням норма­тивних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку стра­хового тарифу, фактичних виплат страхових сум та страхового відшко­дування, здійснених за цим договором страхування. Якщо вимога стра­хувальника зумовлена порушенням страховиком положень договору страхування, то останній повертає страхувальникові сплачені ним стра­хові платежі повністю.

При достроковому припиненні дії договору страхування за вимо­гою страховика страхувальникові повертаються повністю сплачені ним страхові платежі. Якщо вимога страховика зумовлена невиконан­ням страхувальником умов договору страхування, то страховик повер­тає страхувальникові страхові платежі за час дії договору з вирахуван­ням витрат на ведення справи, визначених нормативом у розмірі стра­хового тарифу, виплат страхових сум та страхового відшкодування, що були здійснені за цим договором страхування.

Не допускається повернення коштів готівкою, якщо платежі було здійснено в безготівковій формі за умови дострокового припинення договору страхування.

Правові наслідки, пов'язані з достроковим розірванням договору, визнаються залежно від того, допущені чи ні будь-якою зі сторін по­рушення правил страхування. Так, у разі дострокового припинення до­говору страхування за вимогою страхувальника страховик повертає йому внески за відкиданням певних витрат на ведення справи. Якщо

154

вимога страхувальника зумовлена порушенням страховиком правил страхування, то він (страховик) повертає страхувальнику всі внески.

Такий самий порядок передбачено у разі дострокового розірвання страхового договору на вимогу страховика. У тому разі, коли ініціати­ва дострокового розірвання договору не пов'язана з порушенням пра­вил страхування з боку страхувальника, страховик повертає йому стра­хові внески в повному обсязі. Якщо вимоги страховика зумовлені по­рушенням страхувальником правил страхування, страхові внески по­вертаються страхувальникові за відкиданням витрат на ведення справи.

ТЕСТ 6 Договори страхування

1. Чи існує різниця між такими документами, як «страховик до­говір», «страховий поліс», «страхове свідоцтво»?

1) Так;

2) існує незначна різниця;

3) різниці немає.

2. На який мінімальний термін може бути укладено страховий до­говір?

1) Зі страхування життя;

2) зі страхування майна громадян;

3) з обов'язкового страхування цивільної відповідальності власни­ків транспортних засобів.

3. Чи існують законодавчі обмеження на максимальний термін страхування за одним договором?

1) Так;

2) ні;

3) так, на окремі види страхування.

4. Хто може припинити дію договору страхування?

1) Страхувальник;

2) Ліга страхових організацій;

3) страховик;

4) судові органи;

5) Укрстрахнагляд.

5. Чи можна протягом строку дії договору вносити зміни до його змісту?

1) Так:

2) ні;

3) з дозволу Укрстрахнагляду.

РОЗДІЛ 7. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТРАХОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

7.1. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТРАХУВАННЯ

Правове забезпечення страхування здійснюється шляхом прийняття актів законодавства та нормативних актів, що регулюють страхову діяль­ність як у цілому, так і за окремими її напрямками й питаннями.

Система правового регулювання страхової діяльності включає в себе норми, визначені:

• Конституцією України;

• міжнародними угодами, що їх підписала і ратифікувала Україна;

• Цивільним кодексом України;

• законами та постановами Верховної Ради України;

• указами та розпорядженнями Президента України;

• декретами, постановами та розпорядженнями Уряду України;

• нормативними актами (інструкції, методики, положення, накази), котрі прийняті Міністерствами, відомствами, центральними органами виконавчої влади і зареєстровані в Міністерстві юстиції України;

• нормативними актами органу, що згідно із законодавством України здійснює нагляд за страховою діяльністю;

• нормативними актами органів місцевої виконавчої влади у випа­дках, коли окремі питання регулювання страхової діяльності були де­леговані цим органам за рішенням Президента або Уряду України;

• окремими нормативними актами колишнього Радянського Союзу та УРСР, які не були відмінені законодавством незалежної У країни.

Конституція України, прийнята у червні 1996 року, визначила, що виключно законами України встановлюються засади створення і фун­кціонування фінансового ринку (стаття 92), а Кабінет міністрів Украї­ни забезпечує проведення фінансової політики (стаття 116). Отже, Конс­титуція України встановила загальні норми правового регулювання фінансової політики, складовою частиною якої є страхова справа.

Цивільний кодекс України, прийнятий ще за радянських часів, не дає, на жаль, повного законодавчого тлумачення правового регулю­вання страхової діяльності. У ньому страхування визначене тільки як «державне». Тому велике значення матиме прийняття нового Цивіль­ного кодексу України, який дозволить узгодити основні поняття в сис­темі законодавства.

Законодавче регулювання страхової діяльності в Україні має певну історичну специфіку, яка значною мірою накладає свої особливості в цілому на систему правового забезпечення.

