КОНТРОЛЬНА РОБОТА Варіант 6 з навчальної дисципліни «Політична економія» студента(ки) заочної форми навчання ФИО

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ

Донецький електрометалургійний технікум

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Варіант 6

з навчальної дисципліни «Політична економія»

студента(ки) заочної форми навчання

ФИО

 

 

 

 

 

 

Викладач Шумська Л.А.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Варіант 6

 

 

1.     Розширене відтворення робочої сили та вплив на нього держави.

2.     Економічна система капіталізму на вищій стадії його еволюції.

3.     Світове господарство і його структура.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Приступаючи до вивчення змісту теми перш за все потрібно зосередити свою увагу на розуміння сутності зайнятості. Людський фактор є головною продуктивною силою суспільства. Людськой фактор  в системі основних факторів виробництва унікальне. Воно обумовлене тим, що всі фактори можуть взаємодіяти і здійснювати виробництво продукції завдяки трудовій діяльності людини. Тому у відтворенні продуктивних сил насамперед слід виділяти відтворення особистого фактора – людини праці і підприємця.

Зайнятість – це складова відтворення працездатного населення суспільства. Зайнятість передусім означає, що потенційний носій особистої продуктивної сили – робочої сили чи підприємницького хисту, включений до складу продуктивних сил суспільства і здійснює працю чи підприємницьку діяльність.

Відтворення робочої сили це не тільки зайнятість і праця. У сучасних умовах вона повинна  органічно поєднуватися із задоволенням особистих потреб людини, в тому числі таких: рівень оплати праці, характер праці, умови праці, тривалість робочого дня, охорона праці, компенсація за шкідливість, інтенсивність праці тощо. Людина працює не заради праці як такої: праця повинна піднести добробут людини, її соціальний статус у суспільстві, на підприємстві, у сім’ї, в особистому щасті.

Значну роль у суспільному  виробництві відіграють і підприємці як продуктивна сила і душа ринкової економічної системи, але локомотивом продуктивних сил є творча діяльність науковців та освітян, які підносять продуктивну силу людського фактора щоразу на все вищий щабель.

Виходячи зі сказаного, можемо дати таке визначення зайнятості: це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка приносить їм дохід у грошовій чи іншій формі.

Слід мати на увазі, що ринкові відносини передбачають вільний вибір людиною професії та місця роботи відповідно до здібностей, добровільну незайнятість громадян, не допускають примусової праці в будь-якій формі, за винятком випадків, передбачених законодавством країни. При цьому економічна наука відрізняє два види зайнятості громадян: повну і неповну.

Запам’ятаймо, що повна зайнятість означає використання всіх придатних для цього ресурсів і характеризується достатністю робочих місць для  тих, хто потребує оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатен працювати. Якщо економіка має  недостатньо робочих місць, то формується неповна зайнятість: певна кількість робочої сили вимушено залишається без роботи. Зазначимо, що не всі придатні для зайнятості трудові ресурси мають бажання займатися тим чи іншим родом економічної діяльності, яка приносить їм дохід.

Важливим показником ефективної зайнятості є раціональна зайнятість: суспільно корисний характер трудової діяльності; оптимальна структура народного господарства, що забезпечує суспільний поділ праці згідно з існуючими потребами; використання сучасних досягнень науки і техніки; професійно-кваліфікаційна структура сукупної робочої сили та адекватна їй система робочих місць.

Повнота і раціональність у комплексні визначають ефективність зайнятості, тобто забезпечуваний нею оптимальний соціально-економічний результат у певний час і за конкретних умов.

Зайнятість населення в сучасній економіці реалізується через конкретні форми включення працівника в економічну систему. Найпоширенішими серед них є: наймана праця за угодою (в Україні понад 72% усіх працюючих); праця осіб – співвласників кооперативних, колективних та акціонерних підприємств і організацій; праця громадян зайнятих в особистому підсобному сільському господарстві; праця громадян, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю; праця осіб, зайнятих у фермерських господарствах; зайняті підприємництвом; зайняті громадською роботою.

Помітним сегментом є часткова зайнятість, до якого належать надлишкові працівники, у зв’язку з спадом чи застоєм виробництва.

Використовуючи матеріали навчального посібника [1, 19.2] розгляньте неокласичну, кейнсіанську теорії зайнятості та прихильників теорії раціональних сподівань.

Сучасна економічна система породжує таке явище, як безробіття. Концепція повної зайнятості не означає відсутності безробіття. Західні економісти обгрунтовують, що повна зайнятість досягається тоді, коли рівень безробіття не перевищує її природного рівня. А в даний час вважається, що природний рівень безробіття дорівнює приблизно 5-6% робочої сили. Отже, якщо 94-95% робочої сили країни зайняті, то існує повна зайнятість.

