Лекция на тему: Системно-структурні проблеми сталого розвитку в контексті інноваційних перетворень

Лекция на тему:

Системно-структурні проблеми сталого розвитку в контексті інноваційних перетворень

Формування парадигми сталого розвитку впродовж останніх десятиріч супроводжується якісною трансформацією змісту економічного зростання. В основі нової якості економічного зростання лежить уявлення про інноваційність розвитку відповідної макроекономічної системи, підвищення ролі соціалізації в забезпеченні сталого розвитку.

Економічне зростання лише тоді має загальнолюдський і цивілізаційний сенс, коли воно супроводжується адекватними соціальними перетвореннями та при цьому не погіршує життєво важливі екологічні показники. Проблематика забезпечення якісного економічного зростання актуальна в контексті збалансованого соціально-еколого-економічного розвитку і підвищення на цій основі рівня та якості життя населення.

Сталий економічний розвиток, окрім дотримання вимоги взаємної узгодженості нормального і стабільного функціонування соціальної, економічної й екологічної сфер, передбачає також наявність внутрішньої збалансованості економічної системи, здатності зберігати нею стабільне і рівноважне зростання. У цьому зв'язку вимагають детального дослідження процеси, які характеризують функціонування основних складових системи, насамперед з числа тих, що можуть бути у ролі додаткових стабілізаторів її розвитку, а також ключові чинники, спроможні вплинути на характер і темпи системи управління.

Дослідженню проблематики сталого розвитку присвячені численні публікації зарубіжних та вітчизняних вчених. У світовій економічній науці сформовано понятійно-категоріальний апарат сталого розвитку, розроблено методологію вимірювання сталого розвитку. Проте значна увага провідних науковців приділяється формуванню та обґрунтуванню підходів до забезпечення сталого розвитку у геоеко- номічному та регіональному вимірах.

Важливими і поки що достатньою мірою не розробленими є задачі забезпечення сталого розвитку на різних рівнях економічної системи і пов'язане з цим виділення системно-структурних проблем забезпечення сталого розвитку на мега-, макро-, мезо- та мікроекономічних рівнях з урахуванням інноваційної змістовності сталого розвитку.

Метою дослідження є визначення та обґрунтування системно-структурних проблем сталого розвитку крізь призму розгляду підходів до їх розв'язання на засадах інноваційності.

За роки незалежності Україна не спромоглася зробити суттєвих кроків щодо переходу на інноваційну модель зростання. Технології промислового виробництва залишаються переважно на рівні третього укладу, тоді як розвинені країни вже переходять на шостий і сьомий уклади. Таке технологічне відставання потребує найрадикальніших дій, особливо за умов серйозної розбалансованості промислового виробництва, у структурі якого головні позиції посідають сировинні галузі та галузі первинної обробки, а не високотехнологічні переробні і фондостворюючі галузі (наприклад, частка машинобудування за роки незалежності зменшилася майже втричі).

Унаслідок непослідовності у проведенні та низької ефективності державної науково-технічної та інноваційної політики спостерігається подальше відставання України в технологічному розвитку від розвинутих країн світу. Зменшується кількість інноваційно активних підприємств, гальмується розвиток високотехнологічних галузей промисловості. Це призводить до зниження рівня конкурентоспроможності національної економіки.

При збільшенні протягом 2000—2007 років обсягу фінансування технологічних інновацій з державного бюджету майже у 19 разів (з 7,7 млн. до 144,8 млн. грн.), щорічного обсягу виконаних наукових і науково-технічних робіт — у 3,4 раза (з 1978,4 млн. до 6700,7 млн. грн.) зменшилася частка реалізованої інноваційної продукції в загальному обсязі промислової продукції з 6,8 до 6,7%. Частка підприємств, які проводили інноваційну діяльність, скоротилася у 1,27 раза (з 18 до 14,2%), кількість освоєних такими підприємствами інноваційних видів продукції — в 6 разів (з 15323 до 2526).

Згідно з рейтингом Всесвітнього економічного форуму Україна серед 134 країн посіла у 2009 р. у сфері розвитку початкової освіти 37 місце, у сфері розвитку вищої освіти — 45, у сфері формування чинників інноваційного розвитку — 52, за оснащеністю сучасними технологіями — 65, у сфері захисту прав інтелектуальної власності — 114 місце, що свідчить про неефективне використання власного інноваційного потенціалу, перетворення України в державу, яка експортує сировинні ресурси з незначною часткою доданої вартості, та виникнення загроз економічній та національній безпеці.

Зазначені недоліки спричинені такими проблемами системно-структурного характеру:

1.        непослідовністю реалізації зовнішньої та внутрішньої економічної політики;

2.        відсутністю стратегії науково-технологічного та інноваційного розвитку, непослідовністю у формуванні та реалізації державної політики у сфері наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності;

3.        низьким рівнем інноваційної культури суспільства та неефективністю впливу освіти на його підвищення;

4.        нерозвинутою інноваційною інфраструктурою;

5.        відсутністю ефективних економічних стимулів до оновлення суб'єктами господарювання основних фондів і здійснення інвестицій у розвиток інноваційного потенціалу;

6.        зниженням стимулюючої ролі плати за працю, продуктивності праці та рівня фондоозброєності працівників у наукоємних галузях національної економіки;

7.        недостатньою підтримкою з боку держави вітчизняних експортерів інноваційної продукції в умовах високої конкуренції на світовому ринку висо- котехнологічних товарів і послуг;

8.        незавершеністю процесів перерозподілу власності шляхом приватизації, які об'єктивно пов'язані, зокрема, з банкрутством окремих підприємств і галузей промисловості;

9.        посиленням економічної нестабільності і втратою керованості важливими соціальними процесами у зв'язку з руйнуванням традиційних відносин власності, вартості і ринкового обміну на тлі слабкого розвитку інститутів інтелектуальної власності та неукоріненої корпоративної культури нового типу.

