Разработка урока 9 класс "Волшебный мир краеведения Донетчины"

На участие в педагогическом конкурсе «Марафон­проект» по теме  «Волшебный мир литературного краеведения» Заявка № п/п ФИО Город Учебное заведение Должность 1 Гончарова Светлана Сергеевна Снежное Муниципальное общеобразовательное учреждение Средняя школа №4 г. Снежное Донецкой Народной Республики Учитель украинского языка и литературы, учитель русского языка и литературы Тема урока и класс проведения "Волшебный мир краеведения Донетчины" 9 класс Министерство образования и науки Донецкой Народной Республики Педагогический конкурс «Марафон­проект» Разработка урока 9 класс "Волшебный мир краеведения Донетчины" Выполнила: учитель русского языка и литературы Муниципального общеобразовательного  учреждения  Средняя школа №4 г. Снежное Донецкой Народной Республики Гончарова Светлана Сергеевна Тел. 099­95­57­798 Снежное, 2016                                                                                                                                                                 Анотація       Література рідного краю ­ один з розділів навчальної програми, що вивчається на уроках літератури.   Об'єктом   її   вивчення   є   художні   твори   письменників   певного   регіону,   які   й стновлять   зміст   курсу   літератури   рідного   краю   з   урахуванням   специфіки   предмета література як виду мистецтва.        В даний час відзначається підвищений інтерес до вивчення історії, культури, природи рідного краю. Мала батьківщина дає людині набагато більше, ніж він в змозі усвідомити. На жаль, ми ще невміло використовуємо поєднання програмного та краєзнавчого мате­ріалу з метою   формування   в   учнів   загальнолюдських   цінностей,   уявлень   про   цілісність   світу, природи,   людини.   Вивчення   літератури   рідного   краю   є     актуальним.   Дана   методична розробка   допоможе   вчителям   словесникам   у   підготування   до   проведення   уроків краєзнавства,   також  можливо  її  використання   і  в  позакласних   заходах.  Створюючи  її,   я прагнула, щоб урок з літератури не носив характер сухого запам'ятовування фактів, а став уроком ­дослідженням у вивченні літератури рідного краю. Тема. Література рідного краю. Чарівний світ літературного краєзнавства Донеччини.  Мета:  ознайомити   учнів  з   життям   і   творчістю   письменників   та   поетів   Донеччини; стимулювати школярів до самостійної пошукової роботи; заохочувати до читання сучасної художньої   літератури;  розвивати  вміння   орієнтуватися   в   жанрах   літератури,   зокрема   в ліриці;  виховувати  любов до рідного краю, повагу до творчих людей Донбасу, морально­ етичні якості, почуття патріотизму. Тип уроку: презентація творчого проекту. Наочність: предметна  ­   виставка   творів   письменників   рідного   краю,   збірки   поезій;   фотографії письменників; комп’ютер, проектор, інтерактивна дошка; образотворча ­ картини донецької художниці Ю. Киселевої (краєвиди рідного краю).            Представлена розробка уроку призначена для вивчення дітьми на уроках літератури рідного   краю   у   9   класах.   Проведення   таких   уроків   дає   можливість   розширити   перед­ уявлення учнів про літературу рідного краю,          Я вважаю, що напрямок, вибране мною для роботи вчить любити землю, поважати і цінувати людей, що населяють її, берегти пам'ять про минуле, примножувати славу малої родини; сприяє збереженню традицій. Якими стануть мої учні, покинувши стіни школи? Що вони принесуть суспільству? Чого вони будуть вчити своїх дітей? Ось це і є справжній результат моєї роботи. Тема. Література рідного краю. Чарівний світ літературного краєзнавства Донеччини.  Мета:  ознайомити   учнів  з   життям   і   творчістю   письменників   та   поетів   Донеччини; стимулювати школярів  до самостійної пошукової роботи;  заохочувати  до читання сучасної художньої літератури; розвивати вміння орієнтуватися в жанрах літератури, зокрема   в   ліриці;  виховувати  любов   до   рідного   краю,   повагу   до   творчих   людей Донбасу, морально­етичні якості, почуття патріотизму. Тип уроку: презентація творчого проекту. Наочність: предметна  ­   виставка   творів   письменників   рідного   краю,   збірки   поезій;   фотографії письменників; комп’ютер, проектор, інтерактивна дошка; образотворча ­ картини донецької художниці Ю. Киселевої (краєвиди рідного краю). Хід уроку Не вчяться на поетів ­ то від Бога — Космічна в жилах музика тече...                                   Микола Побелян І. Організація навчальної діяльності учнів. Добрий день! В добрий час! Рада, діти, бачить вас! Ви почули всі дзвінок? Він покликав на урок. Кожен з вас приготувався, На перерві постарався. Зараз сядуть всі дівчата, А за ними і хлоп'ята.  Усміхніться  один одному. З такою усмішкою і хорошим настроєм працюйте весь урок. II. Мотивація навчальної діяльності 1. Слово вчителя. Яке   місце   на   нашій   планеті   вам   здається   найкращим?   Звичайно,   можна   уявити старезні ліси, джунглі, величезне безмежжя океану або ж урочисте сяйво високих гір. На щастя, краса не щезла з нашої планети. Але чому так схвильовано б’ється серце при згадці про старе дерево чи скромні квіточки, що ростуть біля батьківського порогу? Мабуть, тому, що душа наша приростає до рідної землі, до її рідного куточка. Так буває завжди ­ любов до великого й безмежного починається в житті кожної людини з найменшого. Рідна земле в сонячній короні, Дорога і люба без прикрас – В сполохах заграв і шапках териконів, Із співучим іменем Донбас. Донбас, ми в підземні глибини за скарбом ідем, Донбас, ми з тобою не хлібом єдиним живем. І доля, і щастя ­ все спільне з тобою у нас, Вогнений, курганний Донбас! Край тополь замріяних і кленів, Золотистих нив і зелен­трав, Де в містах і білих селищах численних Кожний з нас під зорями зростав.                                           