Кого відносять до безробітних? Безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають підходящої роботи,  заробітку, зареєстровані у державній службі зайнятості та отримують відповідну грошову допомогу, дійсно шукають роботу та здатні братися за неї.

Основними його видами є природне і циклічне безробіття. Природне безробіття є добровільним, фрикційним і структурним.

Звертаємо увагу на те, що добровільне безробіття виникає тоді, коли робітники не хочуть працювати за пропоновану їм заробітну плату, але стали б  до роботи, якби вона була вищою.

Фрикційне безробіття виникає внаслідок постійного руху населення між видами праці, регіонами, а також на різних стадіях життєвого циклу. Через те що фрикційні безробітні часто шукають кращої роботи або змінюють місце роботи, вони теж вважаються добровільно безробітними.

Структурне безробіття означає невідповідність між пропонуванням і попитом на працівників. Ця невідповідність виникає тоді, коли попит на один різновид праці зростає, тоді як на інший зменшується.

Існує також вимушене безробіття, зумовлене перепадами ринкової кон’юнктури, воно характеризується своєю тривалістю. Вимушене безробіття буває сезонне, технологічне і конверсійне.

Особливою складовою безробіття є циклічне безробіття, викликане спадом, тобто тією фазою циклу, коли виробництво і сукупний попит абсолютно скорочуються. Циклічне безробіття виходить за межі природного безробіття і є свідченням неповної зайнятості.

Отже, люди, що мають роботу – зайняті, люди, які не мають роботи, але шукають її – безробітні, а ті, що не мають роботи і не шукають її – незайняті.

Таким чином, відтворення робочої сили в ринковій економіці – це безперервний процес відтворення зайнятої його складові (головний елемент) і незайнятої (безробітних). Безробіття є соціально-економічним лихом для суспільства. Втрата роботи істотно знижує життєвий рівень працівника, завдає йому морально-психологічної травми внаслідок відчуження від виробництва. За період безробіття знижується кваліфікація, втрачається самоповага, формується почуття самотності та непотрібності. Погіршується фізичний і психологічний  стан людини.

Але головна “ціна” безробіття – невипущена продукція. Коли економіка не спроможна створити достатню кількість робочих місць для всіх, хто хоче і може працювати, потенціальне виробництво товарів і послуг втрачається назавжди. Відомий дослідник в області економіки Артур Оукен математично виразив відношення між рівнем безробіття і відставанням обсягу суспільного продукту. Це відношення, відоме науці як закон Оукена, показує, якщо фактичний рівень безробіття перевищує природний рівень на 1%, то відставання обсягу суспільного продукту становить 2,5% [див.: Макконнелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс, Т. 1. – с. 160].

Завершальним етапом вивчення теми є вияснення факторів та показників розширеного відтворення робочої сили. Перш за все слід пам’ятати, що відтворення робочої сили не співпадає з відтворенням людського ресурсу. Це однопорядкові, але не тотожні процеси. Процес відтворення робочої сили є більш  специфічним. До нього належить не тільки відтворення самого носія робочої сили, але й тих відносин, які виникають у процесі відтворення робочої сили (відносини наймання, ринку праці, зайнятості). Процес відтворення робочої сили – це, по-перше, виробництво робочої сили, тобто підтримання і відновлення фізичних і розумових здібностей людей праці, у т.ч. заміну працівників, які вибувають з процесу виробництва; по-друге, розподіл робочої сили в галузях, підрозділах і сферах народного господарства, і, по-третє, споживання робочої сили, тобто її використання в процесі виробництва.

Базуючись на досягнутому рівні розв’язання даної проблеми, можна весь процес відтворення робочої сили поділити на такі чотири фази [1, с. 349]:

1)    формування (виробництво) робочої сили;

2)    розподіл і перерозподіл робочої сили за сферами зайнятості, галузями народного господарства, економічними регіонами;

3)    обмін, який служить з’єднанню робочої сили і засобів виробництва. При цьому учасниками обміну, з одного боку, є роботодавець, з другого, власник робочої сили;

4)    споживання (використання) робочої сили, яке отримує матеріальне втілення в кінцевому продукті праці.

На ринку праці відбувається досить жорсткий відбір найбільш здібних, підприємливих. Слабих і нездібних ринок праці не приймає. Разом з тим він стимулює висококваліфіковану працю, високу дисципліну, сприяє створенню жорсткого взаємозв’язку між внеском кожного (граничною продуктивністю праці) і оплатою праці.