У колишньому Радянському Союзі не було базового закону, який би регулював порядок проведення страхової діяльності. Оскільки страхова діяльність здійснювалась виключно установами Держстраху і Індержстраху, які не мали повністю самостійного статусу, то не вини-

156

кало потреби визначити законодавчі норми, які б на рівні законів вста­новлювали права та обов'язки цих суб'єктів. Окремі питання прове­дення страхової діяльності регулювалися Постановами ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР і УРСР, нормативними документами Держстраху та Укрдержетраху.

Протягом 1992 — 1993 років у більшості незалежних держав, що виникли на території колишнього СРСР, були прийняті законодавчі акти з питань страхування.

Улітку 1992 року Укрдержстрах за участю ряду провідних страхо­вих компаній, утворених у період 1990 — 1992 pp., подав до Кабінету міністрів України перший проект Закону «Про страхування», спрямо­ваний на узгодження позицій ряду провідних міністерств і відомств. У грудні 1992 року цей проект був повторно після узгодження внесений на розгляд Кабінету міністрів України. Оскільки згідно з рішенням Верховної Ради України в цей період Уряд дістав право видавати дек­рети, які мали статус законів, зазначений проект був прийнятий як де­крет у травні 1993 року.

Декрет Кабінету міністрів України «Про страхування» став факти­чно першим базовим законодавчим актом, який забезпечив системне правове регулювання страхової діяльності в Україні. Цей декрет ви­значив базові терміни і поняття, пов'язані зі страховою діяльністю (ринком страхових послуг).

Декрет «Про страхування» міг розглядатися лише як проміжний законодавчий акт. Головний його недолік полягав у тому, що тут було зроблено спробу поєднати суперечливі непоєднувані положення: з од­ного боку, певні «держстрахові» принципи здійснення страхової ді­яльності, що базувалися на планово-адміністративній економіці, а з іншого — принципи ринкової економіки і, зокрема, страхування в умовах ринку. Наприклад, з одного боку. Декрет передбачав здійснен­ня страхових виплат за рахунок страхових резервів, що відповідало ринковим принципам, а з іншого — не визначав фінансового механіз­му формування цих резервів і суто адміністративне забороняв перера­ховувати до резервів понад 50 % страхових платежів. Окрім того. Дек­рет надліберально забороняв державі втручатися в діяльність страхо­вих організацій, а водночас визначав державний орган, відповідальний за стан розвитку страхового ринку. І таких суперечностей було немало.

Отже, з розвитком ринкової економіки України постала потреба прийняти новий законодавчий акт, який повністю врегулював би як понятійно-смисловий апарат, так і порядок здійснення страхової ді­яльності (давно застосовуваний у розвинених країнах).

б березня 1996 року Верховною Радою України був прийнятий но­вий Закон «Про страхування» (далі — Закон), який є сьогодні голов­ним законодавчим актом у цій галузі в нашій державі.

Закон України «Про страхування» має 5 основних розділів і 47 статей. У першому розділі встановлюється основний понятійно-термі­нологічний апарат: визначаються такі базові поняття, як страхування,

157

страховики, страхувальники, об'єкти і види страхування, форми стра­хування, страхові ризики і страхові випадки, страхова сума, страхове відшкодування, страхові платежі і тарифи, співстрахування, перестра­ховування, об'єднання страховиків, страхові агенти та страхові броке­ри і деякі інші.

Центральне місце в цьому розділі посідають норми, що визначають вимоги до страховика при його створенні і реєстрації, а також порядок здійснення обов'язкового страхування. Зокрема, цим Законом в Украї­ні встановлюється особливий механізм (який не має повних аналогів у жодній країні), коли види обов'язкового страхування можуть визначи­тися лише цим Законом, а не іншими законодавчими актами. При цьо­му Кабінетові міністрів України надається право регулювати порядок проведення кожного виду обов'язкового страхування за умови, що цей вид передбачено Законом.

Другий розділ Закону регулює порядок проведення страхування:

визначає вимоги до договорів та правил страхування й відповідної ва­люти, установлює обов'язки страховиків і страхувальників у кожній конкретній ситуації. Важливість законодавчих норм, передбачених цим розділом, полягає в тому, що вони з максимальною повнотою від­бивають особливості договірних відносин, прав та обов'язків сторін у сфері страхування. Фактично конкретизуються загальні норми цивіль­ного права у сфері страхування.

Третій розділ визначає умови забезпечення платоспроможності страховиків і має дуже важливе значення. Саме тут подається фінансо­вий механізм здійснення страхової діяльності, установлюються певні обмеження щодо можливості прийняття зобов'язань і визначаються загальні принципи аудиту страховика. Важливими статтями цього роз­ділу є ті, де йдеться про порядок формування та види страхових резер­вів як технічних, так і зі страхування життя. Ряд статей регулює суто фінансові питання: порядок обчислення прибутку та витрат, створення гарантійних фондів, порядок обліку та звітності.