Станіслав Жуковський Прекрасні слова. Чи не так? І справді, немає землі, кращої за рідну. Тож і хочеться висловити свої найінтимніші почуття до батьківського краю в поезії.  ­ Діти, як ви вважаєте, чи кожен може створити поезію?  (Учні, відповідаючи, доходять висновку, що створити римовані рядки може багато хто, а от поезію — тільки наділені Божою іскрою люди).  Правильно ви міркуєте. І підтвердженням цього є слова сучасного харківського поета Миколи Побеляна, які є епіграфом сьогоднішнього заняття. Чи готові ви до нього? 2. Оголошення теми, мети заняття, епіграфа. Записи в зошити. 3. Визначення учнями очікуваних результатів. 4. Складання (усно) орієнтовного плану навчальної діяльності на занятті.           ІV. Вивчення нового матеріалу.            1.Розповідь про творчість 12 письменниках і поетів, прославлявших Донецький край 1. Слово вчителя. Протягом   квітня   ми   з   вами   працювали   над   проектом   «12   письменників   і   поетів, прославивших   Донецький   край».   Були   сформовані   групи,   які   добирали   й   аналізували інформацію, необхідну для створення науково­матеріальної бази з вищезазначеної теми. Тож пропоную розпочати презентацію проекту й запросити до слова тих, хто працював за напрямом «Катерина Квітчаста. Барвисті рушники поезій». 2. Презентація роботи 1­ої групи. Фоторепортаж «Життя і творчість Павла Григоровича Безпощадного».        Народився 29 червня (12 липня) 1895 року в селі Всеславль Смоленської губернії. У 1907­1917 роках працював шахтарем у Донбасі, на Селезневских рудниках (нині місто Перевальськ), учасник Громадянської війни. Перші вірші опублікував у 1924 році в газеті «Кочегарка» ­ місто Артемівськ (Бахмут). Тоді ж залишив шахтарська праця і перейшов працювати в газету у відділ листів. У 1932 році переїхав до Ужгорода, куди була переведена редакція газети "Кочегарка". В 1941 році був евакуйований в Середню Азію (на фронт не потрапив за станом здоров'я). Відразу після визволення Донбасу повернувся на Україну, спершу в Краснодон, потім у Ворошиловград. А на початку 50­х років назавжди повернувся в Горлівку.         Критикою названий донбаським Бернсом, співаком шахтарської праці. Хоча в сучасних умовах, його патріотичні вірші не сприймаються, але щира пейзажна лірика і поетизація робочих буднів ­ актуальні.          Помер 25 травня 1968 року в Горлівці. 3. Читання напам’ять  творів П. Безпощадного. Додаток 1.  Слово вчителя. Продовжуємо   презентацію   проекту   й   запрошуємо   до   слова   тих,   хто   працював   за напрямом «Михайло Спартакович Пляцковський» 4.   Презентація   роботи   2­ої   групи.   Фоторепортаж   «Життя   і   творчість  Михайло Спартакович Пляцковський». Михайло Спартакович Пляцковський народився 1935 р. у селищі Єнакієво на Донеччині, тобто походив із того краю, який подарував українській літературі відомого лірика Володимира Сосюру. Саме Сосюра благословив молодого поета на літературну творчість, надихнув його на навчання у Московському літературному інституті. Але перед тим було обпалене війною дитинство... Михайло Пляцковський закінчив Літературний інститут ім. Горького (1961). Ще в студентські роки почав складати пісні – і вірші, і мелодії. Першу   професійну   пісню   "Марш   космонавтів"   було   написано   в   1961   р.   із   композитором   С. Заславським. У 1960– 1970­ті роки Пляцковський стає одним з провідних радянських поетів­піснярів. Як правило, роботу з композитором поет починав, маючи вже готові вірші. Багато пісень народжувалися у спільних поїздках. Так, у результаті поїздки з Марком Фрадкіним на Північ з'явилися "Морзянка", "Шукай мене по карті", "Відвезу тебе я в тундру"; із Володимиром Шаїнським по БАМу – "Дорога залізна", "Серце гарячим залишиться" та інші. Чимало пісень, віршів, казок поет написав для дітей: "Пісня про усмішку", "Разом весело крокувати", "Дитинства останній дзвоник", "Веснянкувате дівчисько", "Дівчисько із квартири 45"... Вірші поета настільки мелодійні, що самі просяться на ноти. Тому так багато композиторів звернули на них увагу: С. Туликов, М. Богословський, М. Фрадкін, Б. Колмановський, А. Бабаджанян, Д. Тухманов, В. Шаїнський та інші. Михайло Пляцковський – автор кількох поетичних збірників, музичних комедій. У 1986 р. поет став лауреатом премії Ленінського комсомолу. Помер Михайло Спартакович 26 січня 1991 року. 5. Прослуховування пісні «Дружат дети на планете» . Слово вчителя. Продовжуємо   презентацію   проекту   й   запрошуємо   до   слова   тих,   хто   працював   за напрямом «Іван Костиря. «Творю так, як на душу лягає». 6.   Презентація   роботи   3­ої   групи.   Фоторепортаж   «Життя   і   творчість   Івана Додаток 2. Костирі». Іван   Костиря   народився 13   січня 1932 року   на   хуторі   Федорівка   (тепер ­ село Федорівське) Межівського   району  Дніпропетровської   області,   у   родині   сільського вчителя.   Дитинство   і   юність   провів   на Донбасі.   Навчався   у   Дніпропетровській фельдшерській   школі,   потім —   у Київському   медичному   інституті.   Після   закінчення інституту повернувся на Донбас, з 1957 по 1965 рік працював у Горлівці дитячим, шкільним лікарем, лікарем швидкої допомоги, а потім — психіатром. У 1967 році   він   закінчив   Вищі   літературні   курси   при   Літературному   інституті   ім.   М. Горького   в Москві.   