Статья по этнопедагогике

Чигріна А.М.,

студентка групи ПО-13

Інженерно-педагогічний коледж ДБОУВО «КІПУ»

Науковий керiвник: к.п.н., доцент кафедри педагогіки Заредінова Е.Р.

ЕТНОПЕДАГОГІЧНІ ТРАДИЦІЇ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ РОДИНІ

         Постановка проблеми. На сьогоднішній день проблема надбання української етнопедагогіки є надзвичайно актуальною. Головною метою є виховання дитини як справжнього патріота України, для цього необхідно зробити історичний екскурс у джерела української родинної педагогіки. Це одне з найважливіших і найскладніших її завдань [1, с. 251].

         Необхідно відновити в пам’яті знання про те, що таке педагогіка і етнопедагогіка взагалі. У педагогiцi мова йде про виховання, освiту й навчання молодi. На знаннях i досвiдi народу створилась народна педагогiка. Виникали рiзнi методи i засоби виховання, вони передавалися з поколiння до поколiння. А згодом виникали знання, вмiння й навички. Кожен народ, як i український має свою рідну мову, фольклор, національні звички, традиції, свята, обряди, символи, родинно-побутову культуру.

         Термін етнопедагогіка виник у середині 70 років ХХ століття. Запропонував його вчений Г.Н. Волков, який стверджував, що: «Етнопедагогіка – це наука про народну педагогіку» [3, с. 35]. Отже з цього ми можемо зробити висновок, що народ є скарбницею виховання.

         Відповідно до положення Державної національної програми «Освіта» виховання у дiтей глибоких iдейних переконань народних традицiй, звичаїв - головне завдання нацiонального виховання. Молоде поколiння повинне успадкувати духовнi надбання українського народу, з повагою ставитись до людей рiзних нацiональностей, виховувати в собi особистi риси громадян Української держави. Все це є головною метою нацiонального виховання [2, с. 32].

         Аналіз досліджень з проблеми. Дослідженнями виховного потенціалу українських традицій, впливом родинного виховання на формування дитини займалися відомі українські діячі, науковці, зокрема письменник і педагог О.В. Духнович [4], Г.Г. Ващенко [6], В.Г. Постовий [9], В.О. Сухомлинський [7], педагог та етнограф М.Г. Стельмахович [8]; психолог І.Д. Бех [5] та філософ І.А. Зязюн [10].

 Науковий інтерес викликають праці сучасного вченого В.Г. Постового присвячені вихованню дітей у сучасній українській родині; визначенню педагогічного потенціалу українських народних традицій і обрядів у виховному процесі; з’ясуванню місця і ролі культурно-просвiтницької діяльності у духовному розвитку людини [2, с. 32-33].

Мета статті: виявити і розглянути особливості виховання дітей у сучасній українській родині.

Виклад основного матеріалу. Етнопедагогiчнi традицiї виховання дiтей у сучаснiй українськiй родинi беруть початок з сивої давнини. Виховання для української народної педагогiки є першою суспiльною потребою.

Традиції мають безцінний виховний потенціал та несуть в собі відображення українського народного світогляду, ідеології, ментальності. 

Велике значення  має те виховання, яке створював сам народ. Воно побудоване на народнiй основi. Народне виховання - це виховна сила. Його не можна порiвняти нi з будь-якої iншою придуманою абстрактною системою [11, с. 101].

Створення iдеалу особистостi, що служить основним орiентиром у вихованнi – ось головна мета виховання. Кожнiй людинi стає зрозумiло те, що iдеалом є людина працi, свiдома людина. Гармонiя душi, тiла i розуму – основа виховання iдеалу [11, с. 103].

Це явище, iдеал виховання, дуже складне. Воно зумовлене iсторичним досвiдом, а також умовами виховання дiтей i молодi в українськiй родинi [9, с. 166].

Ідеалом виховання у дитини бажаних якостей виступають образи конкретних людей: героїв війни, праці, їх поведінка, вчинки, моральна стійкість, висока духовність, патріотизм і служіння Батьківщині. Разом з тим важливе значення як ідеал для виховання дітей є образи героїв художньої літератури, мистецтва, народної творчості. В них виражена потужна пізнавально – емоційна сила, що впливає одночасно на розум, інтелект, почуття й волю батьків і дітей, об’єднує спільністю поглядів і підводить до розуміння благородства й істинних цінностей життя і мистецтва.

