КОНТРОЛЬНА РОБОТА Варіант 18 з навчальної дисципліни «Політична економія» студента(ки) заочної форми навчання

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Донецький електрометалургійний технікум

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Варіант 18

з навчальної дисципліни «Політична економія»

студента(ки) заочної форми навчання

ФИО

 

 

 

 

 

 

Викладач Шумська Л.А.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Варіант 18

 

 

1.     Основні форми і методи державного регулювання та їхній механізм.

2.     Економічні потреби та закони їхнього розвитку.

3.     Сутність і форми зайнятості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Державне регулювання економіки - це система заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру по стабілізації та пристосуванню економіки до умов, що змінюються. Свої регулюючі функції держава виконує, застосовуючи різноманітні методи і форми впливу на економіку. Виділяють економічні і адміністративні методи державного регулювання. Переважають економічні методи, серед яких у першу чергу виділяють бюджетно-податкову політику.

Бюджетно-податкова політика - це "найдавніший" інструмент державного втручання у ринкову економіку. Державний бюджет є, з одного боку, барометром економічної "погоди"в країні, з іншого - ефективним засобом реалізації економічної політики держави. Виконуючи роль державної казни, бюджет акумулює і перерозподіляє значну частку національного доходу (від 1/3 до 1/2 ).

Бюджетна політика реалізується через визначення оптимальних співвідношень між доходами і витратами держави. Історичний досвід говорить про те, що за допомогою зміни рівня оподаткування і державних витрат можуть регулюватися такі найважливіші індикатори економіки, як сукупний попит, економічне зростання, інфляція та ін. Бюджетна політика може бути спрямована, з одного боку, на зведення доходної і витратної частин бюджету з надлишком для перешкоди так званому "перегріванню"економіки, з іншого - на створення дефіциту для стимулювання економічного зростання.

На частку соціально-економічних витрат припадає у середньому близько 50% витратної частини бюджету. До них належать, насамперед, соціальні витрати (затрати на виплату пенсій, допомоги, утримання сфер охорони здоров'я, освіти, підготовку кадрів тощо), а також витрати, спрямовані на фінансування деяких сфер економіки (енергетика, житлове будівництво і комунальне господарство, регіональний розвиток, зв'язок, транспорт, охорона навколишнього середовища). Істотну частину витрат бюджету складають прямі і непрямі воєнні витрати, затрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР). За останні десятиріччя значно зросла роль бюджетного механізму в інвестуванні довгострокової структурної політики і насамперед - розвитку наукомістких виробництв.

Ефективність бюджетної політики в регулюванні ринкової економіки багато в чому залежить від податкової політики. При її формуванні враховується здатність податків виконувати дві взаємозв'язані функції: фіскальну і стимулюючу. Держава через рівень оподаткування, порядок обчислення податкової бази і системи податкових пільг та обмежень визначає, з одного боку, величину доходів державного бюджету, з іншого - спрямовує ділову активність господарюючих суб'єктів і окремих громадян у відповідність з встановленими цілями і пріоритетами соціально-економічного розвитку країни. За багато років у країнах з ринковою економікою склалася досить раціональна структура податків, яка включає в себе три основних види: прямі (прибутковий податок з населення, податок з корпорацій), непрямі (акцизи, податок на додану вартість, митні збори тощо) та інші (податок на нерухоме майно, спадщину, землю та ін.).

Провідну роль у системі оподаткування виконує прибутковий податок з населення, ставки якого коливаються в окремих країнах від 10% до 50%. Значно менше фіскальне навантаження виконує податок на прибуток корпорацій, проте він є найбільш сильним інструментом держави у регулюванні ділової активності господарських суб'єктів. Нині коливання його ставок в окремих країнах таке: у США - 34%, в Англії -35%, в Японії - 37,5%, у Франції - 45%, у Німеччині - 56%. У відповідності з діючим законодавством деякі види господарської діяльності повністю або частково звільняються від податку на прибуток (наприклад, благодійна діяльність). У більшості країн діють понижені ставки для малих підприємств.

Значну фіскальну функцію виконують непрямі податки, які стягуються у вигляді надбавки до ціни товару або послуги і сплачуються споживачами. Поряд з цим вони є ефективним інструментом державного регулювання інфляції, розв'язання деяких завдань соціального характеру.