Четвертий розділ визначає принципи державного нагляду за стра­ховою діяльністю. Цим розділом визначено орган, що здійснює дер­жавний нагляд, — за страховою діяльністю, а саме Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю, і встановлено його права та функції. У цьому розділі наведено порядок ліцензування страхової діяльності, що забезпечує правове регулювання роботи страховиків па страховому ринку. Статгя 43 цього Закону відображає, зокрема, особливості лікві­дації, реорганізації та санації страховиків, що дозволяє передбачити контроль після припинення ними своєї діяльності.

Заключний, п'ятий, розділ передбачає регулювання таких загаль­них моментів, як розгляд спорів, урахування міжнародного права і т. ін.

Прийняття Закону дозволило Уряду запровадити цілий ряд під-законних актів, зокрема постанов і розпоряджень, що регулюють ок­ремі питання здійснення страхової діяльності.

158

Так, окремою Постановою Уряду визначено порядок регулювання системи перестраховування в Україні. Зокрема, передбачається, що страховик повинен враховувати певні обмеження при перестрахову­ванні у нерезидента своїх зобов'язань, а саме: він може здійснювати таке перестраховування лише за наявності в нерезидента ліцензії від свого вітчизняного органу страхового нагляду та за відсутності пору­шень протягом певного часу та ряду інших вимог.

Іншою постановою Уряду здійснюється правове регулювання ді­яльності посередників — брокерів та агентів на страховому ринку. На­самперед передбачаються певні обмеження діяльності посередників, зокрема щодо можливості прийому коштів страхувальників на влас­ний рахунок, термінів укладання договору страхування з боку посере­дників, деяких інших моментів.

Постановою Уряду щодо товариств взаємного страхування визна­чено особливості функціонування цього виду страховика. Завдяки цій постанові в нашій державі започатковано реєстрацією товариств взає­много страхування, які вельми поширені в Західних країнах.

Постановами Уряду (їх близько 20) регулюється порядок прове­дення кожного виду обов'язкового страхування. Окремою постановою визначаються граничні розміри витрат на ведення справи при здійс­ненні обов'язкового страхування, а також регулюються питання ство­рення державних і національних страхових компаній і обов'язкових об'єднань страховиків.

Розпорядженнями Уряду подаються окремі доручення щодо про­ведення експериментів у галузі страхування, наприклад у системі Укрзалізниці, у курортних зонах Криму та Карпат. З допомогою роз­поряджень можуть вирішуватися й окремі питання регулювання тари­фів, умов договорів тощо, коли це не суперечить законам України.

Нормативними актами міністерств і відомств — інструкціями, по­ложеннями, методиками, наказами, що реєструються в Міністерстві юстиції, деталізуються ті чи інші законодавчі норми. Це передусім стосується тих питань, які належать до сфери регулювання кількох ві­домств. Наприклад, такими актами регулюється порядок ведення бух­галтерської та статистичної звітності страховиків, здійснення з боку митних органів або правоохоронних органів спільного фінансового та страхового нагляду. Іноді такими актами затверджуються методики розрахунку страхових тарифів. Спільними актами встановлюється й порядок реєстрації страховиків у системі різних відомств,

Нормативні акти, що їх видає орган, уповноважений здійснювати контроль за страховою діяльністю (а це згідно із Законом — Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю, далі — Комітет), є обов'яз­ковими для страховиків. Цими актами (наказами, розпорядженнями, рішеннями колегії) установлюються, по-перше, інструкції та методики щодо здійснення окремих видів діяльності; по-друге, заходи з пока­рання страховиків за виявлені порушення — приписи, зупинки, обме­ження та відкликання ліцензії; по-третє, вимоги до звітності й обліку;

159

по-четверте, порядок реєстрації, ліцензування, вилучення з реєстру, ліквідації та реорганізації; по-п'яте, порядок здійснення навчання, під­готовки та перепідготовки кадрів страховиків.

В окремих випадках нормативними актами Комітету подаються певні роз'яснення та визначаються'ті чи інші організаційні заходи.

Деякі нормативні акти Комітету підлягають реєстрації у Міністер­стві юстиції України.

Так, до найважливіших нормативних актів Комітету належать ме­тодика розрахунку резервів при проведенні страхування житгя, інст­рукція з ліцензування страховиків, положення про філії та відокремле­ні представництва страховиків, положення з регулювання розміщення страхових резервів та деякі інші документи.

Нормативні акти місцевих органів виконавчої влади, як правило, мають розпорядчий характер і окреслюють особливості провадження в межах певних адміністративних одиниць заходів, визначених урядо­вими або відомчими документами. Це можуть бути роз'яснення щодо проведення будь-яких експериментів, особливостей муніципального страхування, а також нормативні акти, які регулюють порядок здійс­нення нагляду за страховиками згідно з програмами, розробленими на місцевому рівні та за участю різних місцевих структур виконавчої влади. У зв'язку з віднесенням більшості питань з регулювання стра­хової діяльності на загальнодержавний рівень роль правових актів міс­цевої влади у страховій галузі незначна.

І нарешті, дуже незначне місце у правовому забезпеченні страхової діяльності в Україні посідають нормативні акти колишнього Мінфіну СРСР стосовно страховиків, заснованих на базі колишніх Держстраху та Індержстраху.