Працював   у   геологічній   експедиції   та   на   арктичному   криголамі, літературним   співробітником   в   газетах   «Социалистический   Донбасс»   і   «Радянська Донеччина», завідуючим відділом російської прози та поезії в журналі «Донбасс» В   останні   роки   життя   мешкав   у Донецьку.   Наприкінці   1990­тих   намагався   перейти на українську мову у своїй творчості: «Намагаюсь перейти на українську мову. Важко… але мушу, маю стати прикладом для молодих. Не хочу, щоб вони повторили мою помилку…». Помер 27 серпня 2003 року, похований на Ново­Ігнатьєвському кладовищі Донецька. 7. Читання уривка «Дума о Земляках. Додаток 3.  Слово вчителя. Продовжуємо   презентацію   проекту   й   запрошуємо   до   слова   тих,   хто   працював   за напрямом «Гроссман Василь Семенович». 8. Презентація роботи 4­ої групи. Фоторепортаж «Життя і творчість Гроссман Василя Семеновича». Гроссман Василь Семенович (Йосиф Соломонович) народився 12 грудня 1905 року у Бердичеві   в   заможній   єврейській   родині.   Його   батько   Семен   Осипович   (Соломон Йосифович)   походив   з   багатої   бессарабської   купецької   родини,   був   інженером­хіміком. Мати Катерина Савеліївна (уроджена Вітіс) походила з заможної одеської родини, вчителька французької мови. Перші роки після одруження сім'я Гроссманів проживала за кордоном – у Парижі та Швейцарії. Після народження сина вони переїздять до Києва. У 1914­1919 роках Василь Гроссман навчається у Київському реальному училищі. Завершив курс навчання Василь Семенович  з 1919 по 1922 рік в єдиній трудовій школі Бердичева.   По   закінченні   школи   він   їде   навчатись   до   Москви   на   хімічний   факультет університету. До   початку   30­х   років   мати   Катерина   Савелівна   (на   цей   час   вона   розійшлась   з батьком Василя) проживала разом із сім'єю Шеренцісів у триповерховому будинку по вулиці Шевченка біля Миколаївської церкви (нині Свято­Миколаївський собор). До революції 1917 року   цей   будинок   належав Давиду   Шеренцісу,   який   був   лікарем   за   освітою,   а   за покликанням –   будівельник.   Згодом   у   цей   будинок   переселяється   Бердичівський міськвиконком, у зв’язку з чим сім'я Шеренцісів та мати Василя Гроссмана переїхали в одноповерховий будинок по вулиці Училищній, 6 (у 1985 році цей будинок був зруйнований як непридатний для подальшого використання). У 1929 році Василь Семенович закінчує Перший Московський університет і того ж року влаштовується на роботу спочатку старшим лаборантом у Науково­дослідний інститут Макіївки,   згодом   працює   завідуючим   газоаналітичної   лабораторії   шахти   Смолянка­11, потім – в Сталіно (нині Донецьк) хіміком­асистентом в обласному інституті патології та гігієни праці і асистентом кафедри загальної хімії в Сталінському медичному інституті. Василь   Семенович   одружується,   його   дружина   Ганна   Петрівна   Мацук   незабаром народжує доньку, яку назвали Катериною – на честь матері Гроссмана. Та   життя   на   Донбасі   не   складується –   він   захворів   на   туберкульоз,   лікарі рекомендують змінити клімат. І в 1933 році Василь Семенович розлучається з дружиною та переїздить у Москву. Працює на фабриці олівців імені Сакко і Ванцетті старшим хіміком, завідуючим лабораторією і помічником головного інженера. Одночасно   з   працею   на   фабриці   Василь   Гроссман   починає   писати:   публікується повість з шахтарського життя "Глюкауф", у 1934 році у "Літературній газеті" з'являється оповідання про Громадянську війну "У місті Бердичеві" (у 1967 році по ньому режисер А. Аскольдов зняв художній фільм "Комісар"). Оповідання помітили та високо оцінили такі суворі   цінителі   літератури   як   М. Горький,   І. Бабель,   М. Булгаков.   Горький   запросив Гроссмана   для   бесіди   і   порадив   йому   залишити   роботу   інженера­хіміка   і   повністю присвятити себе літературі. "Эта встреча с Алексеем Максимовичем, — згадував згодом Василь Гроссман, — в большой степени повлияла на дальнейший мой жизненный путь". У 1935­1937 роках Гроссман публікує збірки оповідання, а в 1937­1940 рр. — дві частини епічної трилогії "Степан Кольчугін". З 1937 року Василь Семенович стає членом Спілки письменників СРСР. У   1937   році   Василь   Семенович   вдруге   одружується,   його   обраницею   стає   Ольга Михайлівна Губер. З липня 1941 року Василь Семенович  працює у штаті газети "Красная Звезда", з початком війни був на фронті. 1942 року він написав повість "Народ бессмертен", що стала першим великим твором про війну. Повісті "Народ бессмертен", "Сталинградские очерки" та інші воєнні нариси були об’єднанні в книзі "В роки війни". Василь   Семенович  Гроссман  взимку  1944  року  приїздить  до  Бердичева,  де   серед тисяч розстріляних 15 вересня 1941 року бердичівлян­євреїв була і його мати Катерина Савеліївна. Вся післявоєнна творчість письменника стала каяттям перед матір'ю, яку він любив і не зумів урятувати від жахливої долі. Він зібрав документальні свідчення трагедії, які виклав у нарисі "Вбивство євреїв у Бердичеві" (1944 р.). Саме в Бердичеві відбулося духовне переродження письменника й становлення майстра. Його твір "Треблинский ад" (1945 р.)   у   вигляді   брошури   розповсюджувався   на   Нюрнберзькому   процесі   в   якості звинувачувального документу, але в лютому 1961 року цей твір заборонили. У 1949­1959 роках Василь Гроссман працює над дилогією, яка складалася з романів "За правое дело" та "Жизнь и судьба". Остання книга відрізняється від попередніх книг Гроссмана   критичною   позицією   автора   щодо   вирішення   національного   питання   в   СРСР, висвітленням   російського   великодержавного   шовінізму.   