Важливим елементом податкової політики є механізм розподілу податків між центральним і місцевими бюджетами. При його визначенні враховується роль окремих податків у підтриманні макроекономічної стабільності, регулюванні інфляційних процесів, фінансовому забезпеченні державних функцій. Так, прибутковий податок з населення і податок на корпорації звичайно стягуються для формування центрального бюджету. Податок на додану вартість і податок з продажів у певній пропорції направляються як до центрального, так і до місцевого бюджетів. Повністю надходять до місцевого бюджету податки на землю, спадщину, різні штрафи і збори.

Значна роль у ринковій економіці відводиться грошово-кредитній політиці держави. Під грошово-кредитним регулюванням розуміють заходи Національного банку, спрямовані на зміну грошової маси в обігу, обсягу кредиту, рівня процентних ставок та інших показників, за допомогою яких держава набуває здатності впливати на економічну кон'юнктуру. Зазначений вплив звичайно здійснюється у двох формах: кредитної експансії або кредитних обмежень. Необхідність застосування кредитної експансії виникає в період значного економічного спаду. Вона реалізується за допомогою кредитних ін'єкцій у національне господарство, що досягається зниженням процентних ставок (здешевленням кредитних грошей). Метою такої політики є "підбадьорювання" економіки, посилення інвестиційної активності господарських суб'єктів, збільшення виробництва та зменшення на цій основі рівня інфляції та безробіття. Доцільність кредитних обмежень виникає при "перегріванні" економіки в умовах перевиробництва. Держава, щоб стримати ділову активність, йде на подорожчання кредитних грошей, наслідком чого є скорочення інвестицій, зростання безробіття, дефляція та зниження життєвого рівня деяких верств населення.

До основних методів грошово-кредитного регулювання економіки належить зміна норми обов'язкових резервів комерційних банків, які зберігаються у Національному банку. За допомогою цього інструменту держава впливає на рівень інфляції, нейтралізує за необхідністю кредитну емісію комерційних банків, підтримуючи оптимальний обсяг активної грошової маси і стабільність грошового обігу. Змінюючи норми обов'язкових резервів, центральний банк може стимулювати операції комерційних банків по наданню кредитів і позик або, навпаки, стримувати ці операції.

Важливим інструментом грошово-кредитного регулювання є купівля і продаж державних цінних паперів на відкритому ринку. За допомогою цих операцій центральний банк регулює кредитні можливості депозитних установ. Так, при купівлі комерційними банками державних цінних паперів на відповідну величину збільшуються їх депозити, при їх продажу - вони зменшуються. Купівля-продаж цінних паперів впливає не тільки на величину кредитних ресурсів комерційних банків, а й на розмір процентних ставок на ринку банківських резервів.

Не менш ефективним засобом грошово-кредитного впливу на економічну кон'юнктуру є зміна дисконтної ставки при наданні позички комерційним банкам. Знижуючи або підвищуючи процентну ставку, центральний банк обмежує або розширює доступ комерційних банків до кредитів. За допомогою такої політики він впливає на рівень процентних ставок по кредитах комерційних банків, що відповідно викликає скорочення або збільшення попиту на комерційний кредит з боку їх клієнтів.

Важливе місце у впливі держави на економічні процеси займає індикативне планування. Воно є адекватною ринковим відносинам формою макроекономічного планування. Індикативне планування принципово відрізняється від директивного планування способами досягнення цілей, поставлених у плані. Його показники не мають для окремих господарських суб'єктів статусу обов'язкових завдань, а мають рекомендаційно-орієнтуючий характер. Виражаючи цілі і пріоритети соціально-економічної політики держави на відповідний період, показники індикативного плану набувають життєвої сили для окремих суб'єктів ринку лише за допомогою цілеспрямованої системи правових та економічних регуляторів. Останні створюють правову основу і економічні стимули для здійснення виробничо-господарської діяльності у напрямах, які відповідають цілям і пріоритетам суспільства, виражених у державному плані.

Індикативні плани включають розділи, які охоплюють увесь спектр проблем соціально-економічного розвитку країни: показники розвитку економіки в цілому (макроекономічні показники), окремих її сфер, соціального розвитку, зовнішньоекономічної діяльності та ін. Але серцевиною індикативних планів є економічні програми, спрямовані на розв'язання найбільш актуальних проблем розвитку країни. Не випадково тому індикативне планування часто називається економічним програмуванням. Кількість і характер економічних програм залежить від конкретних цілей та умов розвитку національної економіки. Так, у повоєнний період у багатьох країнах до таких завдань належали: модернізація виробництва, зміна структури економіки, скорочення безробіття, стримання інфляції, соціальний захист населення, конверсія військової промисловості.