7.2. ЗАВДАННЯ ТА ФУНКЦІЇ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО НАГЛЯДУ ЗА СТРАХОВОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

Законом України «Про страхування» визначено єдиний орган дер­жавної виконавчої влади, що здійснює цей нагляд, — Комітет у спра­вах нагляду за страховою діяльністю — Укрстрахнагляд, утворений 17 вересня 1993 року Постановою Кабінету міністрів України згідно з вимогами Декрету «Про страхування».

Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю є центральним органом державної виконавчої влади, який підпорядковано Кабінетові міністрів України. За своїм статусом Комітет має ранг Державного комітету України.

Законом України «Про страхування» визначені такі основні функ­ції Комітету:

1) ведення єдиного державного реєстру страховиків (перестрахо-виків);

2) видача ліцензій на здійснення страхової діяльності;

160

3) контроль за платоспроможністю страховиків щодо виконання ними страхових зобов'язань перед страхувальниками;

4) установлення правил формування, розміщення та обліку страхо­вих резервів;

5) розробка нормативних і методичних документів з питань стра­хової діяльності, що віднесена цим Законом до компетенції Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю;

6) узагальнення практики страхової діяльності, розробка і подання у встановленому порядку пропозицій щодо розвитку й удосконалення законодавства України про страхову діяльність;

7) участь у здійсненні заходів, спрямованих на підвищення квалі­фікації кадрів для страхової діяльності.

У рамках цих основних функцій Укрстрахнагляд виконує такі кон­кретні завдання:

• видачу ліцензій страховикам на право здійснювати страхову ді­яльність та перевірку щодо додержання ними видів страхування і пе­рестраховування, передбачених ліцензіями;

• перевірку щодо правильності застосування страховиками законо­давства України про страхову діяльність та достовірності їх звітності;

• методичне забезпечення (згідно зі своєю компетенцією) роботи страховиків;

• розробку проектів актів законодавства з питань страхової діяль­ності та рекомендацій для захисту фінансових інтересів страховиків і страхувальників;

• прийом нормативних актів з питань страхової діяльності;

• аналіз додержання об'єднаннями страховиків чинного законо­давства;

• контроль за платоспроможністю страховиків згідно зі взятими страховими зобов'язаннями;

• забезпечення дослідницько-методологічної роботи з питань стра­хової діяльності та підвищення ефективності державного страхового нагляду;

• установлення правил формування й розміщення страхових резер­вів, а також (за погодженням з Мінфіном та Мінстатом) правил їх об­ліку та показників звітності;

• розробку та подання до Мінфіну і Мінстату пропозицій про впро­вадження єдиних методологічних засад бухгалтерського обліку і звіт­ності, а також форм статистичної звітності для страховиків;

• аналіз стану і тенденцій розвитку страхової діяльності в Україні, узагальнення практичного досвіду страховиків;

• організацію заходів щодо професійної підготовки та перепід­готовки фахівців зі страхової діяльності, а також роботи круглих сто­лів, нарад, семінарів, конференцій з питань страхової діяльності;

• налагодження міжнародного співробітництва в галузі страхової ді­яльності, вивчення, узагальнення й поширення світового досвіду в цій справі, виконання міжнародних договорів України з питань страхування;

161

• інформаційно-роз'яснювальну роботу через пресу, телебачення та інші засоби масової інформації з питань страхової діяльності;

• розгляд пропозицій та запитів громадян з питань, що належать до його компетенції;

• управління майном, яке перебуває в загальнодержавній власності і належить підприємствам, установам й організаціям, входять до сфери його управління;

• контроль за ефективністю використання і зберігання закріплено­го за підприємствами, установами й організаціями державного майна;

• видачу дозволу Фондові державного майна на створення спіль­них підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутно­го фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю;

• підготовку разом з відповідними місцевими Радами народних де­путатів висновків та пропозицій для Кабінету міністрів України щодо розмежування державного майна між загальнодержавною, республі­канською (Автономна Республіка Крим) і комунальною власністю;

• інші функції з управління майном, передбачені чинним законо­давством.

Законом України «Про страхування» визначено головні права Ко­мітету:

1) у межах своєї компетенції одержувати від страховиків установ­лену звітність про страхову діяльність, інформацію про їх фінансовий стан, а також інформацію від підприємств, установ і організацій, у то­му числі банків і громадян, необхідну для виконання власних функцій;

2) перевіряти правильність застосування страховиками законодавс­тва України про страхову діяльність, достовірність їхньої звітності за показниками, що характеризують виконання договорів страхування, не частіш як один раз на рік, призначати з визначенням аудитора додат­кову обов'язкову аудиторську перевірку;

3) у разі виявлення порушень страховиками чинного законодавства України про страхову діяльність видавати їм приписи про усунення цих порушень, а в разі невиконання приписів зупиняти або обмежува­ти дію ліцензій цих страховиків до усунення виявлених порушень чи приймати рішення про відкликання ліцензій та виключення з держав­ного реєстру страховиків (перестраховиків). Спори про відкликання ліцензії розглядає суд або арбітражний суд. Дія ліцензії після її від­кликання поновлюється в порядку, передбаченому статтями 38 і 39 За­кону «Про страхування».