Перипетії   з   останніми   романами "Життя і доля" та "Все тече" – їх не бажали публікувати, а рукописи роману "Все тече" навіть заарештували – призвели до тяжкої хвороби письменника – раку нирки. Помер   Василь   Семенович   14   вересня   1964   року   у   Москві.   Похований   на Троєкурівському кладовищі біля Кунцева. 9. Читання  твору В. Гроссмана « Осіння буря» . Додаток 4. Слово вчителя.  Далі продовжуємо презентацію проекту й запрошуємо до слова тих, хто працював за напрямом «Іван Ле». 10. Презентація роботи 4­ої групи. Фоторепортаж «Життя і творчість Івана Ле». Іван  Ле (справжнє   ім'я   Іван   Леонтійович   Мойся.  Народився   9   (21   березня) 1895 року   в селі Мойсинцях Золотоніського родині безземельного селянина.   Батько   трудився   переважно   грабарством.   Матеріальні   нестатки змушують восьмирічного хлопця піти на заробітки, — він пасе громадську худобу, згодом працює   коногоном   на   руднику   на   Криворіжжі,   грабарем,   палітурником,   покрівельником, теслярем, техніком на будівництві залізниці. повіту Полтавської     губернії в   Вже з раннього дитинства виявилася його любов до літератури, бажання писати самому. Перші його дописи­фейлетони з'являються 1913 року в черкаській газеті «Приднепровье». 1915 року Івана Ле мобілізують до царської армії. Перебування на фронті Першої світової війни,   спілкування,   а   потім   і   дружба   з   більшовиками   вплинули   на   політичні   погляди майбутнього письменника. Його обирають головою солдатського комітету. Після   демобілізації   Іван   Ле   влітку 1918 року   повернувся,   брав   участь   у   боротьбі проти гетьманців,денікінців, куркулів.   Його   обирають   до   складу   ревкому,   а   потім   до повітового виконкому в Золотоноші. З 1922 року Іван Ле в комуністичній партії. У   кінці   20­х   з   1928­1930   років   жив   і   працював   у Донбасі,   редагував   журнал   «Забой» (зараз «Донбас»).   В   цей   період   його   творчості   переважала   робітнича   тема   (переважно донецька) вона розкрита в творах "Ритми шахтьорки" 1928. Іван   Ле   займає   активну   позицію   в   ідеологічній   боротьбі   проти   «ворожих»   концепцій   в мистецтві, у ствердженні основоположних принципів радянської літератури. Типовий представник стилю соцреалізм. В центрі уваги Івана Ле — комуністи, комсомольці, робітники,   незаможники.   Серед   них —   Пилип   Баранець   («Новоявлена»,   1925),   Василь Машиністий («Трахтарь», 1926), Остап Залізний («Камінний Мірошник», 1928). Помер в Києві 9 жовтня 1978 року. Похований на Байковому кладовищі  11. Читання напам'ять творів І. Ле, їх характеристика. Слово вчителя.  Далі продовжуємо презентацію проекту й запрошуємо до слова тих, хто працював за напрямом «Віктор Васильович Шутов». 12. Презентація роботи 4­ої групи. Фоторепортаж «Життя і творчість Віктора Шутова». Віктор Васильович Шутов (27 липня 1921, Юзівка — 21 липня 1987) — радянський  письменник і поет.       В кінці 1930­х років займався в літературному гуртку при Сталінському палаці піонерів  під керівництвом співробітника обласної газети Віктора Сорокіна. У ньому також займалися Юрій Давидович Левітанський (надалі поет і перекладач) і Леонід Миколайович Лиходіїв  (надалі письменник і журналіст).       Прославився не тільки як самобутній поет, публіцист, але і як подвижник, який  присвятив своє творче життя вшанування Донецького підпілля часів ВВВ, пошуку забутих  імен, відновлення доброго імені людей, які кували Перемогу і в підпіллі, і в тилу. Почесний громадянин Донецька (звання було присвоєно у 1980­ті роки). На честь Віктора Васильовича заснована літературна премія імені Ст. Шутова.     Є бюст Шутова роботи Юрія Івановича Балдіна.       На честь Віктора Васильовича названа одна з вулиць Донецька . 13. Читання напам'ять творів Віктора Шутова, їх характеристика. Додаток 5.  Слово вчителя. Продовжуємо   презентацію   проекту   й   запрошуємо   до   слова   тих,   хто   працював   за напрямом «Миколай Олександрович Рибалко». 14. Презентація роботи 3­ої групи. Фоторепортаж «Життя і творчість  Миколи Рибалко». Народився 14 лютого 1922 року в селі Орехово­Василівка. У 1931 році сім'я переїхала до Краматорська, який став для Миколи рідним містом. Тут він закінчив 10 класів середньої школи № 1. Потім став студентом Дніпропетровського державного університету. Вступне твір з української мови та літератури він написав у віршах, отримав «п'ятірку» за твір на тему «Радянські льотчики ­ горді соколи Країни соціалізму». Навчання на філологічному факультеті було перервано початком Великої Вітчизняної війни. У числі інших Микола Рибалко пішов на фронт добровольцем. Був прийнятий у Барнаульское мінометному училищі. У червні 1942 р. лейтенант Рибалко прийняв перший бій під Воронежем, тоді ж отримав перше поранення і першу нагороду ­ орден Червоної Зірки. Протитанкова батарея під його командуванням брала участь у багатьох кровопролитних боях, серед яких ­ найбільше танкова битва під Прохорівкою, на Курській дузі. Визвольними боями у складі 38­ї армії Микола Олександрович пройшов усю Україну ­ від Сум до Львова. За форсування Дніпра південніше Києва він був удостоєний ордена Червоного Прапора. 3атем були бої під Корсунь­ Шевченківському, знову поранення і ще одна нагорода ­ орден Червоної Зірки. Пройшов з боями визвольними Польщу, дійшов до Одеру. 