Тепер звернемось до адміністративних методів регулювання економіки, а це означає прямий державний контроль над монопольними ринками. Там, де державна монополія визнана природною, виправдане повномасштабне адміністрування. Під ним розуміється директивне планування виробництва, витрат і цін, прямий контроль за якістю і властивостями товарів і послуг, гарантоване матеріально-технічне постачання (оборона, енергетика, залізні дороги і т.д.).

Адміністративне регулювання необхідне при розробці жорстких стандартів, які гарантують населенню життя в умовах економічної безпеки, при встановленні гарантованого мінімуму заробітної плати і допомог по безробіттю, при підготовці нормативних актів, спрямованих на захист національних інтересів у системі світогосподарських зв'язків.

Так, наприклад, ступінь і методи втручання держави у процеси ціноутворення в різних країнах є різноманітними залежно від рівня зрілості ринку і прийнятої моделі державного регулювання. При розв'язанні цих питань враховується динаміка інфляції, рівень конкуренції і монополізації виробництва, соціальна політика. Держава може втручатися у ціноутворення у формі прямого регулювання: встановлення фіксованих цін на найважливіші товари, граничного їх рівня або граничного коефіцієнта їх підвищення, заміна режиму вільного ціноутворення на деякі товари державним регулюванням, заморожування цін на певний строк. Пряме їх регулювання, звичайно, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулююча здатність ще недостатньо розвинута: у кризовій ситуації; при високих рівнях інфляції.

Державне регулювання економіки за допомогою механізму заробітної плати тією чи іншою мірою практикується у багатьох країнах. У його основі лежить закон про працю, який регламентує певний рівень соціальних гарантій трудящих: мінімальний розмір заробітної плати, умови призначення допомоги по безробіттю, розмір пенсії і трудовий стаж, необхідний для її одержання, тривалість оплачуваної відпустки та ін.

Отже, застосування прямих методів в певних умовах вважається економічно виправданим і в цілому не суперечить принципам, що лежать в основі ринкових відносин.

Як показав досвід, у сучасній світовій практиці відзначається посилення ролі держави в економічному житті суспільства. Це проявляється в розробці системи нормативних актів, спрямованих на регулювання ринку, банківської діяльності, митних правил, цін і зарплати, соціального захисту населення, контролю за діями монополістичних утворень тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Кінцевою метою виробництва є задоволення потреб суспільства і людини. Будь-яке суспільство (незалежно від рівня його розвитку і суспільного устрою — чи то індустріальна нація, чи окремий Робінзон) так чи інакше повинно розв’язати три основні взаємозалежні економічні проблеми:

·            що повинно вироблятися (тобто, які з товарів і послуг потрібно зробити і в якій кількості)?

·            як вироблятимуться блага, ким, за допомогою яких ресурсів і технологій?

·            для кого призначені вироблені товари (тобто, хто повинен володіти ними та одержувати від них користь)?

Ці питання — основні і загальні для всіх господарюючих суб’єктів. На це націлений і процес виробництва, що, з одного боку, нерозривно пов’язаний зі споживанням благ, а з іншого, — з використанням ресурсів, що перебувають у розпорядженні суспільства, для виробництва цих благ.

 

Людина має споживати, щоб жити. Прагнення задовольнити свої потреби мотивує поведінку людини, формує сукупність її інтересів. Внаслідок розмаїтості причин потреби людей дуже різноманітні, задовольнити їх нелегко і з кожним роком дедалі складніше, враховуючи до того ж кількісне й якісне зростання самих потреб. Предметами першої необхідності вважаються їжа, житло й одяг. Предмети розкоші для кожної людини, соціального прошарку або групи населення свої. В цілому до предметів розкоші належать дорогоцінності, золоті вироби, хутра, яхти тощо.

Потреби існують у всіх людей, груп людей, соціальних прошарків, класів, держави. Головна особливість цих потреб полягає в їх безмежності. Оскільки людство розвивається, прогресують і його потреби. Підвищується культурний рівень людей, зростають і розширюються духовні потреби людини. Будь-який новий винахід стає потребою і породжує цілий ланцюг нових потреб. Засоби масової інформації дуже оперативно роблять нову потребу надбанням усіх людей, байдуже, до якого класу вони належать або в якій країні мешкають: потреби ростуть кількісно ще й через збільшення самого народонаселення Землі.

Таким чином, висновок однозначний та аксіоматичний: в економічному смислі людина має необмежені потреби в економічних благах і послугах. У цьому суть економічного закону зростання потреб.