Національний ринок праці охоплює все суспільне відтворення – через нього кожна галузь і кожне підприємство одержують необхідну їм кількість кадрів не тільки заданого професійно-кваліфікаційного складу, але й певних культурних і етичних властивостей, адекватних вимогам демократичної і цивілізованої економіки.

Звертаємо увагу на те, що принциповою особливістю відтворення і розвитку людського ресурсу в розвинутих країнах є значне розповсюдження підприємницької діяльності. Так, приблизно кожен десятий із працюючих у США, Франції, Великобританії, кожен сьомий в Японії, кожен п’ятий в Італії є підприємцем. Розширюються масштаби особистого володіння. Наприклад, близько 80% зайнятих у західних країнах у тій чи іншій формі виступають власниками сімейної справи, дрібних, малих, середніх і великих підприємств, власниками акцій корпорацій.

Новим аспектом відтворення робочої сили є й те, що воно спирається на потужну інфраструктуру, а також на гігантські організаційні структури, які охоплюють не тільки економіку, але й численні державні, громадські й приватні інститути, включаючи національну систему освіти, установи культури, охорони здоров’я, некомерційні соціальні організації, інститут сім’ї. 

Важливо й те, що, видатки на розвиток трудових ресурсів, які здійснюються за рахунок державного бюджету, підприємств, окремих підприємців не оподатковуються і не ставлять трудящого у зв’язку з цим в юридичну чи фактичну залежність від підприємств, держави, суспільства в цілому. Здійснюється, таким чином, свого роду безоплатне фінансування розвитку робочої сили до використання її як елемента продуктивних сил.

Завершуючи вивчення теми, слід розглянути проблеми політики зайнятості в Україні [1, с. 353-356]. Крім того, рекомендуємо використати матеріали Закону України “Державна програма зайнятості населення на 2001-2004 роки” [Див.: список літератури до плану семінарських занять теми 19; 6, с. 6-11]. Так, чисельність працівників, зайнятих економічною діяльністю поступово дещо збільшиться – з 20,4 млн. чол. в 2001 р. до 21,53 млн. чол. у 2002 р. Чисельність працівників, зайнятих на державних підприємствах буде  перманентно знижуватися (на 5% щорічно) і орієнтовно становитиме в 2004 р. 7 млн. чол., тобто 1/3 зайнятого населення.

Також знизиться чисельність зайнятих за наймом і буде становити в 2004 р. 16,7 млн. чол., а працюючих не за наймом – збільшиться на 2,7 – 2,8 млн. чол. і складе 4,8 млн. чол. За період 2001-2004 рр. кількість новостворених робочих місць перевищить 1,6 млн. одиниць. Очікується, що число випускників вищих навчальних закладів І-ІV рівнів складе 370 тис чол. щорічно. А професіональне навчання персоналу на виробництві по новим професіям зросте з 300 тис. чол. в 2001 р. до 500-550 тис. чол. у 2004 р.

Ці планові дані свідчать, що в 2001-2004 рр. відбудеться деяке зрушення у бік переходу України до розширеного відтворення робочої сили в наступні періоди. З іншого боку, слід враховувати і те, що за розрахунками спеціалістів процес скорочення населення в Україні триватиме на протязі усієї першої половини ХХІ ст. Тому, очевидно, процесу відтворення робочої сили в Україні будуть характерны такі дві властивості: розширене відтворення за якісними показниками (рівень освіти, нові спеціальності, якість праці, більш прогресивна структура робочої сили тощо) і звужене відтворення за кількісними показниками (скорочення абсолютної чисельності населення, скорочення чисельності населення працездатного віку і т.д.). Такі довгострокові негативні наслідки трансформаційної кризи в Україні в період 2001-1999 рр.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. З точки зору формаційного підходу та відносин власності на засоби виробництва  виділяється п’ять способів виробництва – первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний  і соціалістичний (комуністичний). Капіталістичний спосіб виробництва виникнув (постав), ще на початку ХVІ ст. і продовжує залишатися провідною економічною формацією і в ХХІ ст.

Перша стадія розвитку цього способу виробництва одержала в політичній  економії назву капіталізм вільної конкуренції. В літературі цьому капіталізму іноді дають й інші назви: класичний капіталізм, домонополістичний капіталізм, капіталізм вільного підприємництва, дикий капіталізм. Проте усі економісти згодні з тим, що певний історичний період існував капіталізм вільної конкуренції.