Сучасна сім’я -  група, об'єднана міцними зв'язками почуттів, із характерним високим рівнем приватності домашнього життя, де головна увага приділяється вихованню дітей [11, с. 134]. Характерним для сучасної сім’ї є ідеалізація певних прагматичних якостей особистості дитини, її уміння відстоювати свої інтереси і права, заробляти гроші, бути твердим і у взаємовідносинах з суспільним довкіллям, виявляти волю у прагненні до успіху у будь-якій справі, тобто ті якості, які звикли називати егоїстичними [12, с. 167].

 «Виховання – це процес формування моделі поведінки людини в навколишньому середовищі, тобто механізму орієнтації та саморегуляції. У структурі особистості, виховання ґрунтується насамперед на розвитку її духовної сфери, на вірі у вартості, якими живе суспільство» - так трактує зміст і сутність поняття «виховання» професор О. Вишневський [9, с. 39].

Сім’я – природний колектив, який виховує дитину, в якому вона отримує перший життєвий досвід, елементарні навички, уміння, моральні якості і норми поведінки. За час виховання у сім’ї діти засвоюють культуру народу, традиції, пам’яті предків, невтомна плекальниця  родоводу, совісті та честі минулих, сучасних і прийдешніх поколінь, – таке визначення сім’ї дав М.Г. Стельмахович [8, с. 251].

Сім’я повинна виховувати дітей віданними своєму народу, родині, батьківщині, готувати їх до праці, привчати до порядку й дисципліни, турбуватися про духовний і фізичний розвиток, зміцнювати здоров’я, здобувати освіту.

Українськi традицiї народного виховання змiцнювалися разом з iсторичним розвитком людства. Сiм’я i рiд для українцiв, як i для iнших народiв, були святинею. А саме виховання ж дiтей – це святий обов'язок батькiв. Народ себе продовжував у своїх дiтях. Українці цінують і люблять свій рід, рідну землю, звичаї й традиції. З великою повагою і цікавістю відносяться до письменних реліквій своїх предків.

Все те, що виховує сім’я ми зустрічаємо в народній творчості. Багато прислів’їв про працу (щодо праці) : «Чесна праця – наше багатство», «Людина виховується в праці, через працю і для праці». Становлення особистості відбувається у різні вікові періоди. Про це свідчить таке прислів’я: «Малі діти – малий клопіт, великі діти – великий клопіт» [11, с. 109-110].

         За народними традицiями активними вихователями дiтей, крiм батькiв, були i є всi iншi члени родини: бабуся, дiдусь, сестри й брати, хрещенi батьки, вся рiдня.

У спадковості постійно відбувається зв’язок поколінь, в українських сім’ях бабусі та дідусі завжди давали велику підтримку дітям, виховують в них повагу до старших.

Важливе значення у вихованні є розуміння батьками своєї ролі, своєї батьківської місії, розуміння того, що вони можуть зробити для створення оптимальних умов для формування духовних потреб дітей. Батьки розуміють, що важливим чинником духовного виховання є достатнє спілкування з дітьми та особисто бути для них прикладом поведінки і зразком кращих людських якостей. Та найчастіше в пропозиціях мова йде про любов до всіх дітей, їх поваги до родини, розширення сімейних традицій та дотримання в сім’ї доброзичливого і теплого мікроклімату [9 с. 135].

Життєві цінності і орієнтації української родини на різних етапах розвитку українського суспільства постійно змінюються. І тільки духовні цінності та ідеали самої сім’ї передаються з покоління в покоління. Вони створені на основі таких чинників:

-                    давньослов’янської та давньоукраїнської, що в духовній сфері несе суто українське язичницьке коріння. Це відображається у житті українського народу: його поважне ставлення до батьківства та материнства, виховання дітей, зберігання споконвічних традицій і звичаїв.

-                    християнської шлюбно-сімейної культури. Вона була побудована на основі давньоєврейської системи взаємовідносин і вірувань у родині. До наших днів збереглися християнські свята (Великдень, Різдво Христове, Спаса та ін.), хрещення дітей, відзначення Постів та інших християнських обрядів.