4) звертатися до арбітражного суду з позовом про скасування держав­ної реєстрації страховика як суб'єкта підприємницької діяльності у випад­ках, передбачених статтею 8 Закону України «Про підприємництво».

Крім того, Укрстрахнагляд має право:

• одержувати від кожного страховика встановлену звітність про страхову діяльність та інформацію про його фінансовий стан, а від підприємств, установ, організацій, банків і громадян — інформацію, необхідну для виконання покладених на нього функцій;

162

• створювати комісії та робочі групи для проведення перевірок ді­яльності страховиків;

• заслуховувати на колегії Комітету доповіді керівників страхови­ків з питань їхньої діяльності;

• одержувати безоплатно від органів державної виконавчої влади інформацію та статистичну звітність, необхідну для виконання покла­дених на Комітет завдань;

• звертатися до арбітражного суду з позовом про скасування дер­жавної реєстрації страховика у випадках, передбачених чинним зако­нодавством.

Укрстрахнагляд поряд з правами, зазначеними в цьому пункті, має також інші права, надані йому чинним законодавством.

Укрстрахнагляд при виконанні покладених на нього функцій взає­модіє з іншими центральними органами державної виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим, місцевими державними адмі­ністраціями, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також з відповідними органами інших держав.

Укрстрахнагляд у межах своїх повноважень видає на основі та на виконання чинного законодавства накази, організує і контролює їх ви­конання.

Комітет разом з іншими центральними органами державної вико­навчої влади видає, у разі потреби, спільні акти.

Рішення Укрстрахнагляду з питань страхової діяльності, видані в межах його повноважень, є обов'язковими для виконання центральни­ми і місцевими органами державної виконавчої влади, органами міс­цевого та регіонального самоврядування, а також підприємствами, ус­тановами, організаціями та громадянами.

Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю має централь­ний апарат, місцеві органи.

Центральний апарат Комітету має підрозділи, що забезпечують ви­конання основних його функцій. Підрозділи спеціалізуються на таких напрямках:

• методологія розвитку страхового законодавства і міжнародні від­носини;

• методологія здійснення та забезпечення нагляду у сфері страху­вання життя;

• ліцензування, ведення справ страховиків;

• розробка системи бухгалтерського обліку, звітності та аудиту страхових організацій;

• здійснення нагляду й перевірок роботи страхових організацій;

• аналіз річної та квартальної звітності страховиків. Залежно від своєї спеціалізації кожний підрозділ виконує певні функції, такі як розробка проектів законодавчих актів і нормативних документів, здійснення ліцензування та ведення державного реєстру, упровадження систем обліку та звітності, аналіз поданих звітів та під­готовка аналітичних записок, проведення перевірок і підготовка вис­новків щодо додержання законодавства за результатами перевірок.

163

Сам нагляд здійснюється у трьох напрямках. Перший, початковий, припадає на етап подання документів на ліцензування. Усі підрозділи Комітету вивчають подані документи, роблять свої зауваження до них. Страховики згідно з цими зауваженнями усувають зазначені недоліки. Особлива увага звертається на правила (умови страхування, страхові продукти), які розробляє страховик за тими видами страхування, на які він має намір отримати ліцензію. При цьому з боку Комітету зверта­ється увага на відповідність правил вимогам закону, а також на те, аби окремі положення не призвели до можливих зловживань щодо страху­вальників. Крім того, контролюються розрахунки страхових тарифів, насамперед актуарні.

Другий напрямок — це аналіз звітності, яку щокварталу подають страховики. Комітет звертає особливу увагу на додержання умов пла­тоспроможності, визначених законодавчими та нормативними актами, а також на розміщення страхових резервів на умовах, ним установлених.

Крім того, особливо аналізуються розмір і причини заборгованості перед страхувальниками. За результатами аналізу формується план перевірок страховиків на наступний за звітним квартал.

І, нарешті, третій напрямок — проведення безпосередніх перевірок на місці. Перевіряючі Комітету аналізують первинну бухгалтерську та фінансову документацію, вивчають відповідність договорів страху­вання правилам, затвердженим при ліцензуванні та реєстрації, вивча­ють банківські документи. За результатами перевірок складаються від­повідні акти, що є підставою для прийняття санкцій до страховиків.