Починаючи вивчення теми, студент, перш за все, повинен засвоїти, що як  економічний лад  представляє собою капіталізм вільної конкуренції? Це така економічна система, яка характеризується приватною капіталістичною власністю на речові ресурси, використанням найманої праці та системи ринків чистої конкуренції. Конкурентний капіталізм, пише П.Самуельсон – це складний механізм мимовільної  координації, що діє через систему цін і ринків, механізм зв’язку, який слугує для об’єднання знань і дій мільйонів різних індивідів [Самуэльсон П. Экономика: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1964. – с. 53-54]; див. також: Макконел К.Р., Брюс С.Л. Экономикс: Принципы, проблемы и политика. В 2 т. Пер. с англ. – М.: Республика, 1992. – Т. 1 – с 47 ). Зауважте, що радянські економісти вважали, що  “капіталізм – остання експлуататорська формація, яка зародилась у надрах феодалізму…” (Экономическая энциклопедия: Политическая экономия: В 4т. / За ред. А.М. Румянцева. – М.: Экономика, 1979. - Т.2. – с.103).

Далі слід вивчити наступні ознаки капіталізму  вільної конкуренції:

-         приватна власність на засоби виробництва;

-         система найманої праці;

-         свобода підприємництва і вибору;

-         ринкова система та вільна конкуренція;

-         важлива роль прибутку;

-         обмежена роль держави [Політична економія: Навч. посібник / За ред. К.Т.Кривенка, (далі 1), с.372-374].

Після вивчення сутності капіталізму, необхідно звернути увагу на вияснені об’єктивних основ та шляхів виникнення і розвитку капіталізму. Капіталістичний спосіб виробництва  почав зароджуватися  у надрах феодалізму. Зростання продуктивних сил і  розвиток суспільного поділу праці розширювали сферу товарного виробництва і підривали основи натурального господарства, на якому базувався феодальний спосіб виробництва. Розвивались міста, місцеві, а потім і національні ринки. Тим самим створювалися певні умови капіталістичного господарського укладу. Розклад феодальної системи господарства і початок капіталістичної ери наука відносить до ХVІ ст.

Капіталізм виник і розвинувся на базі простого товарного виробництва, проте, насамперед на базі міського ремісництва. Поглиблення майнової диференціації серед ремісників і розорення все більшої кількості господарств розширювали сферу застосування найманої праці. Важливу роль у виникненні капіталізму виконав купецький капітал. Важливо усвідомити й те, що процеси становлення капіталістичного виробництва прискорювались первісним нагромадженням капіталу. Ґрунтовий виклад сутності й історичної ролі первісного нагромадження капіталу зроблено К.Марксом (Див.: Маркс К. капітал Т.1 //Маркс К, Енгельс Ф. – Твори – Т.23. – гл.24). Особливості первісного нагромадження капіталу в постсоціалістичній Україні можна прочитати в роботі (Мендрул О. Стан і перспектива первісного нагромадження капіталу // Економіка України. 2001.).

Остаточно капіталістичний лад закріпив себе як нову суспільно-економічну формацію, що вийшла на історичну арену замість феодалізму під час переможних буржуазних революцій. У Нідерландах наприкінці ХVІ ст., в Англії у ХVІІ ст. у Німеччині – в середині ХІХ ст.

На початку останньої третини ХІХ ст. завершилась стадія капіталізму вільної конкуренції. Друга – монополістична – стадія розвитку капіталізму почалася на межі ХІХ і ХХ ст. і як ми вважаємо, завершилася у середині 30-х рр. ХХ ст. Третя (сучасна стадія розвитку капіталізму почала формуватися у середині 30-х рр. ХХ ст. і триває нині. Третя стадія розвитку капіталістичної формації розглядається в темі 22.

Марксистська  політична економія відносить капіталізм до експлуататорської формації: “Капіталістичний спосіб виробництва – суспільний спосіб виробництва матеріальних благ, заснований на приватній капіталістичній власності на засоби виробництва і експлуатації найманої праці” (Политическая экономия: словарь /Под ред. М.И. Волкова и др. – М.: Политиздат, 1983. – С.158). Теорію експлуатації найманої праці за капіталізму розробив К.Маркс (див.: Маркс К. Капітал Т1 // Маркс К., Енгельс Ф. – Товари. – Т.23. –Гл.7). Навпаки, неокласична політична економія, як правило, принципово заперечує наявність елементів експлуатації найманої праці за капіталізму, особливо в період першої та другої фаз його розвитку.