-                    загальноєвропейської культури, адже на Україні живуть багато людей різних національностей, народів сусідів – росіян, білорусів, поляків, словаків, болгар, угорців та чехів. Вони спілкувалися з ними, переймали їх християнську та народну культури (католіцізм та протестантизм) [9, с. 116].

Культура сім’ї  і її цінності орієнтації є процесом змінним. В житті українського народу все залежить від соціально – економічних умов, вони впливають на загальний рівень життя народу, його стійкість, витривалість. У важких умовах народу доводиться виживати і зберігати свою духовну культурну незалежність.

Якщо узагальнити все про що йшла мова в цьому дослідженні, то можна зробити висновки: традиції виховання дітей у сучасній українській родині потрібно зберігати і передавати іншим поколінням. Адже саме родина об’єднує людей у родинне гніздо. Недарма говорять, що коли міцна сім’я, то й сильна держава. З повагою, любов’ю і цікавістю треба ставитись до кожного минулого. Перед минулим знімемо капелюхи, а перед майбутнім - засукаймо рукави.

Етнопедагогічна спадщина українського народу на сучасному етапі є дуже різноманітною, багатою. Дуже велике її виховне значення. В українських школах, коледжах, ліцеях всеобічно вивчають народну спадщину. В українській школі на сучасному етапі разробляється чітка система вивчення народознатства. Велику роль у цьому відіграє вивчення рідної мови, історії України, географії, української літератури та інших предметів.

Тільки з братнiми народами російськім, татарськім, білоруським і іншими треба вивчати, зберігати, пам’ятати традиції виховання дітей у сучасній родині.

Література:

1.     Пісоцька Л.С. Родинне виховання дошкільників крізь призму народної педагогіки / Л.С. Пісоцька // Виховний потенціал українського народного мистецтва, фольклору, обрядовості та звичаїв у роботі навчально-виховних закладів. Випуск 54. – Хмельницький : ХГПА, 2008. – С. 250–253.    

2.     Повзун С.В. Використання родинних традицій українського народу в процесі роботи сучасної початкової школи / С.В. Повзун // Виховний потенціал українського народного мистецтва, фольклору, обрядовості та звичаїв у роботі навчально-виховних закладів. Випуск 54. – Хмельницький : ХГПА, 2008.- С. 32-36.    

3.     Волков Г.Н. Этнопедагогика: Учеб. для студ. сред. и высш. пед. учеб. заведений. М.: Издательский центр «Академия», 1999. – 168 с.

4.     Духнович О.В. Народна педагогія / О.В. Духнович . – Львів: Типом Інститута Ставропигиянського, 1857. – 92 с.

5.     Бабак О.В., Бех І.Д., Василевська Т.Е., Ващенко К.О., Вільчинська І.Ю. Виховання національно свідомого, патріотично зорієнтованого молодого покоління, створення умов для його розвитку як чинник забезпечення національних інтересів України: Аналіт.-інформ. матеріали / Державний комітет України у справах сім'ї та молоді. – К. Держ. ін-т проблем сім'ї та молоді, 2003. – 191 с.                                                                                                        

6.     Ващенко Г.Г. Виховання волі і характеру / Г.Г. Ващенко. – К. : Школяр, 1999. – 385 с.

7.     Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка / В.О. Сухомлинський. – К. : Радянська школа, 1978. – 263 с. 

8.     Стельмахович М.Г. Українська етнопедагогіка / М.Г. Стельмахович. – К. : ІЗМН, 1997. – 232 с.

9.            Постовий В.Г. Тенденції і пріоритети виховання дітей в сучасній сім’ї : Монографія / В.Г. Постовий. – К. : Інститут проблем виховання АПН України, 2006. – 190 с.

10.       Зязюн І.А. Педагогіка добра: Ідеали та реалії. –  К. : МАУП, 2000.– 310 с.

11.       Кіт Г. Г., Тарасенко Г.С. Українська народна педагогіка. Курс лекцій: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Вінниця : ПП «Едельвейс і К», 2008. – 302 с.

Скачано с www.znanio.ru