Творческая работа по украинскому языку

Пригадую    дитячу    гру,    просту   й  наївну  до  краю.  Доганяючи  одне одного,   ми   намагалися   доторкнутися   рукою   до   втікача   і   весело   гукнути: «Квач!» Але  той, хто  втікав,  міг уникнути  такого «звання», заскочивши  в заздалегідь накреслене на землі коло з надписом «Хатка» і гукнувши: «Чик­ чик, вдома!» Все! Уже ніхто після цього не смів доторкнутися до гравця.  Аякже! Він же був захищений рідними стінами домівки, своєю родиною, хоч і уявною, але неперевершено могутньою й авторитетною. Що   ми,   малі,   тоді   розуміли   в   цій   грі?   Яка   підсвідома    життєва філософія рухала нашою поведінкою? Мені навіть важко пригадати, де ми, нерозумні  діти, про такий варіант гри чули. Мабуть, ніде. Просто підказав генетичний інстинкт.           Збігли, спливли роки, я став майже дорослим, а відчуття захищеності, душевного комфорту, впевненості, спокою, тобто, всього, що дає людині віру в сонячний завтрашній день, залишилося назавжди.           Родина, домівка, біла  хата… І хоч моє покоління здебільшого виросло в міських   квартирах,   все   одно   —   це   ота   давня   біла   хата,   про   яку   мені розповідала моя бабуся,  і вишневий садок біля неї, і криниця,  і стежка, що біжить від воріт у широкий світ, і вишиті рушники, і вечорова ніжна пісня, що возвеличує душу і пробуджує найщиріші почуття…                      Родина сильна взаємною любов’ю всіх її членів, доброзичливістю, взаєморозумінням, взаємопідтримкою. Які б випробування не випали на долю людини, вона повинна мати     прихисток саме в стінах рідного дому, де її завжди зрозуміють правильно, і   пожаліють, і допоможуть, і скажуть в очі гірку правду, коли це необхідно, і суворо посварять, але — тільки з любов’ю і тільки в ім’я справедливості.             І я можу з впевненістю сказати: у мене така родина. В моїй родині ми, діти,   шануємо   і   поважаємо   батьків,   а   батьки,   у   свою   чергу,   з   уважністю слухають   судження   нас,   своїх   дітей,   поважаючи   нашу     особистість     і   не принижуючи  нашої людської гідності. Найголовніші цінності життя — наполегливість у праці, щирість у коханні та  вірність слову, доброту, милосердя, доброзичливість, здатність до мрії   —   я   зрозумів   у   сім’ї,   в   рідній   домівці.     Моя   родина   тримається   на авторитеті батьків. Адже в  слов’янських  сім’ях  завжди  плекалася повага до матері   й   батька,   заснована  на   заповідях   Святого   Писання.   Генетичними   родини    вважалися   споконвіку   такі,   як   гостинність, рисами  такої   доброзичливе ставлення до людей, привітність, делікатність, співчутливість, побратимство.             Усі ці якості особистості утверджувала народна  педагогіка, доводячи, що моральні принципи дітей стають незаперечними стійкими переконаннями тільки тоді, коли батьківський приклад освітлює життєву дорогу молодого покоління.                      У  моїй    родині плекаються релігійні цінності. Краса святкувань християнських   свят   сприяє   вихованню   національної   самобутності, самосвідомості усіх членів родини.              Родина… Спільнота рідних душ, оберіг від зради, підступності, біди, самотності…              «Тільки родина — бальзамові ліки від старості і самоти», — співав колись український співак Назарій Яремчук.            Добре, коли люди це розуміють і цінують родинну єдність. Це саме та єдність, якою ми сильні й непереможні у всіх життєвих випробуваннях.                Я дуже люблю свою сім’ю, мій затишок, мій спокій, моє родинне вогнище, про яке я буду дбати в усі роки мого майбутнього життя.