У навчальному посібнику  [1, Тема 21.2] експлуатація найманої праці розглядається через призму економічної ренти, яка виникає тоді, коли капіталіст, користуючись владою на ринку праці, застосовує монопсонію, тобто нараховує робітникові заробітну плату нижче конкурентного рівня [див.: 1, рис. 21.1].  Економічна рента – це різниця між конкурентною  заробітною платою, еквівалентною альтернативній вартості робочої сили, і заробітною платою, яка формується на монополістичному ринку праці. Звертаємо увагу на те, що такий характер на ринку праці був визначальним для всієї епохи капіталізму вільної конкуренції та монополістичного капіталізму (до середини 30-х рр. ХХ ст.). Проте слід сказати, що заробітна плата і в умовах цього капіталізму поступово зростала, але як правило, таким чином, щоб вона не досягала (у більшій чи меншій мірі – це залежить від конкурентних обставин у кожній капіталістичній країні) рівня конкурентної заробітної плати. Так, з даних табл. 21.1 впливає, що середньорічний заробіток фабричного  робітника США зріс за період 1851-1900 рр. на 77,1%.

Таблиця 21.1.

Динаміка річної заробітної плати фабричного робітника в США

 

Роки	Середньорічний заробіток робітника, крб.	У % до 1850 р.
1850	480	100
1870	733	152,5
1900	850	177,1

 

 ^*Туган-Барановський М.І. Політична економія: Курс популярний. – К.: Наукова думка, 1994. –с.145.

Завершуючи розгляд капіталізму вільної конкуренції можемо зробити висновок, що на практиці його економічний лад побудований на приватній власності на речові ресурси  виробництва, використанні найманої праці, системи конкурентних ринків, монопсонії на ринку праці та мотивуючого стимулу - прибутку.

У цій же темі вивчається економічна система монополістичного капіталізму, яка скоріше є теоретичною гіпотезою в тому розумінні, що чистого монополістичного капіталізму ні в якій країні капіталістичного світу не було. Проте очевидно, що була тенденція до створення такої специфічної економічної системи капіталістичної формації на рубежі ХІХ – ХХ ст; це дає підстави спеціально розглядати і вивчати даний етап у розвитку капіталізму в розвинутих країнах.

Монополістичний капіталізм – це економічний лад із системою великих і надвеликих підприємств, що уклали одним з одним різного роду угоди чи союзи, і  як монополії займають  панівне становище в економіці та ринках недосконалої конкуренції; стадія у розвитку капіталізму.

Потрібно розглянути економічні закономірності  виникнення монополій. У цьому зв’язку слід вивчити такі явища, як процеси концентрації і централізації капіталу, які особливо швидко прогресували, починаючи з останньої третини ХІХ ст. [Див.: 1, с.379-384]. Саме у цей  період почали формуватися такі великі монополістичні об’єднання, які одержали назву трести, картелі, концерни, синдикати. В США перші трести почали виникати на початку 70-х рр. ХІХ ст,  а в 1889 р. в обробній   промисловості їх нараховувалася 185. У Німеччині уже в 1896 р. нараховувалось біля 250 картелів та ряд синдикатів. У Росії формувалися синдикати: “Продамет”, частка якого становила 70-80 %загально імперського збуту листового і універсального заліза,  балок і швелерів, синдикат “Гвоздь”, що охоплював 32 заводи, синдикати “Кровля”, “ Продвагон” тощо.

В США 1904 налічувалось 78 трестів, кожний з яких контролював не менше 50% того чи іншого товару, у тому числі  26 трестів – не менше 80% продукції [див.: Мендельсон Л.А. Теория и история экономических кризисов и  циклов. Т 2. – М.: СОЦЭКГИЗ, 1959. – С. 505-510].

Важливу роль у концентрації капіталу і формуванні монополістичного капіталізму виконало бурхливе акціонування капіталу  і створення акціонерних товариств. Трести і синдикати, які з’явились ще на початку останньої третини ХІХ ст., являли собою великі акціонерні підприємства монополістичного і олігополістичного типу. Так, наприклад, нафтовий трест “Стандарт ойл оф Нью-Джерсі”  концентрував у своїх руках контрольні пакети акцій понад 400 акціонерних підприємств, на  частку котрих у 1904 р. припадало 84% перегонки нафти, 86% виробництва гасу, 9/10 транспортування нафти по трубопроводам  т.д. [Мендельсон Л.А. Там же. – с. 508].

Вважається, що на рубежі ХІХ-ХХ ст. капіталізм вільної конкуренції поступився капіталізму недосконалої конкуренції. В економіці панівне місце посіли олігополії і монополії. Це означало, що на початку ХХ ст. у розвинених капіталістичних країнах утвердився монополістичний капіталізм.

Завершується тема вивченням сутності фінансового-монополістичного капіталу та фінансової олігархії.

Зміни, які відбувалися у сфері виробництва під впливом концентрації і централізації  капіталу, сприяли виникненню таких самих процесів і в банківській сфері Почала зростати концентрація банківського капіталу. На рубежі ХІХ – ХХ ст. на зміну звичайним спеціалізованим банкам прийшли великі банківські корпорації.