Н. Гончарова при дослідженні концептуальних параметрів конкурентоспроможності національної економіки виділяє три рівні управління розвитком економічних систем  економічна система розглядається крізь призму п'яти рівнів, включно з мегарівнем (світова економіка). Якщо розглянути дану проблематику з позицій синергетики, то В.Буданов при аналізі складних ієрархічних систем виділяє три часові рівні: мікро-, макро-, мегарівні. Враховуючи проблематику сталого розвитку, слід зазначити, що аналіз наукових підходів  підтвердив доцільність структуризації проблем сталого розвитку у чотирьох вимірах: мега-, макро-, мезо-, мікрорівнях.

Мегарівень складається з керуючих параметрів, які визначають зміст мак- рорівня. Об'єктом управління на мегарівні є світова економіка; розвиток світової спільноти з урахуванням соціо-еколого-економічних пріоритетів сталого розвитку в умовах зростання глобалізаційних викликів. Для макрорівня (рівня країни) об'єктом управління є процес розбудови країни на засадах сталого розвитку, дотримання зобов'язаності перед світовою спільнотою за забезпечення екологічної безпеки в країні, узгодження економічної, екологічної та соціальної підсистем для задоволення потреб суспільства і майбутніх поколінь. На мезорівні управління сталим розвитком здійснюється на рівні регіону, галузі, великих корпорацій. Завдання регулювання процесів сталого розвитку на мезорівні зводяться до управління регіонами і великими виробничими комплексами через формування відповідних соціально-інституціональних, екологічних та організаційно-економічних механізмів управління сталим розвитком. На мікрорівні об'єктами управління є підприємства та організації, політика яких у забезпеченні сталого розвитку повинна ґрунтуватися на засадах інноваційності з одночасним дотриманням вимог зацікавлених сторін.

Вищевикладене дає підстави в контексті зазначених проблем виокремити низку взаємопов'язаних завдань, вирішення яких дало б змогу сформувати системне забезпечення управління сталим розвитком організації. Під сталим розвитком організації слід розуміти соціально-орієнтований інновативний процес розвитку організації, спрямований на забезпечення економічної ефективності і реалізацію засад соціально відповідальної діяльності шляхом гармонізації соціальних, екологічних та економічних інтересів.

Основними завданнями забезпечення сталого розвитку на інноваційних засадах є:

10.   розвиток системи фінансово-кредитної підтримки реалізації конкурентоспроможних науково-технічних та інноваційних програм і проектів;

11.   забезпечення розвитку виробничо-технологічної інноваційної інфраструктури;

12.   забезпечення підтримки та захисту національного виробника;

13.   забезпечення інноваційної спрямованості системи освіти;

14.   розвиток кадрового потенціалу у сфері інноваційної діяльності;

15.   підвищення результативності вітчизняного сектору наукових досліджень і розробок з метою посилення його ролі у забезпеченні інноваційного розвитку національної економіки;

16.   забезпечення розширеного відтворення знань на основі інтеграції діяльності вищих навчальних закладів, академічних і галузевих наукових установ до світового науково-технологічного простору;

17.   забезпечення розвитку ефективної інформаційно-аналітичної та експертно-консалтингової інфраструктури інноваційної діяльності;

18.   створення умов для трансферу технологій і підвищення ефективності охорони прав інтелектуальної власності;

19.   упровадження, відповідно до норм Європейського Союзу та СОТ, прозорого й ефективного механізму стимулювання та державної підтримки провадження науково-технічної та інноваційної діяльності суб'єктами господарювання;

- упровадження ефективного механізму державно-приватного партнерства, спрямованого на досягнення високого рівня конкурентоспроможності вітчизняної продукції на світовому ринку в окремих секторах наукоємного виробництва переважно на основі впровадження вітчизняних технологій.

Зважаючи на вищевикладене, можна зробити такі висновки:

20.   Розвиток парадигми сталого розвитку пов'язаний з реалізацією активної промислової політики з чіткими інноваційними орієнтирами на модернізацію; формуванням ефективних інституціональних умов для відтворення техніко-технологічного потенціалу вітчизняних підприємств.

21.   Розв'язання проблем забезпечення сталого розвитку економіки значною мірою пов'язане з необхідністю комплексного вирішення завдань сталого розвитку на всіх рівнях економічної системи. При цьому важливим є структу- ризація проблем сталого розвитку на мега-, макро-, мезо-, мікрорівнях на системній основі.

22.   Виділення системно-структурних проблем сталого розвитку є підґрунтям для проведення соціально-економічних заходів зі забезпечення системної узгодженості економічної, соціальної та екологічної підсистем сталого розвитку крізь призму ієрархізації економічної системи.

23.   У межах інноваційної змістовності концепції сталого розвитку актуальним є розроблення заходів з гармонізації соціо-еколого-економічних пріоритетів у напрямку забезпечення інноваційно активної поведінки суб'єктів господарювання.