Творческая работа по украинскому языку

Крим – місце, де я народилася, виросла, тут живе моя сім’я, мої друзі й саме  тут, у своїй  республіці,    я хочу жити щасливим, повноцінним життям. Росія – країна моєї мрії! Я – громадянка цієї держави.  Крим – частина Росії.  Несвідомо я стала  задавати собі наступні питання:  «У якій державі я живу?  Яким би я хотіла бачити  майбутнє  Криму?  Що я можу зробити для нього? Яким буде мій внесок в розвиток півострова?» Крим – мій будинок. Ми його хазяї (я й ви). Хіба вам не хочеться, щоб у вашім   будинку   панував   повний   порядок,   було   чисто,   «тепло»,   затишно   й весело?! Мені дуже хочеться! А ще дуже хочеться, щоб роздратовані люди, що поспішають завжди куди­небудь,   озирнулися,  змінили   своє  озлоблене,    втомлене   обличчя  на веселу усміхнену мордочку. Напевно, я говорю про утопію. Але ці посмішки й легкість   життя   можна   досягти   завдяки   впевненості   в   завтрашньому   дні,   в майбутньому кожної людини окремо і моєму зокрема.           Людина завжди мріє. Маленька – про нову іграшку, про те, щоб мама й тато завжди були поруч. Підліток – про хороших друзів, цікаві зустрічі, про новий   ноутбук   й   знову   про   те,   щоб   батьки   були   поруч.  Юнак   мріє   про кохання, про свою майбутню професію, про те, щоб у батьківському домі довго горіло родинне світло. Доросла людина мріє про   свою «потрібність» комусь, про родину, про дітей і про те, щоб довго жили мама й тато…. І неважливо, скільки тобі років, 16 чи 30, важливо вірити в те, що майбутнє твоє буде прекрасним, що ти будеш  щасливою людиною.            Я  дуже часто замислююсь над тим, яким буде моє майбутнє й ким я буду   в   ньому.   Мені   чомусь   здається,   що   людина   не   може   бути   повністю щаслива, якщо поряд з нею буде комусь погано, некомфортно, холодно. І я мрію про те, щоб людям, які будуть поряд зі мною  було добре та затишно. Час летить швидко. Школа, друзі, захоплення… Я навчаюсь в 11 класі, тому постійно думаю про те, який шлях я оберу для себе через півроку. Але я чітко знаю: майбутнє Криму залежить і від мене теж! Суспільству, у якому ми живемо сьогодні, потрібні люди самостійні, здатні нести відповідальність за свої вчинки. І я добре розумію, що доросле життя повне турбот, проблем і потребує   від   нас   самостійних   рішень.   Адже   саме   від   цих     рішень   і   буде залежати моє майбутнє. А майбутнє починається сьогодні, зараз. Саме зараз ми творимо його. Своїми руками. Своїм навчанням. Своїм самовихованням. Від нас, молодих, залежить майбутнє  села, Криму, Росії, світу в цілому. Якими ми будемо через п'ять чи десять років? Я вважаю, що кожен з нас, насамперед, повинен стати особистістю, яка постійно розвивається, яка не наслідує когось, а, в першу чергу, хоче проявити своє «Я», щоб зробити завтрашній день  мого півострова хоч трошки кращим. Поки   ми   навчаємося   в   школі.   Саме   тут   формуються   наші   погляди, характер, світобачення. Школа назавжди увійшла в життя кожного з нас, в моє життя. А чому? Тому що я приходжу сюди не тільки за знаннями, я вчусь тут бути активним громадянином своєї країни. У нас, школярів, є головне – співпраця.   Ми   як   діти   однієї   родини.   Маленька   школа,   мало   учнів,   мало вчителів. Але ми – разом. Ми разом організуємо та проводимо свята, вітаємо ветеранів   війни,   праці.   Восени   та   навесні   ми   очищуємо   нашу   шкільну «   планету»   від   бруду,   приводимо   до   ладу   все   навколо:   шкільний   двір, територію біля пам’ятника загиблим у роки Великої Вітчизняної війни. Ми робимо добрі справи! І таких справ у нас доволі багато. Я завжди приймаю участь у таких заходах. І сьогодні – це мій маленький внесок в майбутнє Криму. Швидко летить час. Зовсім недавно я була маленькою дівчинкою, яка бігала по калюжам та роздивлялася павучків. Це був безтурботний час, коли за тебе приймають всі рішення. Зараз я майже випускниця школи, і, як ніжний паросток   молодого   деревця,   зігрітий   променями   весняного   сонечка, пробивається   моє   майбутнє,  яке   кличе   мене   та   лякає   одночасно.  Бувають моменти,   коли   з'являється   жах,   хоч   ненадовго,   але   з'являється.   Що   мене чекає? Чи зможу я?  Яким буде моє життя? Мені   здається,   що   я   вже   досягла     моменту   усвідомлення   власної відповідальності.   Я   розумію,   що   я   у   відповіді   не   тільки   «за   тих,   кого приручила», але й за майбутнє мого сонячного півострова. Тільки у таких масштабах хочеться мислити, саме так думати….