Концентрація грошового капіталу в банках докорінно змінила їх становище і вплив. Це сприяло виникненню нових форм зв’язків між банками і нефінансовими  корпораціями. Крім власне кредиту ці форми зв’язків включають систему участі в капіталі, особисту унію, управління капіталом за довіреністю і т.д. При цьому вирішальне значення має система участі в капіталі – взаємне володіння нефінансовими і банківськими корпораціями частками акціонерного капіталу. Створюється багатоступенева система володіння великими пакетами акцій, яка дозволяє обплутати мережею сіткою фінансової залежності цілі сфери економіки. Виникає фінансово-монополістичний капітал, тобто банківський монополістичний капітал, що зрісся з монополістичним капіталом нефінансових галузей економіки.

Основною формою фінансово-монополістичного капіталу є фінансові групи. Прикладом фінансової групи на початку ХХ ст. може бути фінансово-монополістична група Моргана (США). Морган був господарем стального треста, тримав у своїх руках велику мережу залізниць довжиною 75 тис. км. Контролював багато компаній і ряд трестів у самих різних сферах господарства, у тому числі і ряд великих банків [Мендельсон Л.А. Там же. – с. 508].

Панування фінансово-монополістичного капіталу в капіталістичній економіці уособлює фінансова олігархія – капіталістична еліта, до якої належить верхівна монополістичної буржуазії, а також – провідні менеджери найбільших корпорацій. Представники фінансової олігархії є найбагатшими людьми капіталістичної країни, вони справляють великий вплив на економіку, що дозволяє через систему участі управляти гігантськими капіталами та розподільними відносинами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Світове господарство — результат тривалого історичного розвитку. Як відповідна система воно оформилось на рубежі ХІХ і ХХ ст. на основі діяльності міжнародних корпорацій і виникнення колоніальних імперій. Ця система включала різнорідні складові, які істотно різнилися за соціально-економічним рівнем розвитку і структурою народного господарства. Разом з тим розвиток цих різноманітних складових перебував під впливом загальносвітових процесів: розгортання промислової революції та кардинальні зміни у продуктивних силах.

Три останні десятиріччя XX ст. ознаменували собою початок нового періоду в розвитку сучасного світового господарства. Воно дедалі більше набувало ознак цілісності, оскільки економічна взаємодія країн у світовому масштабі активізувалась й охоплює ширший спектр економічних відносин.

Об’єктивною основою формування світового господарства є суспільний поділ праці, який «перетнув» рамки національних господарств і перетворив економіки біль­шості країн в ланцюги єдиного світово-
го відтворювального процесу. Економічна взаємодія на світовому рівні здійснюється і в сфері обігу, і в сфері безпосереднього виробництва як у формі обміну товарами і послугами, так і у вигляді виробничої кооперації на основі руху капіталів. Це свідчення того, що відбувалась і продовжується нині інтернаціоналізація господарського життя.

Світове господарство становить собою сукупність національних економік окремих країн, які беруть участь у міжнародному поділі праці та економічних зв’язках між ними. Інакше кажучи, світове господарство — це система національних госпо­дарств окремих країн, об’єднаних міжнародним поділом праці, торгово-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв’яз­ками. Таким чином, у загальному вигляді дане господарство включає дві складові: національні господарства та міжнародні економічні зв’язки між країнами-партнерами. Міжнародні економічні відносини (зв’язки) є похідними від національних відносин, але їх розвиток генерує зростання національних економік.

Розвиток міжнародних економічних зв’язків зазнає на собі вплив цілого ряду специфічних факторів. По-перше, в світовому господарстві економічні зв’язки складаються між суверенними державами і тому вони, як правило, значно більшою мірою піддаються державному контролю. При цьому в кожній країні формується своя особлива система економічного регулювання. По-друге, ресурси на міжнародному рівні менш мобільні, ніж усе­редині країни, що істотно змінює механізми конкуренції, принципи ціноутворення тощо. По-третє, в рамках світового господарства не існує єдиної грошової системи і в міжнародних економічних зв’язках використовуються валюти різних країн.

При детальнішому аналізі виокремлюють такі елементи струк­тури світового господарства: світовий ринок товарів і послуг; світовий ринок капіталів; світовий ринок робочої сили; міжнарод­ну валютну систему; міжнародну кредитно-фінансову систему.

Крім того, процеси інтернаціоналізації інтенсивно розвиваються в сферах науки, культури, інформації. Це сприяє, особливо останнім часом, становленню і розвитку відповідних міжнародних ринків.