Потреба — це природний потяг людини до визначених умов життя, відсутність яких викликає хибне відчуття і породжує прагнення змінити такий стан речей. Потреби — це спонукальні мотиви рушійних сил, що є об’єктивною основою «ідеальних спонукань» — інтересів, бажань, цілей і т. д.

Загальна класифікація потреб характеризує їх як: базові — по-
вітря, їжа, вода; породжені розвитком цивілізації — наприклад, розваги; першочергові — їжа, одяг, житло; другорядні — дорогоцінні прикраси; матеріальні — засоби виробництва, товари широкого вжитку; нематеріальні — послуги освіти, мистецтва і культури; суспільні — громадський порядок, безпека, охорона навколишнього середовища; колективні — транспорт, відпочинок; фізіологічні — продукти харчування, забезпечення житлом; духовні — розвиток науки і просвітництва, культурний відпочинок; соціальні — умови праці, задоволеність працею, охорона здоров’я, обслуговування.

Потреби також поділяються на економічні і позаекономічні. У свою чергу, економічні потреби містять матеріальні потреби і потреби в цілеспрямованій трудовій діяльності.

За характером задоволення потреби поділяються на особисті, що задовольняються за рахунок предметів особистого споживання і послуг споживчого призначення, і колективні, які складають єдину систему суспільних потреб — сукупність різноманітних видів потреб, зв’язок між ними і механізм їх задоволення.

Відома класифікація потреб Маслоу. Вона будується за критерієм значимості і містить: фізіологічні потреби і потреби в гарантіях; потреби в спілкуванні; потреби у визнанні; потреби в самореалізації тощо. Засоби, за допомогою яких задовольняються потреби, називаються благами. Одні блага перебувають у розпорядженні суспільства в необмеженій кількості (наприклад, повітря), інші — обмежені. Останні називають економічними благами, оскільки ці блага кількісно обмежені і на їх виготовлення потрібні ресурси.

 

Ресурси (фактори) виробництва — це чинники, що використовуються для продукування благ. Дане поняття включає всі природні, людські, а також створені людиною ресурси, що використовуються у виробництві. Різноманітні ресурси можна класифікувати відповідно до різних підхо­дів. Зокрема, виокремлюють такі види: матеріальні ресурси — земля (або сировинні матеріали — корисні копалини, ріки, ліси і т. д.) і капітал; людські ресурси — праця і підприємницька діяльність.

Потреби необхідно задовольнити, що з об’єктивною неминучістю і невідворотністю наштовхується на лімітованість ресурсів, а, отже, на обмежені можливості задоволення потреб на всіх рівнях. Уся економічна діяльність людини завжди і скрізь була спрямована на подолання обмеженості ресурсів. Деякі з них нам подаровані природою і вже через те обмежені внаслідок нашого власного розвитку: праця, знання, вміння, кваліфікація, вид використовуваної енергії і т. д. Деякі з ресурсів мають відтворювальну властивість і тому регулюються з боку людини.

Тож, земля — це насамперед просторово-географічний чинник. На землі живе людина, народ. На ній розташовуються країни, держави. Історично склалося так, що одні країни маленькі, інші — великі. Проте території всіх країн мають свої кордони, хоча ступінь обмеженості різноманітний. Земля до того ж і сама є виробничим чинником або ресурсом. На ній вирощують врожай — де більший, де менший. Крім цього, у надрах землі ховаються незліченні багатства у вигляді мінералів, газу, нафти і т. д. Але й вони обмежені за своєю природою. Зробити або нагромадити землю неможливо. Вона — природний чинник.

Під капіталом розуміють засоби виробництва: сировину, матеріали, машини, устаткування, будинки, споруди, транспорт, зв’язок. Вони всі є продуктом праці і вже через це мають обмежений характер. Крім того, їх лімітованість визначається обмеженістю землі та її надр, звідки добуті врешті-решт усі наші матеріальні блага.

Капітал до того ж має властивість старіти, зношуватися. Отже, частина нового капіталу йде на заміну старого. Тому процес подолання обмеженості цього ресурсу стикається з великими складнощами, хоча людина постійно переборює їх. Капітал, на відміну від землі, є ресурсом економічним.