1945 зустрічав на німецькій землі. У лютому 1945­го на Одерському плацдармі гвардії капітан Рибалко був важко поранений. Пройшли довгі місяці лікування в госпіталях, але медицина, на жаль, була безсила, він назавжди втратив зір. Тоді йому було лише 23 роки. Але для нього війна не закінчилася в сорок п'ятому, для нього зброєю стало поетичне слово. Перший вірш «Квіти» було опубліковано в 1954 році в «Літературній газеті». Автор отримав безліч теплих і підбадьорливих відгуків. Вже через два роки Микола Рибалко приніс у видавництво «Донбас»   рукопис   книги   своїх   віршів.   У   1956   році   вийшла   перша   збірка   поета   «Під   сонцем батьківщини». Вихід цієї збірки не залишився без уваги як громадськості, так і професіоналів, ­ автор збірки був прийнятий в члени спілки письменників СРСР. У  наступні  роки   з'являлися  нові  збірки. Микола  Олександрович Рибалко протягом   всього свого життя видав понад 25 книг. Всі збірки його віршів, серед яких «Очима серця» (1958), «Я жив в такі часи» (1972), «Незакатная зірка» (1982), «Незабудки на кургані» (1975) та багато інших, говорять не тільки про важких часів війни, але і про людську дружбу, вірності і любові. У 1966 році вийшов нарис Рибалко «Броня і   полум'я»,   в   якому   автор   розповідає   про   свого   шкільного   друга   ­ Євгенії Лисенко. Підполковнику Є. П. Лисенка було всього лише двадцять чотири роки, коли він був смертельно поранений. Творчість Миколи Рибалко відзначено безліччю високих урядових нагород, серед яких орден Жовтневої Революції та Дружби Народів. У 1968 році за збірку «Дорога на висоту» автор отримав звання лауреата республіканської комсомольської премії ім. Миколи Островського. У 1985 році за збірку «Незакатная зірка» він був удостоєний звання лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Пісня Олександра Білаша на вірші М. А. Рибалко «Я жив в такі часи» стала лауреатом Всесоюзного телеконкурсу «Пісня­75». Після смерті було прийнято рішення донецьких письменників заснувати конкурс його імені. 15. Відеоролик  «Я жил в такие времена» пісня року ­75. Слово вчителя. Продовжуємо   презентацію   проекту   й   запрошуємо   до   слова   тих,   хто   працював   за напрямом «Володимир Сосюра». 16.   Презентація   роботи   3­ої   групи.   Фоторепортаж   «Життя   і   творчість Додаток 6. Володимира Сосюри».  Народився на станції Дебальцеве 6 січня 1898р. У 1909–1911 роках працював на содовому заводі міста Верхнього в бондарському цеху, телефоністом, чорноробом. З   1911   до   1918   рік   навчався   в   двокласному   міністерському   училищі   м.   Верхнього, трикласному нижчому сільськогосподарському училищі на станції Яма Північно­Донецької залізницi, маркшейдерському бюро Донецького содового заводу. По закінченні громадянської війни вчився в Комуністичному університеті в Харкові (1922— 23) і на робфаці при Харківському інституті народної освіти (1923—25). Належав до літературних організацій «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, ВУСПП. Вперше одружився в 1922 році на Вірі Каперівні Берзіній. Від першого шлюбу в нього було двоє синів. Вдруге Сосюра одружився в 1931 з Даниловою Марією Гаврилівною. В них народився син Володимир.   У  1949  р.  Марію  Сосюру  заарештували  начебто  за  розголошення  державної таємниці і заслали до Казахстану. У 1948 Сосюру відзначено найвищою тоді нагородою — Сталінською премією. Помер 8 січня 1965 року. 17. Читання напам’ять творів В. Сосюри, їх характеристика. Додаток 7. Слово вчителя. Продовжуємо   презентацію   проекту   й   запрошуємо   до   слова   тих,   хто   працював   за напрямом «Борис Леонтійович Горбатов». 18. Презентація роботи 3­ої групи. Фоторепортаж «Життя і творчість Бориса Горбатого». Борис Леонтійович Горбатов народився 15 липня 1908 року на Петромарьївському руднику,   нині   місто   Первомайськ   Луганської   області.   У 1917 році   родина   переїхала   в м. Бахмут.   У   12   років,   навчаючись   у   школі,   він   створив   першу   в   Україні дитячу піонерську групу, в 14 років став комсомольцем, а в 19 — більшовиком. У травні 1922 року на сторінках донецької робочої газети «Кочегарка» з'явився перший твір Б. Л. Горбатова —нарис «Ситі й голодні». У цій газеті робкор, а пізніше літературний співробітник публікував свої перші статті, нариси про життя і побут шахтарської молоді. Б. Л. Горбатов   був   одним   з   організаторів   і   активним   учасником Союз   пролетарських письменників Донбасу «Забой», створеного в жовтні 1924 року. Обраний   секретарем   правління Всеросійської   Асоціації   пролетарських   письменників,   він переселяється   в 1925році   до Москви.   Тут   Б. Л. Горбатов   знайомиться   з В.   Маяковським і О. Серафимовичем. У 1926 році Горбатов повертається в Донбас, де в 1928 році виходить з друку його повість про комсомольців Донбасу «Осередок». Покликаний в армію в 1930 році, Б. Л. Горбатов їде на турецький кордон у м. Ахалцихе, де працює   в полковійгазеті.   Результатом   його   спостережень   над   життям   червоноармійців з'явилася книга нарисів «Гірський похід». У 1933 році   в   журналі   «Жовтень»   було   опубліковано   роман   Бориса   Горбатова   «Моє покоління». У 1935 році,   будучи   спеціальним   кореспондентом   газети   «Правда»,   Борис   Горбатов на літаку полярного льотчика В. Молокова летить на острів Діксон і зимує там. У наступному році Б. Л. Горбатов знову в Арктиці, бере участь у перельоті над північним морським шляхом. Життя на Півночі дала письменникові матеріал для книги оповідань «Звичайна Арктика» (1940). У 1950 році опублікований сценарій «Донецькі шахтарі» у співавторстві з В. М. Алексєєвим, а в 1951 році ця робота була відзначена Державною (Сталінської) премією СРСР. На   самому   початку Великої   Вітчизняної   війни Борис   Леонтійович   перебуває   в   лавах Радянської Армії. Він — кореспондент газети «Правда», працівник фронтової преси. У роки війни Горбатов створює «Листи товариша» (1941—1942), повість «Олексій Куликов, боєць …» (1942), «Оповідання про солдатську душі» (1941—1942).  