На місцях Укрстрахнагляд здійснює свою роботу через уповнова­жених в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Сева­стополі. Уповноважені Укрстрахнагляду підпорядковані Комітету, хо­ча й співпрацюють у спільних питаннях із місцевою виконавчою владою. Уповноважені Укрстрахнагляду здійснюють на первинному етапі всі функції з нагляду за страховиками. Конкретно їхні основні функціональні обов'язки полягають ось у чому:

• перевірка щодо правильності застосування страховиками законо­давства України про страхову діяльність;

• аналіз додержання страховиками чинного законодавства;

• контроль за платоспроможністю страховиків" згідно зі взятими ними страховими зобов'язаннями;

• контроль за додержанням правил формування й розміщення страхових резервів;

• аналіз стану й тенденцій розвитку страхової діяльності в адмініс­тративно-територіальній одиниці та регіоні; узагальнення практики страхової діяльності;

• проведення інформаційно-роз'яснювальної роботи через місцеву пресу, телебачення, радіо та інші засоби масової інформації з питань страхової діяльності;

• розгляд пропозицій та запитів громадян з питань, що належать до компетенції зазначених уповноважених;

164

• підготовка разом з відповідними місцевими органами влади про­позицій щодо вдосконалення чинного законодавства про страхування, які подаються Укрстрахнагляду на розгляд.

Уповноважені мають право:

• діставати від страховиків необхідну інформацію про їхню діяль­ність та фінансовий стан;

• отримувати річну звітність страховика, яку він подає Укрстрах­нагляду, а також інформацію від підприємств, установ, організацій, банків, громадян для виконання завдань, покладених на уповноваже­них Укрстрахнагляду;

• давати приписи страховикам за місцем їх розташування в межах адміністративно-територіальних одиниць щодо усунення виявлених порушень чинного законодавства про страхову діяльність, а в разі їх невиконання подавати до Укрстрахнагляду пропозиції щодо обмежен­ня чи зупинення дії ліцензії цих страховиків до усунення виявлених порушень або щодо відкликання ліцензії;

• створювати комісії та робочі групи для проведення перевірок ді­яльності страховиків;

• подавати пропозиції про заслуховування на Колегії Укрстрахнаг­ляду керівників страхових організацій з питань їхньої діяльності;

• одержувати безоплатно від місцевих органів державної виконав­чої влади інформацію та статистичну звітність, необхідну для вико­нання покладених на них завдань;

• вносити до Укрстрахнагляду пропозиції про скасування дер­жавної реєстрації страховика у випадках, передбачених чинним зако­нодавством.

7.3. ПРОБЛЕМИ ТА НАПРЯМКИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ В ГАЛУЗІ СТРАХУВАННЯ

Основні засади вдосконалення державної політики в галузі страху­вання можна визначити так:

• подальший розвиток законодавчої і нормативної бази;

• створення об'єднань страховиків з найважливіших проблем стра­хування;

<• подальша інтеграція України в міжнародні структури, що визна­чають міжнародну політику в галузі страхування;

• створення оптимальної структури співвідношення між обов'яз­ковим і добровільним страхуванням;

• залучення страхового ринку до вирішення найважливіших пи­тань соціального страхування;

• створення комплексної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів;

• посилення впливу держави на проведення інвестиційної політики з боку страховиків.

165

Подальший розвиток законодавчої та нормативної баз передбачає розробку й прийняття низки законодавчих актів, які розвивають стра­хове законодавство України.

Насамперед це стосується перестрахування, а також діяльності страхових посередників. Зазначені питання настільки актуальні для України, що потрібно приймати окремі закони. Зокрема, у законодав­чому акті з перестрахування необхідно визначити механізм здійснення відповідних операцій, закласти основи створення перестрахувальної бірж; в Україні як єдиного центру, де укладалися б перестрахувальні угоди в разі великих обсягів ризиків.

Законодавчий акт щодо діяльності страхових посередників має ви­значити загальні умови діяльності цього сектора страхового ринку в Україні. Сьогодні на законодавчому рівні фактично не врегульовано діяльності такої важливої категорії учасників страхового ринку, як страхові брокери (і вітчизняні і зарубіжні). Брокер за класичною схе­мою має діяти в інтересах страхувальника: визначати разом із ним найприйнятніші умови страхування і далі діяти згідно з усіма необхід­ними документами для укладання повноцінного договору страхування. На жаль, нині через законодавчу невпорядкованість брокер діє швид­ше як філія страховика.

Потребує невідкладного впорядкування нормативна база у сфері обліку, статистичної і бухгалтерської звітності, аудиту. Адже тепер баланс страховика нічим не відрізняється від балансу будівельного комбінату. Не вирішено повністю, як саме в системі обліку слід урахо­вувати передачу резервів перестраховикові або резерви в майбутніх виплатах після вирішення спірних питань тощо. Необхідна комплекс­на система фінансових показників та їх розшифрувань для страхової компанії (окремі форми звітності для податкових і статистичних орга­нів, органів страхового нагляду, а також преси і страхувальників).

Важливо також законодавче й нормативне вдосконалювати систе­му страхування життя, медичного та пенсійного страхування, страху­вання політичних ризиків, діяльності товариств взаємного страхування і т. ін.

Розвиток страхового ринку в період переходу до ринкової економі­ки потребує вирішення багатьох актуальних питань через об 'єднання страховиків, що спеціалізуються неї найважливіших напрямках стра­хової діяльності.