Основними суб’єктами світового господарства є:

·             держави з їх народногосподарськими комплексами;

·             транснаціональні корпорації (ТНК);

·             міжнародні організації та інститути.

Все це свідчить, що сучасний світ, зважаючи на глибокі суперечності та відмінності між державами, взаємозв’язаний, взаємозалежний і становить собою відповідну структурну цілісність, яка зумовлена рядом факторів.

По-перше, загальністю НТР, освоєння досягнень якої потребує спільних дій багатьох країн. Нині жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення науки і техніки. Тому держави повинні об’єднувати свої зусилля.

По-друге, поширенням і поглибленням інтернаціоналізації виробництва та обігу на основі міжнародного поділу праці та міжнародної інтеграції господарської діяльності.

По-третє, динамічним розвитком світової інфраструктури («кровоносної системи» світового господарства»): світової транс­портної системи та мережі комерційної і комунікаційної інформації; єдиної системи науково-технічної інформації; формування уніфікованої статистичної звітності тощо.

По-четверте, посиленням ролі держави і міжнародних економічних організацій стосовно світогосподарських зв’язків, що надає їм ознак функціональної і структурної впорядкованості.

Насамкінець, по-п’яте, необхідністю об’єднання на міждержав­ному рівні зусиль для вирішення глобальних проблем людства (екологічних, продовольчих, освоєння космосу і Світового океану). Зростає і потреба у взаємодії світового товариства за екстремальних ситуацій (землетруси, повені, ядерні аварії і т. п.).

Пряма взаємодія національних економік піддається впливу й опосередкованими факторами, в т. ч. політичними. Цей вплив може сприяти подальшому зближенню господарського життя окре­мих країн, тобто зумовлювати інтеграційні тенденції у світовому господарстві. Разом з тим можливі і відцентрові тенденції, за яких національні економічні інтереси превалюють над інтернаціональними, тобто відбувається відособлення економіки тієї чи іншої країни.

Сучасна людська цивілізація є дуже різноманітною і бага-
тогранною. Нині налічується близько 200 суверенних держав, в яких проживає понад 6 млрд людей. Кожна з країн — це самостійний економічний суб’єкт, який здатний відповідною мірою впливати на функціонування тих чи інших елементів світової економіки.

Усі держави мають свою історико-географічну, національну, релігійну і соціально-політичну специфіку, яка в різноманітних формах відбивається в соціально-економічних особливостях розвитку відповідної країни. Нині світ поділений на різні соціально-економічні системи, міжнародні угруповання, які відрізняються між собою цілями, механізмом функціонування, ефективністю дії цих механізмів тощо.

Класифікація країн світового товариства здійснюється на підставі різних критеріїв*. Так, за економічними ознаками (специфікою господарських систем) виокремлюють три групи країн: з розвинутою економікою; з перехідною економікою; з неринковою економікою (або ті, що розвиваються). За ступенем економіч­ного розвитку країни поділяють також на три групи: високо-, середньо- та слаборозвинуті. Окрім цього, можна говорити про різні регіональні союзи та різні інтеграційні утворення.

 

Протягом 90-х років характерним явищем було поглиблення соціально-економічної диференціації країн світового товариства, насамперед за рівнем розвитку. У відносно невеликій групі нових індустріальних держав Південно-Східної Азії відбувалось економічне зростання та їх зближення з рівнем розвитку промислово розвинутих країн. Ці процеси були притаманні і ряду нафтоекспортуючих країн Азії (Саудівській Аравії, Кувейту, Арабським Еміратам та ін.). У найменш розвинутих (бідних) країнах Африки, Азії (Чад, Ефіопія, М’янма та ін.) збільшилось відставання навіть від середніх показників країн, що розвиваються.

Характерною ознакою сучасного світового господарства є нерівномірність економічного розвитку, а відповідно й неоднакова інтенсивність та частка їх участі у світових економічних процесах. Так, на кінець 90-х років частка у світовому обсязі ВНП країн з розвинутою економікою, яких нараховується близько 30, становила понад 56 %; країн з перехідною економікою (їх теж близько 30) — трохи більше 4, а для майже 130 країн, що розвиваються, перевищувала 39 %. Істотно відрізнялась їх частка і у світовому експорті товарів та послуг, де вона відповідно становила 78,6 %; 4,2; 17,2 %.

Поряд з міжнародною торгівлею важливими формами світогос­подарських зв’язків є також вивезення капіталів, валютно-фінансо­ві відносини, міграція робочої сили, міжнародна економічна інтеграція, зміст яких буде розкрито нижче. При цьому слід зазначити, що кожному рівню розвитку ринкових відносин у згаданих групах країн характерна відповідна інтенсивність зовнішніх зв’язків.