У процесі праці людина реалізує всю сукупність своїх фізичних і духовних можливостей: знання, вміння, кваліфікацію, тоб­то усе те, що дало їй суспільство відповідно до рівня його історичного і культурного розвитку. Людина знає багато, але цього недостатньо, оскільки в кожний даний момент наш досвід, знан­ня упираються у свої межі. Ми намагаємося перетинати їх, рухаємося вперед — межа відсувається, але не зникає. У цьому й полягає суть обмеженості ресурсів. Тому суспільству потрібно завжди вибирати, що виробляти, а від чого відмовлятися. Це порушує проблему раціонального ефективного господарства (ви­робництва).

Оскільки потреби суспільства безмежні, а засоби їх задоволення завжди обмежені, перед суспільством у кожний даний момент, а значить так само завжди постає проблема вибору. Виникає альтернатива, весь час доводиться або вибирати, або взагалі жертвувати: збільшувати виробництво одного продукту, але з одночасним скороченням виробництва іншого, чи шукати інший шлях, спосіб, метод. Виникає проблема виробничих можливостей. Звідси — розвиток виробництва на основі задоволення потреб за рахунок реалізації системи економічних інтересів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Повна зайнятість і потенційний ВВП, неповна зайнятість і безробіття,

види безробіття: фрикційне, структурне, циклічне, природне; втрати ВВП від

циклічного безробіття.

Збалансоване (рівноважне) економічне зростання економіки

безпосередньо пов’язане із зайнятістю і безробіттям.

Зайнятість – участь населення в трудовій діяльності, яка забезпечує

задоволення особистих, колективних і суспільних потреб, тобто розширене

відтворення робочої сили. Зайнятістю прийнято вважати суспільно корисну

діяльність громадян, яка приносить їм, зазвичай, заробіток.

У відповідності з Законом України “Про зайнятість”, прийнятим

Верховною Радою України у 1991 році, до зайнятих відносяться особи, які:

- працюють за наймом;

- самостійно забезпечують себе роботою (підприємці, особи творчої

праці, інженерно-технічні працівники, члени кооперативів, фермери);

- обрані, призначені або затверджені на посади в органах державної

влади, що оплачуються, в суспільних об’єднаннях;

- проходять дійсну службу у Збройних Силах;

- отримують професійну підготовку або перепідготовку з відривом від

виробництва;

- є учнями і студентами денних форм навчання;

- направлені на виконання громадських робіт, що оплачуються;

- виховують малолітніх дітей;

- доглядають за хворими і людьми похилого віку;

- є громадянами інших країн, що працюють в народному господарстві

України.

В економічній теорії використовують два види показників, які можуть

характеризувати об’єктивний стан економічної нестабільності на ринку

праці. Це – рівень зайнятості і середня тривалість незайнятості.

Рівень зайнятості, тобто залучення до трудового процесу, залежить

від співвідношення між кількістю працездатного населення і робочих місць, а

також від можливостей надати ці робочі місця бажаючим, згідно здобутих

ними професії, спеціалізації, досвіду роботи, знань та умінь. Тривалість

незайнятості показує середній час перерви в роботі.

Розрізняють декілька видів зайнятості. Основні: повна, неповна,

раціональна, ефективна, подвійна, випадкова та зайнятість, що не відповідає

кваліфікації.

Повна зайнятість – це ситуація, за якої є достатня кількість робочих

місць для задоволення запитів на роботу всього працездатного населення

країни. Практично, це – відсутність довготривалого безробіття, можливість

надавати всім бажаючим робочі місця, які відповідають їх професійній

орієнтації, освіті, досвіду.

Таке розуміння повної зайнятості характерне для ринкової економіки. З

позиції планової економіки повна зайнятість сприймається як “загальна”,

“поголовна” зайнятість працездатного населення.

Зворотним явищем повної зайнятості є незайнятість – наявність

працездатного населення, яке з різних причин не працює. Незайнятість може

носити тимчасовий або стійкий (сталий, постійний) характер.

Неповна (часткова) зайнятість – наявність в країні, регіоні осіб, які

мають можливість і бажання працювати, але в силу незалежних від них

причин (виробничих, організаційних і т.д.) не можуть бути зайняті на повну

норму. Часткова зайнятість передбачає можливість влаштування на роботу

на неповний робочий день, на сезонний період. Вона може бути явною або

прихованою.

Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема

необхідністю здобути освіту, професію, підвищити кваліфікацію тощо. ЇЇ

можна виміряти безпосередньо, використовуючи дані про заробіток,

відпрацьований час, або ж за допомогою спеціальних відбіркових обстежень.