В Україні набрала поширення така форма, як страхові бюро. Член­ство в них є обов'язковим для всіх страховиків, котрі отримали ліцен­зію на певний вид діяльності. Першим таким бюро стало Моторне (транспортне) страхове бюро. Воно об'єднало страховиків, які здійс­нюють страхування цивільної відповідальності власників транспорт­них засобів. Далі згідно із законодавством України створено Морське та Авіаційне страхові бюро — об'єднання страховиків, які страхують морські та авіаційні ризики. Проектами відповідних актів законодавс­тва передбачено також створення Ядерного й Космічного страхових

166

бюро. А за планами на найближчі два-три роки мають бути створені бюро з медичного страхування, страхування фінансових та експортних ризиків.

Страхове бюро має відповідати — і наше законодавство наближається до цього — загальним світовим вимогам до страхового пулу.

Особливістю бюро є те, що законодавче регулювання та нагляд з боку держави тут органічно поєднуються із саморегуляцією з боку страхового ринку. Фактично створюється орган, де страховики самос­тійно на демократичних засадах встановлюють загальні «правила гри», затверджують нормативні регуляційні документи щодо розвитку галу­зі, координують здійснення страхування, погоджуючи умови страху­вання, страхові тарифи, розмір комісійних і т. ін., а також проводять єдину міжнародну політику.

При цьому ніхто не повинен втручатися в нормальну конкурентну боротьбу за ринок і клієнтів. Держава здійснює свій нагляд через на­глядові Ради, що є в кожному бюро. Крім того, загальні умови функці­онування цих бюро також затверджуються державними органами.

У найближчій перспективі державне регулювання через обов'яз­кові пули — страхові бюро — стане одним із основних напрямків державного регулювання в галузі страхування.

Важливе значення має також подальша інтеграція України у сві­тові структури, що визначають міжнародну політику в галузі стра­хування.

Україна лише 1992 року почала активно залучатися до міжнарод­ної інтеграції. Очевидно, що за час, який минув відтоді, наша країна ще не ввійшла в усі необхідні структури як на європейському, так і на світовому рівні. Проте вже є певні успіхи в цьому плані. Так, у 1997 році Україна стала асоційованим членом системи «Зелена картка».

Наша держава бере також активну участь у нарадах страхнаглядів світу, що регулярно відбуваються за участю Організації економічного розвитку та співробітництва (OSED), дедалі тісніше співпрацює з ін­шими міжнародними організаціями.

Подальша інтеграція України в міжнародні структури дозволить вивірити державну політику щодо регулювання страхової діяльності згідно із застосовуваними у світі формами, методами та важелями. Роз­винені країни — члени Європейського Союзу мають максимально іден­тифіковані методи державного регулювання, установлювані відповід­ними директивами цього Союзу. Наша країна, стаючи поступово пов­ноправним членом найавторитетніших міжнародних організацій, оволо­діває методами впливу держави на страховий ринок, що відповідають найвищим світовим стандартам.

Державна політика має також удосконалюватися через регулю­вання оптимального співвідношення між обоє 'язковим та добровіль­ним страхуванням.

Закон України «Про страхування» передбачає запровадження обов'яз­кового страхування тільки внесенням змін до цього Закону, тобто мож-

167

ливості запровадження такого страхування дуже обмежені і процедура досить складна.

Таке положення цілком виправдане, оскільки введення того чи ін­шого виду обов'язкового страхування підвищує ступінь відповідаль­ності держави за ситуацію на страховому ринку. Тобто при розширен­ні поля обов'язкового страхування держава фактично змушує грома­дян або юридичних осіб до використання цієї послуги. А оскільки в умовах демократичного суспільства та ринкової економіки примус з боку держави має бути мінімальним, відповідальність при запровад­женні обов'язкового страхування набуває великої ваги.

У цьому плані сьогодні постають три головні завдання. Перше — перегляд щодо можливого зменшення діючих видів обов'язкового страхування. Друге — упорядкування умов та порядку здійснення за­значених видів. І третє — введення нових видів тільки в разі реальної потреби в цьому.

Діючі види обов'язкового страхування треба скорочувати так, щоб найбільш незахищені, а також дуже ризикові категорії населення і об'єкти народного господарства не залишились без страхового захис­ту. Скажімо, цілком застарілим є обов'язкове державне страхування ряду категорій державних службовців — митників, податкових інспе­кторів і деяких інших. У разі травмування або загибелі держава має безпосередньо з бюджету робити відшкодування, а не пропускати ці кошти через комерційні страхові компанії. Водночас, поки не буде створений адекватний механізм соціального захисту, знімати зі стра­хового захисту ці категорії не можна.

Деякі види обов'язкового страхування слід упорядковувати, удос­коналюючи умови їх проведення, якомога чіткіше встановлюючи обов'язки страховика й визначаючи форми типових договорів. Завдан­ня з упорядкування діючих видів обов'язкового страхування стосуєть­ся насамперед таких його видів, як авіаційні ризики, втрати врожаю, нещасні випадки на транспорті.