Борис Горбатов одним з перших писав про звільнення Донбасу від фашистів. Безпосередньо   на   місці   знайомився   з   боротьбою   луганчан   проти окупантів,   і   в   повісті «Нескорені» правдиво показав силу і мужність радянських людей. Повість, вперше надрукована в травні­вересні 1943 року в «Правді», була відзначена Державною (Сталінської) премією в 1946 році. Повість про героїчне підпілля передавалася по радіо, друкувалася на сторінках«Комсомольської правди». Це твір увійшло в золотий фонд радянської літератури про Велику Вітчизняну війну. За мотивами повісті створена опера Дмитра Кабалевського «Сім'я Тараса». Письменник пройшов бойовий  шлях до Берліна. Був присутній  при підписанні акту про беззастережну капітуляцію гітлерівської Німеччини. Після   закінчення   війни   Борис   Горбатов   побував   у   багатьох   зарубіжних країнах: Болгарії, Угорщині, Румунії, Югославії,   а   зиму 1945—1946 р.р.   провів   на Філіппінах і в Японії, працював у Донбасі кореспондентом «Правди». У 1951 році у пресі з'явилася перша книга задуманої Б. Л. Горбатовим епопеї про молодь 30­х років та зародження стахановського руху — роман «Донбас», що залишився незакінченим. Б. Л. Горбатов   був   депутатом   Верховної   Ради   РРФСР   другого   скликання, нагороджений орденами Вітчизняної війни 1­го ступеня,Червоної Зірки, Знак Пошани і медалями. 26 січня 1954 Борис Горбатов пішов із життя. Після смерті опублікована його п'єса «Одна ніч» (1956) і незакінчена повість «Олексій Гайдаш» (1955). У 1978 році (посмертно) Б. Л. Горбатову присуджена премія Ленінського комсомолу за книги про трудові звершення комсомольців і молоді перших п'ятирічок. Твори Б. Л. Горбатова були видані 200 разів (з них більше 100 — за кордоном), переведені на 47 мов, їх загальний тираж перевищив 8 мільйонів. Перегляд епізоду з фільму «Донецкие шахтеры» Додаток 8. Слово вчителя. Продовжуємо   презентацію   проекту   й   запрошуємо   до   слова   тих,   хто   працював   за напрямом «Роздобудько Ірен Віталіївна». 19.   Презентація   роботи   3­ої   групи.   Фоторепортаж   «Життя   і   творчість   Ірен Роздобудько». Уродженка м. Донецьк. Ще з дитинства І. Роздобудько мріяла присвятити все своє життя мистецтву та літературі, тож у 1980 році стала студенткою Київського національного університету за фахом «журналістика». Після отримання диплому, дівчина тривалий час виконує обов’язки диктора та оглядача на декількох центральних телеканалах країни, коректором та кореспондентом місцевих газет та журналів, головним редактором найпопулярнішого серед жінок видання – журналу «Караван історій.». Також має неабиякий досвід роботи і у галузях, не пов’язаних із літературною діяльністю: зокрема, працювала в ресторані, кінотеатрі і, навіть, в цирку. Перші літературний твір І. Роздобудько побачив світ у 2000­му році. Саме тоді детективний роман «Пастка для жар­птиці» став володарем другої премії на щорічному конкурсі «Коронація слова». Значної уваги з боку вітчизняних читачів здобули такі оповідання літераторки, як «Оленіум», «Дві хвилини правди», «Якби» тощо. 20. Читання творів напам’ять. Додаток 9. Слово вчителя. Продовжуємо   презентацію   проекту   й   запрошуємо   до   слова   тих,   хто   працював   за напрямом «Федір Берьозін». 21.   Презентація   роботи   3­ої   групи.   Фоторепортаж   «Життя   і   творчість   Ф. Берьозіна».          Народився в Сталіно 7 лютого 1960 року. Жив там до 1977 року, коли вступив в ЭВЗРКУ — Энгельское вище зенітне ракетне командне училище ППО СРСР — в місті Енгельсі Саратовської області.   Закінчив   училище   в   1981   році,   служив   офіцером­ракетником   в   Казахстані,   потім   на Далекому Сході. У 1991 році звільнився в запас у званні капітана, проживає в рідному місті Донецьку. Перебрав безліч професій самого різного профілю. Був підприємцем, кілька років працював прохідником вертикальних стволів в шахтобудівної галузі, охоронцем в Донецькому національному технічному університеті. Професійний письменник, засновник (з 1998 року) і голова (з 2001 року) Донецького клубу  любителів фантастики «Мандрівник».         Писати фантастику мріяв з юності, але цілеспрямовано зайнявся тільки в тридцять вісім років.  Працює в жанрі твердої наукової фантастики, деякими критиками[4] зараховується до  турбореализму. Сам визначає свій жанр як «фантастіко­філософський технотрилер». Перший  опублікований твір, не рахуючи оповідань у журналі «Поріг» (р. Кіровоград) — науково­ фантастичний роман «Попіл» — 2001 рік. Лауреат літературних премій: 2001 рік. 1­е місце — золотий кадуцей — на Міжнародному фестивалі фантастики «Зоряний міст» у  Харкові в номінації «Кращий дебют» — за роман «Попіл». 2002 рік. 2­е місце — срібний кадуцей — на МФФ «Зоряний міст» у номінації «Цикли, серіали,  романи з продовженнями» — за романи «Зустрічний катаклізм» і «Паралельний катаклізм». 2005 рік. 3­е місце — бронзовий кадуцей — на МФФ «Зоряний міст» у номінації «Цикли, серіали,  романи з продовженнями» — за романи «Війна 2030. Червоний світанок» і «Війна 2030. Пожежа  метрополії». 2006 рік. 3­е місце — бронзовий кадуцей — на МФФ «Зоряний міст» у номінації «Цикли, серіали,  романи з продовженнями» — за роман «Війна 2030. Атака Скелястих гір». 2007 рік. 3­е місце — бронзовий кадуцей — на МФФ «Зоряний міст» у номінації «Цикли, серіали,  романи з продовженнями» — за роман «Творець чорного корабля». 2009 рік. Лауреат премії Сергія Івановича Павлова «Місячна веселка» в галузі літератури за 2008 рік  — за книгу «Війна 2030. Прапори наших дітей».  