У комплексі факторів, які спонукають країни до економічної взаємодії, важливе місце належить завданням з впровадження результатів НТП, переходу передових країн на постіндустріальну стадію розвитку. Саме ці завдання багато в чому визначають характер і форми міжнародного співробітництва, специфіку участі в ньому кожної окремої держави, характер торговельно-еконо­мічних, фінансових та інших взаємозв’язків між різними країнами. Це передбачає наявність надзвичайно великого різноманіття країн з точки зору їх місця у структурі світового господарства, типів соціально-економічної організації виробництва і розподілу. Але в цій структурі достатньо чітко визначаються центр і периферія, межі яких рухливі, мінливі і багато в чому визначаються рівнем розвитку продуктивних сил у тій чи іншій країні.

В економічній літературі до центру головним чином відносять розвинуті країни з ефективним ринковим господарством, які розвиваються по типу змішаної економіки (або соціального ринкового господарства), тобто країни з гнучким економічним механізмом, здатним динамічно адаптуватися до світогосподарської кон’юнктури, експортуючи високотехнологічну продукцію. Периферія — це в основному країни, що розвиваються, які, зазвичай, мають сировинну спеціалізацію, недостатньо ефективний ме­ханізм економічного саморозвитку, відносно низький рівень внут­рішньої інтегрованості народного господарства. Значно ускладнює можливості динамічного економічного розвитку цих країн і зовнішній борг, який перевищує 1 трлн дол.

Зрозуміло, що найбільшою мірою інтернаціоналізація економічної діяльності характерна для групи країн центру. Однак і центр, і периферія зовсім не відособлені, а навпаки, тісно взаємопов’язані, хоча їх економічне співробітництво досить складне і суперечливе.

Немає і надзвичайно жорсткого закріплення місця країни в ієрархічній структурі світового господарства.

Зростання взаємозалежності різних груп країн при всій нерівномірності цього процесу дозволяє повніше використовувати національні ресурси для розв’язання внутрішньогосподарсь­ких і загальносвітових завдань. Нині, коли взаємна залежність посилюється поглибленням інтернаціоналізації господарських зв’язків, НТР та принципово новою роллю засобів інформації і комунікації, неможливе ефективне функціонування економіки за умов автаркії — національного економічного самозабезпечення.

Єдність світового господарства досягається через розв’язання різноманітних суперечностей, які розгортаються на фоні всього соціально-економічного, регіонального і функціонального розмаїття світу. Можна виокремити такі основні групи суперечностей: по-перше, це суперечність між країнами розвинутої ринкової економіки і країнами, що розвиваються; по-друге, між розвинутими країнами і країнами з перехідною економікою; по-третє, всередині всіх цих масивів держав. У своїй основі вони зумовлені дією закону нерівномірності економічного розвитку країн, а також різними темпами і рівнями структурної перебудови національних економік, наявністю неоднакових умов для ведення конкуренції на світовому ринку тощо. Характер розвитку і розв’я­зання суперечностей впливає на всі складові світового господарства.

Таким чином, структурна цілісність сучасного світового господарства має чітко виражений діалектичний характер: єдність його складових елементів поєднується з постійним їх протиборством (суперництвом) на різних рівнях і у різних масштабах.

Процес взаємодії, у т. ч. й суперництва, структурних елементів світової економіки виявляє себе і у встановленні прямих зв’язків між підприємствами та об’єднаннями різних країн, поглибленні процесів спеціалізації та кооперування виробництва, створенні та функціонуванні міжнаціональних спільних підприємств і особливо — міжнародних економічних організацій.

Поглиблення взаємозв’язку всіх ланок світового господарства спирається на розвиток міжнародного поділу праці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної  літератури.

 

1.     Політична економія: Навч. посібник / Кривенко К.Т., Савчук В.С., Бєляєв О.О. – К.: КНЕУ, 2001.

2.     Бєляєв О.О., Бебело .С. Політична економія: Навч. посібник. – К., 2001.

3.     Основи економічної теорії. Політекономічний аспект: Підручник / Відп. ред. Г.Н.Климко, В.П.Нестеренко. – К.: Вища шк. – “Знання”, 1997.

4.     Основы экономической теории: Учебник / С.В.Мочерный, В.К.Симоненко, В.В.Секретарюк, А.А.Устенко; Под общ. ред. С.В.Мочерного. – К.: Знання, 2000.

5.     Макконнелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс: принципы, проблемы, политика: В 2 т.: пер. с англ. – М.: Республика, 1992.

6.     Політична економія: Підручник. Башнянін Г.І. та ін.. – К., 2000.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Скачано с www.znanio.ru

---