Що ж до введення нових видів обов'язкового страхування, то на черзі постають такі види, як обов'язкове страхування в космічній галу­зі та ядерній енергетиці стосовно, насамперед, відповідальності перед третіми особами та особистого страхування персоналу. За цими вида­ми вже внесені проекти законодавчих актів. Великі дискусії породжує введення обов'язкового медичного страхування. Тут проблема полягає в найбільш раціональному розподілі системи страхового захисту між державним соціальним страхуванням та страхуванням через страхові організації.

У цілому сфера розширення поля обов'язкового страхування уже значною мірою вичерпана, і головне завдання полягає нині не у запро­вадженні нових видів, а у вдосконаленні діючих.

Зазначене завдання споріднене з таким: залучення страхового ри­нку до вирішення найважливіших питань соціального страхування.

168

Сьогодні держава не в змозі вирішувати такі важливі соціальні питан­ня, як медичне обслуговування, виплата пенсій, надання допомоги з безробіття, відшкодування витрат при травматизмі на виробництві і т. ін. лише за рахунок державного бюджету. Отже, потрібно залучати кошти підприємств, роботодавців, працівників. Якщо таке залучення здій­снювати напряму, то це фактично означатиме введення нових видів податків. Крім того, кошти, які залучаються, мають деякий час розмі­щуватися так, щоб приносити додатковий дохід.

Такі завдання може виконати страховий ринок. Відносини, які ви­никають при залученні страхового ринку до вирішення соціальних програм, якісно відрізняються від відносин, пов'язаних із прямим від­чуженням коштів. Роботодавці, підприємства та працівники вступають у гарантійно-цивільно-правові відносини, де страхова компанія бере зобов'язання отримати додатковий дохід завдяки розміщенню взятих коштів і здійснити ті виплати, під які взяті зобов'язання (пенсії, допо­мога, компенсації тощо).

Тому найближчим часом необхідно законодавче визначити поле, що його має посідати страховий ринок у соціальних програмах, і прийняти необхідні рішення щодо його входження в ці програми. Зау­важимо, що страховий ринок не може повністю взяти на себе вико­нання функцій за соціальними програмами. Держава за рахунок своїх власних коштів має гарантувати мінімум соціальних благ за всіма нап­рямками.

Важливе значення для держави має нині створення комплексної системи підготовки, перепідготовки та підвигцення кваліфікації кад­рів у системі страхування.

Тепер головне завдання державної політики — налагодити дворів­неву підготовку. Перший — базовий бакалаврський рівень — має за­безпечувати оволодіння фундаментальними знаннями як у галузі стра­хування, так і в цілому з економіки, фінансів, основ математики і т. ін. Цей рівень повинен охоплювати здебільшого молодь після здобуття середньої освіти, а також молодь, що вже має деякий досвід роботи на страховому ринку.

Другий — спеціалізований, магістерський рівень — повинен охоп­лювати передусім тих, хто має освіту бакалавра з економіки, а також тих, хто має досвід роботи на страховому ринку і раніше здобув вищу освіту за іншим профілем, осіб з досвідом керівної роботи на страхо­вому ринку. При цьому слід розвивати базу спеціалізованої підготовки на рівні магістрів та спеціалістів: створити її не лише в економічних, а й у деяких технічних вузах.

Завдання держави — регулювати систему короткотермінової пере­підготовки кадрів з дуже вузьких питань, таких як актуарні проблеми, перестрахування тощо.

І, нарешті, серйозного значення набуває сьогодні посилення впли­ву держави на проведення інвестиційної політики з боку страховиків.

169

ТЕСТ 7 Державне регулювання страхової діяльності

7. У якій послідовності з огляду на субординацію слід розташува­ти нижче наведені правові акти?

1) Міжнародні угоди, що містять положення зі страхування;

2) Конституція України;

3) постанови Уряду;

4) рішення міністерств і відомств України;

5) Цивільний кодекс України;

6) Закон України «Про страхування».

2. Який орган повноважний прийняти рішення щодо:

1) Зміни назви страхового товариства;

2) введення нового виду обов'язкового страхування;

3) припинення дії конкретного страхового договору;

4) зміни умов формування страхових резервів;

5) надання пільг з оподаткування страховиків;

6) затвердження тарифів страхових платежів з обов'язкових видів страхування.

3. Які з перелічених функцій покладено на Укрстрахнагляд?

1) Реєстрація страхових договорів, за якими частина ризиків пере­дається на перестрахування нерезидентам;

2) контроль за платоспроможністю страховиків;

3) визначення мінімального розміру статутного фонду для страхо­виків;

4) надання ліцензій на право здійснення страхової діяльності;

5) опрацювання страхових тарифів;

6) затвердження рішень про ліквідацію страхових компаній;

7) опрацювання проектів законодавчих актів з питань страхової діяльності.

4. Чи може обласний уповноважений Укрстрахнагляду зупинити дію ліцензії на здійснення страхової діяльності в області?

1) Так;

2) ні.