Слово вчителя. Сьогодні ми познайомилися з життям і творчістю поетів та письменників Донеччини ­ ­ Чи є щось спільне в їх творчості? (Учні доходять висновку, що однією з провідних тем творчості   письменників­земляків   є   любов   до   рідної   землі,   до   малої   батьківщини   ­ Донеччини). Серед вас, діти, теж є такі, хто пробує свої сили в поезії. Чи маєте ви твори, співзвучні за темою з віршами наших земляків? Прочитайте їх, будь ласка. Також хочеться познайомити вас з творчістю Сніжнянських поетів. А саме з Миколою Зіміним.                  Народився 14 грудня 1959 р. в Сніжне, Донецької області в холодний зимовий ранок. Своє дитинство та юність провів у дідуся і бабусі, які замінили йому матір і батька... Потім були садок і школа... Працював токарем, слюсарем, разметчиком на заводах рідного міста. Вірші  почав  писати  в  ранньому віці.  В  школі  писав  довживі  твори.  Дуже  багато  читав. Читати любив. Цю звичку перейняв у спадок від матері. У 1990 році познайомився зі своєю майбутньою дружиною і в 1991 році одружився. У 1998 році виїхав до США. Довгі роки навчання в коледжі... У 2010 році вер­нулся. На сьогоднішній день я вже випустив три збірки.   Це:   «   На   зорі   ти   мене   не   буди»,   «   Прощаючи   і   люблячи»   і   «   Недосконалість сталості». Як пишу і які вони, мої вірші, судити вам... Любимый город  В моём сердце тоска,но не плачу . Всё пройдет,всё исчезнет,как дым. Мне мой город приносит удачу. Дарит миг,когда был молодым... Пусть он мал. И не знатен. И беден. Пусть порой,как и я,одинок, И средь тысяч других незаметен, Я люблю его,мой городок. Знаю,скажут другие с обидой Мне,что он недостоин любви. Им отвечу:мой город забытый Я люблю даже больше Москвы. Точно знаю:кусочек оставлю Сердца я среди улиц его. Вместе с ним я живу,умираю Каждый миг я своею душой. Знаю точно:ничто не забыто. Верю я:по ночам,среди дня. Средь зимы или жаркого лета Вспомнит город любимый меня. И пусть в сердце тоска,я не плачу. Всё пройдёт,всё исчезнет,как дым. Мне мой город приносит удачу. Дарит миг,когда был молодым... V. Етап контрольно­оцінювальний 1 . Завдання з адаптацією. Використовуючи метод «Прес», висловити свою точку зору про значення рідної землі (малої батьківщини) для людини. Я вважаю, що ... Тому що ... Наприклад ... Отже (таким чином), ... 2.  Підсумки. Оцінювання роботи на навчальному занятті. 3.   Рефлексія.   Ретроспективна   оцінка   заняття   в   емоційному   і   змістовому аспектах. Метод «Мікрофон» (Сподобалося – не сподобалося, було добре, погано, чому? Навіщо нам потрібні ці знання?). 4. Слово вчителя.  Я   рада,   діти,   що   робота   над   проектом   була   для   вас   не   обтяжливою,   важкою,   а цікавою й пізнавальною. Вивчення літератури рідного краю не закінчується сьогоднішнім уроком. Ми обов’язково продовжимо роботу на наступних заняттях. VІ. Домашнє завдання: Написати міні­сагу на тему: «Люби і знай свій рідний край». Додаток 1. Павло Безпощадный ДОНБАССУ ЖИТЬ! (Клятва) Пока в груди шахтерской сердце живо И в сердце кровь сыновняя тепла, Хочу, чтоб песня с врубовкой дружила, Варила сталь и в глубь ствола вела, Клепала клети, и вздымала зданья, И на лесах большого созиданья Примером высшей доблести была. Донбассу жить!.. Сирена шлет сирене Горняцкой дружбы благовест стальной: Донбасс никто не ставил на колени И никому поставить не дано! И нет земли прекрасней, вдохновенней, Где все творцом­народом создано. Донбасс никто не ставил на колени И никому поставить не дано! И нет Отчизны чище и священней,— Где все сердца сливаются в одно... И это сердце осеняет Ленин — Великий светоч партии родной! 1942 Додаток 2. Іван Костиря Землячество! Сколько бы ни думал о сути этого извечного понятия, столько раз и волнуюсь подспудно. Ну откуда, откуда в нем такая всевластная и неистребимая сила? Как зов крови! Наверняка она черпается из глубины прадавних родовых живительных родников. А еще из неиссякаемых ключей доброй воды, которой были вспоены в отчей земле и пращуры наши, и мой прапрадед с прадедом и дедом, и мои отец с матерью. Ибо чувствую, что привязанность и к роду   своему,   и   к   родной   земле   живет   во   мне   смалу   в   нераздвоимом   единнстве.   Не однаждыиспытав и на себе, что значит землячиться — называться в земляки, дружиться как с земляком — и с теми, кто, как и ты, родился в одной и той же местности, и с теми, кто лишь какоеето время обретался в твоем крае, но для он тоже стал сродственным, — зная обо всех этих чувствованиях не понаслышке, все равно не устаю удивляться и поражаться всесильности заполученной отродясь тяги к отчему краю и к его людям, то ли коренным жителям, то ли выходцам   из   других   земель,   но   так   или   иначе   связавшим   своюсудьбу   с   ним. Могучее, неистребимое чувство! Осенняя буря Додаток 4.        В ноябре Гагры стояли тихими, безлюдными, но они были полны света, осеннего тепла, а в  маленьких садиках, в тесноте некрупных деревьев, вызревали оранжевые центнеры мандаринов  и апельсинов. Мне отвели комнату на втором этаже, в санаторном корпусе, расположенном над самым  береговым обрывом, крепленным каменными глыбами и бетоном.        Двадцать первого ноября я лег в постель как обычно, в одиннадцать часов, немного почитал и уснул.        Ночью я проснулся: кто­то грубо тряс балконную дверь. Словно опасаясь хищного  существа, я потушил свет и подошел к балконной двери.        Из тьмы на одном уровне с балконом неясно возникали огромные светлоголовые волны, и  казалось, одно лишь оконное стекло отделяло меня от ревущей воды.        