Прихована неповна зайнятість відбиває порушення рівноваги між

робочою силою та іншими виробничими чинниками. Вона пов’язана,

зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією підприємств і

виявляється в низьких доходах людей, неповному використанні професійної

компетенції або низькій продуктивності праці.

В Україні прихована неповна зайнятість поки що не регламентована

законом; вона набула загрозливих розмірів.

Раціональна зайнятість – зайнятість в народному господарстві з

урахуванням доцільності перерозподілу і використання трудових ресурсів, їх

статево-вікової й освітньої структури. Особливістю цього виду є те, що

зайнятість не завжди буває ефективною, позаяк здійснюється з метою

покращення статево-вікової структури, залучення до трудової діяльності

працездатного населення окремих відсталих регіонів та ін.

Ефективна зайнятість – зайнятість, яка здійснюється у відповідності з

вимогами інтенсивного типу відтворення, критеріями економічної

доцільності і соціальної результативності, зорієнтована на скорочення

ручної, непривабливої і важкої фізичної праці.

Подвійна зайнятість – ситуація, яка має місце тоді, коли людина

працює більш ніж в одному місці одночасно і не залежить від єдиного

джерела доходу. Класичними прикладами такої є зайнятість поштових

робітників, продавців молока і шкільних учителів. В США приблизно 5%

всіх зайнятих працюють не лише в одному місці. В слаборозвинених країнах

подвійна зайнятість – звичайне явище.

Випадкова зайнятість – робота від випадку до випадку, без певного

робочого часу і постійної заробітної плати. Таке становище є радше

винятком, ніж правилом, в розвинених країнах і правилом – в країнах, що

розвиваються. На таких засадах працює багато людей, які мають свій бізнес,

утворюючи, таким чином, неофіційний сектор економіки.

Зайнятість, яка не відповідає кваліфікації – це ситуація, коли, з одного

боку, на ринку праці є багато робітників, які або уже опанували кваліфікацію,

необхідну для задовільної роботи, або здатні отримати її за звичайну плату, а

з іншого боку, при наявності бар’єрів для доступу на ринок вони вимушені

виконувати некваліфіковану роботу і, тим самим, не бути

недозавантаженими. Недозавантаженими вважаються ті робітники, які цінять

дохід вище, а дозвілля нижче, ніж звичайні робітники: вони згідні працювати

більшу кількість годин, ніж пропонує їм стандартний робочий тиждень,

нерідко шукають роботу на стороні – за умов неповного робочого часу і як

додаток до своєї основної роботи.

Між зайнятістю і ВВП існує взаємозалежність, яка знаходить

відображення в певних обсягах продукції, що виробляється. Повна зайнятість

позитивно впливає на рівень ВВП. Якщо економіка в змозі створити

достатню кількість робочих місць для всіх, хто бажає і може працювати,

забезпечується досягнення потенційного можливого рівня виробництва

товарів і послуг. І, навпаки, якщо вона не в змозі цього зробити, то

потенційне виробництво товарів і послуг втрачається безповоротно.

Відсутність повної зайнятості заважає суспільству постійно рухатись вгору

по кривій своїх потенційних можливостей. Ця втрачена продукція

розглядається як відставання обсягу ВВП, тобто це – обсяг, на який

фактичний ВВП менший, ніж потенційний ВВП. Останній визначається,

виходячи із припущення про те, що існує природний мінімальний сталий

рівень зайнятості при “нормальних” темпах економічного зростання.

Мінімальний сталий рівень зайнятості – це рівень, при якому чинники,

які впливають на підвищення і пониження заробітної плати і ціни,

знаходяться в рівноважному стані. Це найвищий рівень зайнятості, який

відповідає потенційному ВВП. Згідно концепції мінімального сталого рівня

зайнятості потенційний ВВП досягається при повному завантаженні

основного капіталу. Мається на увазі ситуація, коли індекс використання

виробничих потужностей обробної промисловості дорівнює приблизно 86%.

На малюнку 2.2.3. показано відставання фактичного обсягу ВВП від

потенційного і тісний взаємозв’язок між фактичним рівнем зайнятості і

відставанням обсягу ВВП. Чим вищий рівень зайнятості, тим менше

відставання ВВП, і, навпаки, чим він нижчий, тим більше відставання.

Неповна зайнятість служить основою, джерелом безробіття.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 328 с.

2. К.Т.Кривенко, В.С.Савчук Політична економія: Навч.-метод. посібник  для самост. вивч. дисц. – К.: КНЕУ, 2002. -    с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Скачано с www.znanio.ru