При каждом ударе волны дом дрожал, а затем слышался новый, непривычный всплеск, ­  очевидно, шумела вода, поднятая штормом выше прибрежной стены.        Я вышел в полутемный пустой коридор, потом вернулся в комнату, снова подошел к  балконной двери. Мне стало страшно ­ теперь волны поднимались выше балкона, море шло на  сушу.        И вдруг меня взяло зло. Я лег, накрылся одеялом и не стал думать о волне, которая  ворвется в комнату и утащит меня, козявку, в ночное ноябрьское море.        Я лежал с закрытыми глазами, думал о своей жизни; вдруг дом пошатывало, вдруг трещала  балконная дверь.        Мне уже не было страшно в почти пустом доме, дрожащем на обрыве, рядом с этим  недобрым вселенским гулом; иногда по стеклу резко била тяжелая ладонь, иногда  пронзительно звонко лупила галька.        Я испытывал странный душевный подъем, точно я, забившийся под одеяло человек, как­то  тайно связан с морем, а не чужд и враждебен ему.        Сила огромной волны не унижала меня, не обращала меня в ничтожество.        Козявки петушилась, и, когда внезапно зазвенело разбитое стекло и полтонны быстрой,  мускулистой воды влетело в комнату, грохнуло по стене и потолку, обдало постель, я побежал  босыми ногами по воде, крикнул: "Ах, вот ты как!" ­ и, вместо того чтобы бежать из комнаты,  достал бритву и, стоя спиной к морю, начал бриться.        Из соседних комнат уборщицы и рабочие вытаскивали столы, диваны, помогали  немногочисленным жильцам перебраться в главный корпус, расположенный вдали от моря.        Перебрался в главный корпус и я.        Утром все мы вернулись к морю. Оно тянуло к себе.        Сад залило неспокойной водой. Огромные банановые листья, юкковые шапки, сбитые  волнами ветви мушмулы, лавра и магнолий колыхались в воде. Высокая многолетняя пальма  была сломана волной, и ее большую и прекрасную зеленую голову унесла вода.        Погода была особенной в этот день.        Тяжело, низко стояла над морем черная туча, вспыхивали молнии. Ноябрьский воздух был  необычайно теплым. При каждом набеге волны ощущался влажный жар, шедший из моря.        Люди невольно отступали, когда волна, склонив чугунную голову, неслась по финишной  прямой к берегу, заслоняя своим огромным телом не только море, но и все небо.        Над морем вспыхивали молнии, а в горах шел снег. На плавной крутизне горных склонов,  среди рыжей, красной и зеленой листвы сияла новорожденная зима.        Волна, пригибая и подминая вздрагивающую землю, взбегала на берег... Море в этот день  было сильней земли.        В дыму вдруг вырастали обтесанные водяные стены, и тут же тысячетонные обломки воды  летели вкривь и вкось, рушились на землю. Вода стала черной от подхваченного ею несметного  миллиона гальки и груд песка. И из этой полукаменной, тяжелой и черной воды рождались  ворохи белых летучих брызг.        Вода была теплей воздуха, и парное тепло от разгоряченных водяных туш усиливало  ощущение одухотворенности природы ­ море казалось живым.        От пушечных ударов дрожала набережная, высокие эвкалипты, дома. Казалось, и горы  дрожали. Да, это была самая тяжелая артиллерия, артиллерия резерва главного командования. Но не  того командования, которое осуществляют земные маршалы и генералиссимусы.        Это был гнев грозного и милосердного главного командования, чья ставка и штаб  артиллерии были скрыты за нависшими тучами.        Истопники и уборщицы, подавальщицы из столовой, вытаскивая из затопленного водой  дома ковры, кресла, свернутые в узлы портьеры, свертки постельного белья, то и дело  оглядывались на море и говорили:        ­ Красиво как, как красиво...        Праздничный подъем и оживление испытывали оглушенные грохотом люди, с лицами,  мокрыми от водяной пыли...        Какое­то странное желание томило душу, и хотелось, чтобы еще сильней дрожала земля от  морских ударов.        Люди словно участвовали в гневе моря; сила моря не принижала человека, а делала  счастливым, наполняла его торжеством.  I960­1961  Додаток 7. Донеччино моя! Донеччино моя, твоїх вітрів дихання я відчуваю знов, як в ті далекі дні, коли квітки в росі солодкого світання над голубим Дінцем всміхалися мені. Немов душею п 'ю твого труда весну я у радості степів, у гомоні дібров, і музику гудків твоїх я знову чую, Донеччино моя, життя мого любов! Знов шахти на горі... Дивлюсь на них крізь вії, і піснею тремтять закохані вуста. Нехай сніги кругом, та в серце маєм віє у стороні моїй — і серце розцвіта. І знову юний я, і лине в карі очі проміння звідусіль, і весь у ньому я, мов райдуга, звучу, і в жилах кров клокоче, неначе музика, Донеччино моя! Іду полями я, а в глибині, під ними, у штреків плетиві підземний дивний світ зітхає, і гримить, і дзвоном повнить рими, такий близький мені іще з хлоп 'ячих літ. І мов летять туди думки мої прозорі, у мареві згадок сплітаючись у спів, летять у глибину, де лампочки, як зорі, хитаються й пливуть під кроки шахтарів. Донеччино моя, героїв світла мати, твоїх заводів дим, як прапор, у очах. Ти з піснею мене, коли гули гармати, послала, щоб тебе прославив я в піснях. Донеччино моя, моя ти батьківщино, тобі любов моя і всі мої чуття! Я до твоїх грудей приникнув, як дитина, щоб знов набратись сил для пісні і життя. Додаток 9. Ірен Роздобудько Пойдем побродим по весне Среди прохожих,  чтоб из себя, как на блесне –  не лезть из кожи, Чтоб все печали за спиной Шуршали, никли, А впереди – сплошной покой: Стихи и книги, Чтоб знать спокойно: Ни на суд, ни для регалий Ни здесь не ждут, ни там не ждут (как и не ждали…) К себе – сплошному Ноябрю – Привыкла, вроде… Пойдем, побродим, говорю, Пойдем, побродим…